Геній під ковпаком енкаведистської "Юльки"
Сьогодні - день народження Олександра Довженка.
Я щойно здав у друк книгу "Титли і коми", де, зокрема, буде нарис і про видатного нашого земляка. Він зветься "Геніальний мученик, що так хотів повернутися додому".
Вашій увазі - фрагмент нарису. Книгу можна буде замовити, коли знатиму остаточну собівартість.
Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.
«Уві сні він говорить українською…»
Важко повірити, але в цьому ніхто не сумнівається – дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КГБ. Там була і оця фраза, що винесена у підзаголовок. Власне, доля Довженка тут не оригінальна – доносила на чоловіка і дружина Володимира Сосюри. Та я впевнений, що й не тільки – просто історики ще не працюють активно у відкритих нещодавно архівах. Або ж соромляться зачіпати видатних і великих – так, наче їх велич применшиться від доносів рідних та близьких.
Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато років, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Одруження дало підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширивши при цьому чутку – мовляв, за наказом самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам тільки порівняно недавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка – зболеного мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то – ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева, адже всі, хто її знав, одностайно твердять про її цензурування …
«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?», - записує Довженко 29 липня 1945 року.
Юрій Яновський, друг Довженка, писав: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців». Ну, звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт… А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї – актриси, що вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава обмине?
Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змішувався» - оце він з такою жінкою жив?!».
Взагалі постать Солнцевої нероз’яснена досі – починаючи з прізвища. Дуже вже воно штучне, схоже на псевдонім. Сама вона писала, що її батько «часто менял места работы», хоча деякі дослідники осмілювалися написати, що він був власником книготоргівлі, відповідно, небідним чоловіком. Та й прізвище більш правдиве – Пєрєсвєтов. Батько її, за її ж словами, був із Білгородщини, добре знав українську мову і співав українські пісні та зі своїми друзями говорив таки українською. Сама ж вона про його долю після 1917 року ніде не говорила, хоча в довідці про Довженка 1934 року, як пише Сергій Тримбач, сказано, що Солнцева є дочкою «якобы какого-то видного члена антисоветской политпартии, учавствувавшего в контрреволюционном заговоре и сидевшего в Бутырках». Це пояснює залежність Юлії від спецслужб. Не була бідною й мати – працювала головною касиркою в магазині «Мюр і Мерліз» (тепер ГУМ). Мимохідь проходить і прізвище Юлії за першим (?) чоловіком – Осокова…
Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася – ну, звісно, хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? І з Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови Спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі …Сталіним. Хтозна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє у Сибір. Але не в заслання, а знімати фільм «Аероград». Фільм так собі, але для України Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах. Орден Леніна за цей фільм – як символ тих кайданів.
Коли в 1941 році Довженко, військовий кореспондент, на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила невідомо, але Берія посилає загін спеціального призначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують цілим і здоровим. А Солнцева у спогадах згадує кімнату відпочинку Берії, яка була за його кабінетом, і в ній – «умопомрачительная еда» та білі троянди, які тільки-но розквітли…В таку кімнату випадкові люди не заходять і білими трояндами перед абиким не виставляються, якщо не мають певних намірів…
Племінник Довженка Тарас Дудко згадував, що генерал КДБ Олександр Карабаінов говорив йому: Солнцева була їх агенткою і, не мудруючи, звалася у них «Юлькою»…
Тісні стосунки Юлії Солнцевої з НКВС були загальновідомими. Недарма уже після смерті Довженка, у 1960 – 1970-і роки, частим гостем її квартири був Філіп Бобков – глава всемогутнього 5-го управління КДБ. Що могло поєднувати їх? Уже ж не любов до кіно і, тим паче, не до Довженка. А це управління займалося не тільки контролем за інтелігенцією та переслідуванням дисидентів, головним у нього було конструювання майбутнього, якщо можна так висловитись – і це зовсім не патетично.
Йому було би безмірно легше, якби жив в Україні. Проте заздрісні людці, прикриваючись своїми титулами і званнями, виштовхали його з України. Він так і не пробачив цього Миколі Бажану – зокрема, й за те, що вивозячи з Києва комісарів, той покинув умирати в окупованому місті його батька.
Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62- річного Олександра Довженка була невипадковою – мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні – можливо, можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро…
Василь Чепурний
Я щойно здав у друк книгу "Титли і коми", де, зокрема, буде нарис і про видатного нашого земляка. Він зветься "Геніальний мученик, що так хотів повернутися додому".
Вашій увазі - фрагмент нарису. Книгу можна буде замовити, коли знатиму остаточну собівартість.
Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.
«Уві сні він говорить українською…»
Важко повірити, але в цьому ніхто не сумнівається – дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КГБ. Там була і оця фраза, що винесена у підзаголовок. Власне, доля Довженка тут не оригінальна – доносила на чоловіка і дружина Володимира Сосюри. Та я впевнений, що й не тільки – просто історики ще не працюють активно у відкритих нещодавно архівах. Або ж соромляться зачіпати видатних і великих – так, наче їх велич применшиться від доносів рідних та близьких.
Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато років, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Одруження дало підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширивши при цьому чутку – мовляв, за наказом самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам тільки порівняно недавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка – зболеного мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то – ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева, адже всі, хто її знав, одностайно твердять про її цензурування …
«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?», - записує Довженко 29 липня 1945 року.
Юрій Яновський, друг Довженка, писав: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців». Ну, звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт… А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї – актриси, що вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава обмине?
Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змішувався» - оце він з такою жінкою жив?!».
Взагалі постать Солнцевої нероз’яснена досі – починаючи з прізвища. Дуже вже воно штучне, схоже на псевдонім. Сама вона писала, що її батько «часто менял места работы», хоча деякі дослідники осмілювалися написати, що він був власником книготоргівлі, відповідно, небідним чоловіком. Та й прізвище більш правдиве – Пєрєсвєтов. Батько її, за її ж словами, був із Білгородщини, добре знав українську мову і співав українські пісні та зі своїми друзями говорив таки українською. Сама ж вона про його долю після 1917 року ніде не говорила, хоча в довідці про Довженка 1934 року, як пише Сергій Тримбач, сказано, що Солнцева є дочкою «якобы какого-то видного члена антисоветской политпартии, учавствувавшего в контрреволюционном заговоре и сидевшего в Бутырках». Це пояснює залежність Юлії від спецслужб. Не була бідною й мати – працювала головною касиркою в магазині «Мюр і Мерліз» (тепер ГУМ). Мимохідь проходить і прізвище Юлії за першим (?) чоловіком – Осокова…
Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася – ну, звісно, хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? І з Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови Спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі …Сталіним. Хтозна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє у Сибір. Але не в заслання, а знімати фільм «Аероград». Фільм так собі, але для України Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах. Орден Леніна за цей фільм – як символ тих кайданів.
Коли в 1941 році Довженко, військовий кореспондент, на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила невідомо, але Берія посилає загін спеціального призначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують цілим і здоровим. А Солнцева у спогадах згадує кімнату відпочинку Берії, яка була за його кабінетом, і в ній – «умопомрачительная еда» та білі троянди, які тільки-но розквітли…В таку кімнату випадкові люди не заходять і білими трояндами перед абиким не виставляються, якщо не мають певних намірів…
Племінник Довженка Тарас Дудко згадував, що генерал КДБ Олександр Карабаінов говорив йому: Солнцева була їх агенткою і, не мудруючи, звалася у них «Юлькою»…
Тісні стосунки Юлії Солнцевої з НКВС були загальновідомими. Недарма уже після смерті Довженка, у 1960 – 1970-і роки, частим гостем її квартири був Філіп Бобков – глава всемогутнього 5-го управління КДБ. Що могло поєднувати їх? Уже ж не любов до кіно і, тим паче, не до Довженка. А це управління займалося не тільки контролем за інтелігенцією та переслідуванням дисидентів, головним у нього було конструювання майбутнього, якщо можна так висловитись – і це зовсім не патетично.
Йому було би безмірно легше, якби жив в Україні. Проте заздрісні людці, прикриваючись своїми титулами і званнями, виштовхали його з України. Він так і не пробачив цього Миколі Бажану – зокрема, й за те, що вивозячи з Києва комісарів, той покинув умирати в окупованому місті його батька.
Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62- річного Олександра Довженка була невипадковою – мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні – можливо, можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро…
Василь Чепурний
Теґі:
