По дорозі з Києва заїхав до батьків у Глинськ. Дали сину і онукам торбу, навіть декілька. Картопля, консервація - традиційний набір з села.
Між іншим назбирали мені ящик глинських слив з родового саду.
Із саду, який доглядав ще мій дід. А до мого діда, можливо, хтось інший. Бо такі сади живуть довше за людей. Глинські сливи це легенда. Це бренд Глинська, хоча ніхто ніколи офіційно його не реєстрував і не придумував йому реклами.
У дитинстві я цих слив не любив. Мої літні канікули були завжди у Глинську. Сонце, Сула, ставки, сад, і на деревах вічно зелені, тверді й гіркуваті сливи. Їсти їх було неможливо, хіба літній сорт який називали «дрислівки». Інша справа - абрикоси, яблука, груші. Оце був наш справжній дитячий раціон. А сливи висіли собі на деревах і наче взагалі не збиралися достигати.
Їхню справжню ціну я зрозумів значно пізніше. Одного разу приїхав до Глинська вже на так звані «октябрьські канікули» - традиційні для радянських школярів. Був холодний, майже зимовий листопад. І раптом у траві під деревом серед трави я знайшов сливи. Вони пролежали там напевно з початку жовтня. Шкірка вже вкрилася пліснявою. Я витер її і скуштував. І це був зовсім інший фрукт. Неймовірно солодкий, густий, насичений смак. Слива ніби сама перетворила себе на природну цукерку. Вона не згнила завдяки своїй величезній цукристості, а лише підсохла, сконцентрувавши в собі весь смак сорту. Тоді я вперше зрозумів секрет глинської сливи: їй просто не треба заважати. Треба дочекатися її часу.
Мій дід Михайло робив із цих слив горілку. Бабуся Марія варила варення і сушила чорнослив. За сливами до Глинська з’їжджалися з усієї округи. Люди знали: такої сливи більше ніде немає. Можливо, вся справа в унікальних ґрунтах Надсулля. Можливо, у місцевому мікрокліматі. А може, в тому, що протягом багатьох поколінь люди тут відбирали саме ті дерева, які найкраще почувалися на цій землі. Так поступово і народився справжній місцевий бренд - без маркетологів, логотипів і рекламних кампаній.
Наприкінці вересня глинська слива вже майже не схожа на звичайну сливу. Це сливова родзинка. Зморщена, непоказна, зате всередині концентрований цукор, аромат і смак. Сад, із якого походять саме ці сливи, ніколи не оброблявся хімією. Через це він родив нерегулярно рік на рік не припадав. Вони росли так, як росли десятиліттями: земля, дощ, сонце, мороз.
І ось тепер ці сливи лежать у мене на столі. І не тільки вони.
Поруч перша порція глинської сливовиці. Колись таку робив мій дід Михайло, а тепер для мене зробив мій батько. Той самий фрукт, та сама земля, той самий рецепт поколінь. Неймовірний смак і аромат. А сливи з ящика, що на фото, підуть у сушку. Буде справжній глинський чорнослив.
Сьогодні у Сумах я дав одну сливу скуштувати товаришу.
— Де це можна купити? Я готовий забрати все.
А я подумав: а скільки вона взагалі коштує? І зрозумів що це неможливо прокалькулювати в ціну.
Бо ця фактично вже здичавіла, але брендована поколіннями слива не має для мене грошового еквівалента. У ній є щось значно більше.
Це сіль української землі.
Не в переносному навіть значенні. Це конкретна земля над Сулою, конкретний сад, конкретні дерева. Це руки мого діда. Руки мого батька. Варення моєї бабусі. Це моє дитинство, в якому я ще не розумів, навіщо потрібні ті зелені й гіркі сливи, якщо поруч є солодкі абрикоси.
А тепер розумію. Є речі, ціну яких починаєш усвідомлювати лише тоді, коли бачиш, як легко вони можуть зникнути.
Старий сад можна викорчувати. Дерево може всохнути. Людина, яка знала, коли треба збирати сливу, як її сушити, як варити варення чи робити сливовицю, може піти - і не встигнути передати своє знання наступному поколінню.
І тоді зникає не просто сорт сливи. Зникає маленька частинка України. Бо Україна - це не тільки кордони на карті, прапор і герб. Україна складається з тисяч таких місць. Із глинської сливи. Із яблуні, яку посадив прадід. Із бабусиного рецепта. Із назви поля, яку знають лише місцеві. Із запаху саду після дощу. Із речей, які неможливо перенести в іншу країну й відтворити там у точності.
Саме тому все це треба берегти. Можливо, настав час повернутися до старих глинських садів, знайти дерева, які ще залишилися, зберегти цей сорт, розмножити його. Записати технологію сушіння. Відновити традицію глинської сливовиці. Зробити так, щоб через п’ятдесят років наші діти й онуки могли взяти до рук зморщену листопадову сливу, скуштувати її і відчути той самий смак.
Бо саме за можливість передати їм усе це ми сьогодні й боремося. Не за абстрактну територію. За землю, яка має свій смак і запах. За сади, посаджені нашими дідами. За пам’ять наших родин і кланів!
За право наших дітей одного дня сказати: «Це глинська слива. Таку вирощували ще мої предки»!

Олег Медуниця