Мечников Ілля Ілліч (1845-1916) – український науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 р.

Народився 3 (15) травня 1845 р. у селі Іванівка Куп’янського повіту Харківської губернії (нині – Дворічанського району Харківської області) у родині дрібного поміщика.
Навчався у 2-й Харківській гімназії, закінчив відділення природничих наук Харківського університету (1864 р.). Працював в університетах Гессена, Геттінгена і Мюнхена, вивчав ембріологію в Італії. У 1868 р. захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті. У 1870-1882 рр. – професор кафедри зоології Новоросійського університету в Одесі, успішно поєднував викладацьку діяльність з науковою роботою. Однак у 1882 р. полишив університет, не в силах терпіти посилення реакційної політики уряду в галузі освіти після вбивства царя Олександра ІІ. Тоді й сам І. Мечников потрапив під нагляд поліції, хоча вважав себе прихильником чистої науки і ніколи не займався політикою.
Деякий час провів в Італії, де продовжував займатися наукою і відкрив явище фагоцитозу. Після повернення на батьківщину, у 1886 р. спільно з М. Гамалією організував в Одесі першу в Російській імперії бактеріологічну станцію для боротьби з інфекційними захворюваннями (нині Одеський науково-дослідний інституту вірусології та епідеміології). Чиновники і місцеві лікарі вороже поставилися до досліджень вченого, тож у 1887 р. емігрував до Німеччини, а через рік переїхав до Парижу. Завідував лабораторією в Інституті Пастера (1888-1916 рр.), з 1905 р. – заступник директора цього інституту. До кінця життя працював там, досліджуючи фагоцитоз та впорядковуючи теорію про імунітет. Постійно підтримував зв’язок з Росією, в нього спеціалізувалися і працювали багато російських вчених, він систематично листувався з І. Павловим, Д. Менделєєвим, І. Сеченовим та іншими науковцями.
Помер у Парижі 15 липня 1916 р., після декількох інфарктів міокарда. Заповів своє тіло на медичні дослідження з подальшою кремацією та похованням на території Пастерівського інституту.

У 1882 р. виявив явище фагоцитозу – активного поглинання частинок і живих клітин одноклітинними організмами або особливими клітинами – фагоцитами. За що був удостоєний Нобелівської премії у 1908 р.
Мечникову належать численні роботи з мікробіології. Займався питаннями епідеміології холери, черевного тифу, туберкульозу та інших інфекційних захворювань. Створив власну науку про довголіття – «ортобіоз», вважаючи, що старість як хворобу можна лікувати режимом харчування і гігієнічними заходами. Свої філософські погляди виклав у книгах «Етюди про природу людини» (1903), «Етюди оптимізму» (1907), «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1913).
Почесний член Петербурзької академії наук (1902 р.), член Французької академії медицини, Шведського медичного товариства, почесний доктор Кембріджського університету.

Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті