Історична тяглість Русі-України
Я хочу аби ми краще розуміли справжні наше коріння та мислили більш широко та амбітно у поглядах щодо місця українського народу та державності в євпропейському значенні контексту державотворення.
Отже, середньовічна держава Русь (IX–XIII ст.) зі столицею в Києві стала колискою української державності. Її традиції не зникли після монгольської навали, а продовжилися у наступних формах на українських землях. Саме тому сучасну Україну справедливо ототожнюють із Руссю, вживаючи назву «Русь-Україна» для підкреслення тяглості державної традиції. Нижче розглянемо політичну та культурну спадковість від Русі до пізніших українських держав, еволюцію самоназви від «Русь» до «Україна», європейські історичні паралелі та міжнародне розуміння того, що саме Україна є спадкоємицею історичної Русі з центром у Києві.
Політична та культурна спадковість Русі в Галичині, Литві та козацькій добі
Після занепаду політично об’єднаної Русі в XIII ст. її спадщина продовжила жити в українських землях. Найперше правонаступництво проявилося у Галицько-Волинському князівстві, яке об’єднало південно-західні руські землі. Князь Роман Мстиславич і його син Данило Романович зберегли державні традиції Русі: Данило навіть відновив контроль над Києвом у 1239 р. і посадив там свого намісника . У 1253 р. за підтримки Папи Римського Данило був коронований як «король Русі» (Rex Russiae), що стало міжнародним визнанням існування окремого руського королівства на теренах сучасної України . Галицько-Волинська держава, відома в тогочасних латинських джерелах як Королівство Русі (Regnum Rutheniae), продовжила політичну й культурну традицію Русі Саме там зберігалася наступність владної династії Рюриковичів, православної віри та руської культури. Як зазначає історик Михайло Грушевський, Руська держава з центром у Києві стала прямим попередником української державності , а її тяглість простежується через Галицько-Волинське князівство та далі.
У XIV ст., після ослаблення Галицько-Волинського князівства, більшість українських (руських) земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Литовські правителі продовжили руську державну традицію: вони прийняли титули князів «Литовського і Руського», а державною мовою у Великому князівстві Литовському стала руська (давньоукраїнська/давньобілоруська) мова . Правляча еліта Литви швидко інтегрувалася в руське середовище – приймала православ’я та руські звичаї . Отже, в межах Литовської держави руські землі зберігали автономні права і продовжували свої традиції. Велике князівство Литовське фактично стало наступником Русі на північних та центрально-українських територіях, підтримавши безперервність основних інститутів (правових норм, адміністрації, культури), успадкованих від Київської доби . Українська історіографія вибудувала чітку лінію тяглості: Київ – Галич – Волинь – Литва-Русь – Козацька Україна .
Наступним важливим етапом стала доба Козаччини у XVII ст. Піднявшись проти польсько-шляхетського гніту, український народ під проводом Богдана Хмельницького створив свою автономну державу – Військо Запорозьке (Гетьманщину) . Козацька держава свідомо апелювала до спадщини Русі. Унійний Гадяцький договір 1658 року між Гетьманатом та Річчю Посполитою передбачав утворення третього суб’єкта федерації – «Великого князівства Руського», до якого мали увійти Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства . Тобто на міжнародному рівні планувалося відновити окрему руську державність у складі федерації – пряме посилання на спадок Русі у формі козацької держави. Хоча ця унія фактично не реалізувалася (через протидію шляхти), сама її ідея підтверджує, що козацька еліта ототожнювала себе з «руссю» і прагнула легітимізувати свою державу як продовження давньої Русі . У документах тієї епохи назви «Русь» і «Україна» часто вживалися як синоніми щодо Гетьманщини . Наприклад, гетьманські універсали та листи могли називати Військо Запорозьке «руською» стороною, а водночас сам край – Україною. Показово, що навіть після переходу під протекторат Москви у 1654 р. козацькі провідники бачили свою місію як «возз’єднання» розділеного руського народу та відновлення його державності. Отже, від княжих часів через литовсько-польську добу до козаччини тягнулася нитка політичної та культурної тяглості, яка зрештою вела до сучасної української держави. Сучасні історики підкреслюють, що нинішня незалежна Україна є не лише спадкоємицею Української РСР, але й безпосередньо успадковує спадщину Української Народної Республіки та глибшу традицію державності, коріння якої в княжій добі .
Мовно-культурна еволюція: від «Русі» до «України»
Не менш важливим аспектом є еволюція самоназв та ідентичності. У добу раннього середньовіччя східні слов’яни Київської держави називали себе «русинами» – ця назва закріпилася за підтримки княжої влади та дружин варязького походження . Термін «Русь» охоплював землі навколо Києва, Чернігова, Переяслава та ін., і жителі цих територій ототожнювали себе з русинами (давньою українською народністю). Назва «Русь» залишалася основною самоназвою наших предків протягом усього середньовіччя. Водночас уже у XII столітті почала з’являтися назва «Україна». Вперше зафіксовано слово «Україна» під 1187 роком у Київському літописі (Іпатіївському зводі) у зв’язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича: літописець зазначив, що «…о ньмъ же Оукраина много постона», тобто «за ним Україна багато потужила» . Хоча в контексті XII ст. під «Україною» могло розумітися прикордоння Переяславщини або південний степовий край Русі, сама поява цього слова свідчить про зародження нового топоніму, який згодом став етнонімом. Протягом наступних століть слово «Україна» згадувалося й в інших джерелах – зокрема, в Галицько-Волинському літописі під 1189 р. та 1213 р. воно також уживається стосовно південних руських земель . Таким чином, вже у XIII ст. поруч із традиційною назвою «Русь» поступово входить в обіг назва «Україна», спершу як регіональний термін для південної частини руських земель.
У пізніші епохи обидва терміни співіснували. Величезне значення мала національно-визвольна війна середини XVII ст. Саме Хмельниччина докорінно змінила статус назви «Україна» – з регіональної вона перетворилася на загальнонаціональну . Під час існування козацької Гетьманщини назва «Україна» закріпилася за землями по обох боках Дніпра. Козацька старшина і народ вживали її все частіше, витісняючи давнє поняття «Русь» у повсякденному вжитку. Примітно, що тривалий час козацька Україна ототожнювалася як частина історичної Русі – наприклад, у народних думах та піснях поняття «русин» і «українець» фактично були синонімами . Гадяцька угода 1658 р. прямо називала Гетьманат «Князівством Руським» , хоча паралельно в тому ж документі і в інших паперах фігурувала назва «Україна». Документи кінця XVII – початку XVIII ст. свідчать, що терміни «Русь» і «Україна» часто взаємозамінні щодо Гетьманщини . Наприклад, у листуванні того часу могло писатися про події «в Украині, то єсть в Руси». Таким чином, у свідомості людей ранньомодерної доби Русь-Україна була єдиним простором: Україна сприймалася як оновлена назва Русі, що належить козацькому народові.
Однак політичні обставини у XVIII ст. призвели до деяких змін у самоназвах. Правобережні українські землі, що лишалися під владою Речі Посполитої, продовжували інколи зватися «Русь» (згадаємо адміністративні назви воєводств: Руське, Волинське тощо). Натомість на Лівобережжі, підросійській Гетьманщині, після ліквідації автономії почала насаджуватися назва «Малоросія». Вона поступово витіснила стару етнічну пам’ять про Русь у населення Гетьманщини . Тим не менше, сама назва «Україна» продовжила існувати в народній мові та пам’яті, особливо на Правобережжі та Запоріжжі, і зрештою відродилася повсюдно у ХІХ ст. як національне ім’я. Остаточно й юридично назва «Україна» закріпилася на початку XX ст. під час Української Народної Республіки . Відтоді саме вона означає модерну націю-державу.
Варто підкреслити, що назва «Україна» абсолютно не означає «окраїну Росії», як це спеціально часто трактувала імперська російська пропаганда. Слово «україна» в староукраїнській мові значило «край, земля, країна» . Ба більше – Україна як географічний і політичний термін виникла раніше, ніж з’явилася назва «Росія» в сучасному сенсі. На середньовічних латинських мапах та в документах територію теперішньої України називали Ruthenia або Rusia – тобто Русь. Московська держава тоді відома була як Moscovia (Московія). Лише в середині XVI ст. московські царі почали титулувати себе правителями «всієї Русі», перейнявши цю назву через грецьку форму «Ρωσσία» (Росія) . Остаточно Московське царство офіційно перейменувалося на Російську імперію в 1721 р., після того як цар Петро І фактично привласнив історичну спадщину Київської Русі . Таким чином виникла двозначність: стародавня Русь (Ruthenia) і нова Росія (Rossiya) – не одне й те саме . Українці ж, як нащадки Русі, поступово закріпили за собою самоназву «українці», хоча довгий час вживали і слово «русини» (особливо в західноукраїнських землях до початку XX ст.) . Цей перехід самоназви відбиває культурну еволюцію, але не змінює суті: сучасна українська нація – це той самий народ, який колись звався руським. Недарма визначна праця М. Грушевського називається «Історія України-Руси», поєднуючи дві назви як єдине ціле. Отже, з погляду етнокультурної тяглості Русь = Україна: стародавня назва поступилася новій, але історична пам’ять про Русь стала невід’ємною частиною української ідентичності.
Міжнародне сприйняття: Русь і українські землі в європейських джерелах
Європейські середньовічні та ранньомодерні джерела відображають розуміння того, що саме українські (руські) землі є спадкоємцями давньої Русі. В західноєвропейських мовах для позначення Русі використовувався латинський екзонім Ruthenia (Рутенія). Цей термін у різні часи найчастіше стосувався територій теперішньої України і Білорусі – тобто тих земель, що входили до Великого князівства Литовського та Польщі . Наприклад, після входження Галичини до складу Польщі король Казимир III отримав титул «пан і спадкоємець Русі», а на землях Галичини було утворене Руське воєводство (воно ж Palatinatus Russiae латинською) . Назви «Червона Русь» (Галичина), «Чорна Русь» (Новгородщина) тощо регулярно з’являються в європейських хроніках і картах пізнього середньовіччя . Це засвідчує, що для сусідів і подорожніх ці землі однозначно асоціювалися зі стародавньою Руссю.
Особливо показово, що коли князь Данило Галицький почав шукати підтримки в Європі проти монголів, Папа Римський Інокентій IV визнав його титул «короля Русі». Коронація Данила в 1253 році папським легатом Опізо відбулася в місті Дорогочин, і західні джерела відзначили цю подію як коронацію першого короля Русі (primus Rex Russiae) . Таким чином, західний світ визнавав існування окремого королівства Русь на українських землях. Надалі пам’ять про це зберігалася: Габсбурги, отримавши Галичину у XVIII ст., титулувалися «королями Галичини і Володимирії», апелюючи до спадщини Галицько-Волинського князівства (Володимирія – від міста Володимир-Волинський).
У ранньомодерних європейських картах та описах теж простежується відмінність між «Russia» (Московією) та «Ruthenia» (Руссю в складі Речі Посполитої). Наприклад, французький інженер Гійом Левассер де Боплан у своїй праці «Опис України» (1651) широко популяризував саме назву «Україна», прив’язуючи її до козацьких земель, які водночас були відомі як давня руська земля . На його карті 1648 року написано «Vkraina, terra Cosaccorum» – «Україна, земля козаків», що фактично знайомило освічену Європу з поняттям Україна як окремою країною. Завдяки таким роботам в Європі утвердилася думка, що Україна = козацька Русь.
Більше того, у дипломатичних колах XVII ст. самі козацькі гетьмани наголошували на руській спадщині. В уже згаданому Гадяцькому договорі 1658 р. передбачалося, що три суб’єкти федерації матимуть рівний статус – Корона Польська, Великокнязівський престол Литовський і Великое князівство Руське . Тобто на міжнародно-правовому рівні фіксувалося існування окремої руської (української) політичної одиниці. Хоч угода не набула чинності у первісному вигляді, сам факт її укладення і ратифікації польським сеймом (хоч і зі змінами) свідчив про визнання особливого статусу Русі-України.
Також варто згадати, що в західноєвропейській історіографії аж до XVIII ст. московську державу нерідко називали окремо – Muscovy (Московія), щоб не плутати з Ruthenia. Наприклад, англійські, французькі, німецькі автори XVI–XVII ст., описуючи події на сході Європи, розрізняли «Moscovia» і «Ruthenia». Лише після того, як цар Петро I проголосив себе імператором всеросійським і почав вимагати від іноземних урядів вживати назву «Russia» щодо його держави, поняття Русі/Росії змішалися в європейській термінології . Але й тоді для уточнення українські землі називали Малою Россією чи Рутенією, а російські – Великою Россією чи Московією. Це підкреслює, що історична Русь у сприйнятті значною мірою була прив’язана до Дніпровсько-київського регіону. Недарма українці-галицькі будителі XIX ст. продовжували звати себе русинами, вбачаючи в цьому свою окремішність від росіян (москалів). І навіть у австро-угорських офіційних документах населення Галичини називалося Ruthenen (русини) – що було прямим продовженням середньовічного «Rutheni», тобто нащадки Русі .
Отже, з погляду європейських хроністів, картографів і дипломатів, Русь історично ототожнювалася передусім з територією сучасної України. Київ нерідко згадувався як колишній центр великої держави Русі, спадкоємцями якої стали народи, підвладні Литві та Польщі (тобто українці і білоруси) . Коли ж у XVIII–XIX ст. Російська імперія почала нав’язувати свою версію історії (нібито лише Росія є спадкоємцем Русі із столицею в Києві), вчені Західної Європи не поспішали сприймати це беззастережно. Сьогодні, завдяки численним дослідженням і критичному аналізу джерел, міжнародна наукова спільнота загалом підтримує тезу, що українська історична традиція веде безперервний родовід від Русі .
Україна успадкувала від Русі основні елементи державної та культурної самобутності: православну традицію, літописну спадщину, елементи права (Руська правда впливала на литовські статути), ідею княжої/гетьманської владності, символіку (тризуб як знак князя Володимира сьогодні є Малим гербом України) тощо. Європейські джерела – від папських булл XIII ст. до мап XVII ст. – фіксують цей зв’язок, визнаючи за київською землею ключову роль у державі Русі і її продовженні на цих теренах.
Висновок
На підставі наведених фактів із хронік, документів та наукових праць можна впевнено стверджувати: історична тяглість від Русі до України є безперервною і очевидною. Політична спадковість простежується через Галицько-Волинське князівство, литовсько-польську добу та козацьку державу аж до відродження української незалежності у XX столітті . Мовно-культурна еволюція показала, як збереглася стара самоназва «руський» і поступово трансформувалася в «український», не втрачаючи при цьому спадкоємності історичної пам’яті. Порівняння з іншими європейськими народами підтверджує природність такого процесу. Нарешті, міжнародні джерела історично пов’язували Русь саме з українськими землями, що дає підстави сучасній Україні вважатися єдиною прямою правонаступницею Київської Русі. Термін «Русь-Україна» відображає цю єдність: він підкреслює, що середньовічна Руська держава і сучасна Україна – це послідовні етапи розвитку однієї політичної та культурної традиції. Таким чином, назва «Русь-Україна» є цілком виправданою, адже саме Україна успадкувала і продовжує тисячолітню державницьку спадщину Русі, з центром у стародавньому Києві, який і нині залишається столицею української держави.
Джерела: автентичні літописи (Іпатіївський список літописів Русі), Гадяцький договір 1658 р., папські та королівські грамоти XIII–XVI ст., праці М. Грушевського та сучасні дослідження істориків (Я. Пеленський, Д. Сольтис та ін.), а також середньовічні карти і описи (Г. Боплан) підтверджують безперервність розвитку Русі в Україні . Вся ця сукупність доказів дозволяє впевнено ототожнити Україну з історичною Руссю, утвердивши за нею статус основної спадкоємиці київської державної традиції.
Владислав Смірнов
Отже, середньовічна держава Русь (IX–XIII ст.) зі столицею в Києві стала колискою української державності. Її традиції не зникли після монгольської навали, а продовжилися у наступних формах на українських землях. Саме тому сучасну Україну справедливо ототожнюють із Руссю, вживаючи назву «Русь-Україна» для підкреслення тяглості державної традиції. Нижче розглянемо політичну та культурну спадковість від Русі до пізніших українських держав, еволюцію самоназви від «Русь» до «Україна», європейські історичні паралелі та міжнародне розуміння того, що саме Україна є спадкоємицею історичної Русі з центром у Києві.
Політична та культурна спадковість Русі в Галичині, Литві та козацькій добі
Після занепаду політично об’єднаної Русі в XIII ст. її спадщина продовжила жити в українських землях. Найперше правонаступництво проявилося у Галицько-Волинському князівстві, яке об’єднало південно-західні руські землі. Князь Роман Мстиславич і його син Данило Романович зберегли державні традиції Русі: Данило навіть відновив контроль над Києвом у 1239 р. і посадив там свого намісника . У 1253 р. за підтримки Папи Римського Данило був коронований як «король Русі» (Rex Russiae), що стало міжнародним визнанням існування окремого руського королівства на теренах сучасної України . Галицько-Волинська держава, відома в тогочасних латинських джерелах як Королівство Русі (Regnum Rutheniae), продовжила політичну й культурну традицію Русі Саме там зберігалася наступність владної династії Рюриковичів, православної віри та руської культури. Як зазначає історик Михайло Грушевський, Руська держава з центром у Києві стала прямим попередником української державності , а її тяглість простежується через Галицько-Волинське князівство та далі.
У XIV ст., після ослаблення Галицько-Волинського князівства, більшість українських (руських) земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Литовські правителі продовжили руську державну традицію: вони прийняли титули князів «Литовського і Руського», а державною мовою у Великому князівстві Литовському стала руська (давньоукраїнська/давньобілоруська) мова . Правляча еліта Литви швидко інтегрувалася в руське середовище – приймала православ’я та руські звичаї . Отже, в межах Литовської держави руські землі зберігали автономні права і продовжували свої традиції. Велике князівство Литовське фактично стало наступником Русі на північних та центрально-українських територіях, підтримавши безперервність основних інститутів (правових норм, адміністрації, культури), успадкованих від Київської доби . Українська історіографія вибудувала чітку лінію тяглості: Київ – Галич – Волинь – Литва-Русь – Козацька Україна .
Наступним важливим етапом стала доба Козаччини у XVII ст. Піднявшись проти польсько-шляхетського гніту, український народ під проводом Богдана Хмельницького створив свою автономну державу – Військо Запорозьке (Гетьманщину) . Козацька держава свідомо апелювала до спадщини Русі. Унійний Гадяцький договір 1658 року між Гетьманатом та Річчю Посполитою передбачав утворення третього суб’єкта федерації – «Великого князівства Руського», до якого мали увійти Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства . Тобто на міжнародному рівні планувалося відновити окрему руську державність у складі федерації – пряме посилання на спадок Русі у формі козацької держави. Хоча ця унія фактично не реалізувалася (через протидію шляхти), сама її ідея підтверджує, що козацька еліта ототожнювала себе з «руссю» і прагнула легітимізувати свою державу як продовження давньої Русі . У документах тієї епохи назви «Русь» і «Україна» часто вживалися як синоніми щодо Гетьманщини . Наприклад, гетьманські універсали та листи могли називати Військо Запорозьке «руською» стороною, а водночас сам край – Україною. Показово, що навіть після переходу під протекторат Москви у 1654 р. козацькі провідники бачили свою місію як «возз’єднання» розділеного руського народу та відновлення його державності. Отже, від княжих часів через литовсько-польську добу до козаччини тягнулася нитка політичної та культурної тяглості, яка зрештою вела до сучасної української держави. Сучасні історики підкреслюють, що нинішня незалежна Україна є не лише спадкоємицею Української РСР, але й безпосередньо успадковує спадщину Української Народної Республіки та глибшу традицію державності, коріння якої в княжій добі .
Мовно-культурна еволюція: від «Русі» до «України»
Не менш важливим аспектом є еволюція самоназв та ідентичності. У добу раннього середньовіччя східні слов’яни Київської держави називали себе «русинами» – ця назва закріпилася за підтримки княжої влади та дружин варязького походження . Термін «Русь» охоплював землі навколо Києва, Чернігова, Переяслава та ін., і жителі цих територій ототожнювали себе з русинами (давньою українською народністю). Назва «Русь» залишалася основною самоназвою наших предків протягом усього середньовіччя. Водночас уже у XII столітті почала з’являтися назва «Україна». Вперше зафіксовано слово «Україна» під 1187 роком у Київському літописі (Іпатіївському зводі) у зв’язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича: літописець зазначив, що «…о ньмъ же Оукраина много постона», тобто «за ним Україна багато потужила» . Хоча в контексті XII ст. під «Україною» могло розумітися прикордоння Переяславщини або південний степовий край Русі, сама поява цього слова свідчить про зародження нового топоніму, який згодом став етнонімом. Протягом наступних століть слово «Україна» згадувалося й в інших джерелах – зокрема, в Галицько-Волинському літописі під 1189 р. та 1213 р. воно також уживається стосовно південних руських земель . Таким чином, вже у XIII ст. поруч із традиційною назвою «Русь» поступово входить в обіг назва «Україна», спершу як регіональний термін для південної частини руських земель.
У пізніші епохи обидва терміни співіснували. Величезне значення мала національно-визвольна війна середини XVII ст. Саме Хмельниччина докорінно змінила статус назви «Україна» – з регіональної вона перетворилася на загальнонаціональну . Під час існування козацької Гетьманщини назва «Україна» закріпилася за землями по обох боках Дніпра. Козацька старшина і народ вживали її все частіше, витісняючи давнє поняття «Русь» у повсякденному вжитку. Примітно, що тривалий час козацька Україна ототожнювалася як частина історичної Русі – наприклад, у народних думах та піснях поняття «русин» і «українець» фактично були синонімами . Гадяцька угода 1658 р. прямо називала Гетьманат «Князівством Руським» , хоча паралельно в тому ж документі і в інших паперах фігурувала назва «Україна». Документи кінця XVII – початку XVIII ст. свідчать, що терміни «Русь» і «Україна» часто взаємозамінні щодо Гетьманщини . Наприклад, у листуванні того часу могло писатися про події «в Украині, то єсть в Руси». Таким чином, у свідомості людей ранньомодерної доби Русь-Україна була єдиним простором: Україна сприймалася як оновлена назва Русі, що належить козацькому народові.
Однак політичні обставини у XVIII ст. призвели до деяких змін у самоназвах. Правобережні українські землі, що лишалися під владою Речі Посполитої, продовжували інколи зватися «Русь» (згадаємо адміністративні назви воєводств: Руське, Волинське тощо). Натомість на Лівобережжі, підросійській Гетьманщині, після ліквідації автономії почала насаджуватися назва «Малоросія». Вона поступово витіснила стару етнічну пам’ять про Русь у населення Гетьманщини . Тим не менше, сама назва «Україна» продовжила існувати в народній мові та пам’яті, особливо на Правобережжі та Запоріжжі, і зрештою відродилася повсюдно у ХІХ ст. як національне ім’я. Остаточно й юридично назва «Україна» закріпилася на початку XX ст. під час Української Народної Республіки . Відтоді саме вона означає модерну націю-державу.
Варто підкреслити, що назва «Україна» абсолютно не означає «окраїну Росії», як це спеціально часто трактувала імперська російська пропаганда. Слово «україна» в староукраїнській мові значило «край, земля, країна» . Ба більше – Україна як географічний і політичний термін виникла раніше, ніж з’явилася назва «Росія» в сучасному сенсі. На середньовічних латинських мапах та в документах територію теперішньої України називали Ruthenia або Rusia – тобто Русь. Московська держава тоді відома була як Moscovia (Московія). Лише в середині XVI ст. московські царі почали титулувати себе правителями «всієї Русі», перейнявши цю назву через грецьку форму «Ρωσσία» (Росія) . Остаточно Московське царство офіційно перейменувалося на Російську імперію в 1721 р., після того як цар Петро І фактично привласнив історичну спадщину Київської Русі . Таким чином виникла двозначність: стародавня Русь (Ruthenia) і нова Росія (Rossiya) – не одне й те саме . Українці ж, як нащадки Русі, поступово закріпили за собою самоназву «українці», хоча довгий час вживали і слово «русини» (особливо в західноукраїнських землях до початку XX ст.) . Цей перехід самоназви відбиває культурну еволюцію, але не змінює суті: сучасна українська нація – це той самий народ, який колись звався руським. Недарма визначна праця М. Грушевського називається «Історія України-Руси», поєднуючи дві назви як єдине ціле. Отже, з погляду етнокультурної тяглості Русь = Україна: стародавня назва поступилася новій, але історична пам’ять про Русь стала невід’ємною частиною української ідентичності.
Міжнародне сприйняття: Русь і українські землі в європейських джерелах
Європейські середньовічні та ранньомодерні джерела відображають розуміння того, що саме українські (руські) землі є спадкоємцями давньої Русі. В західноєвропейських мовах для позначення Русі використовувався латинський екзонім Ruthenia (Рутенія). Цей термін у різні часи найчастіше стосувався територій теперішньої України і Білорусі – тобто тих земель, що входили до Великого князівства Литовського та Польщі . Наприклад, після входження Галичини до складу Польщі король Казимир III отримав титул «пан і спадкоємець Русі», а на землях Галичини було утворене Руське воєводство (воно ж Palatinatus Russiae латинською) . Назви «Червона Русь» (Галичина), «Чорна Русь» (Новгородщина) тощо регулярно з’являються в європейських хроніках і картах пізнього середньовіччя . Це засвідчує, що для сусідів і подорожніх ці землі однозначно асоціювалися зі стародавньою Руссю.
Особливо показово, що коли князь Данило Галицький почав шукати підтримки в Європі проти монголів, Папа Римський Інокентій IV визнав його титул «короля Русі». Коронація Данила в 1253 році папським легатом Опізо відбулася в місті Дорогочин, і західні джерела відзначили цю подію як коронацію першого короля Русі (primus Rex Russiae) . Таким чином, західний світ визнавав існування окремого королівства Русь на українських землях. Надалі пам’ять про це зберігалася: Габсбурги, отримавши Галичину у XVIII ст., титулувалися «королями Галичини і Володимирії», апелюючи до спадщини Галицько-Волинського князівства (Володимирія – від міста Володимир-Волинський).
У ранньомодерних європейських картах та описах теж простежується відмінність між «Russia» (Московією) та «Ruthenia» (Руссю в складі Речі Посполитої). Наприклад, французький інженер Гійом Левассер де Боплан у своїй праці «Опис України» (1651) широко популяризував саме назву «Україна», прив’язуючи її до козацьких земель, які водночас були відомі як давня руська земля . На його карті 1648 року написано «Vkraina, terra Cosaccorum» – «Україна, земля козаків», що фактично знайомило освічену Європу з поняттям Україна як окремою країною. Завдяки таким роботам в Європі утвердилася думка, що Україна = козацька Русь.
Більше того, у дипломатичних колах XVII ст. самі козацькі гетьмани наголошували на руській спадщині. В уже згаданому Гадяцькому договорі 1658 р. передбачалося, що три суб’єкти федерації матимуть рівний статус – Корона Польська, Великокнязівський престол Литовський і Великое князівство Руське . Тобто на міжнародно-правовому рівні фіксувалося існування окремої руської (української) політичної одиниці. Хоч угода не набула чинності у первісному вигляді, сам факт її укладення і ратифікації польським сеймом (хоч і зі змінами) свідчив про визнання особливого статусу Русі-України.
Також варто згадати, що в західноєвропейській історіографії аж до XVIII ст. московську державу нерідко називали окремо – Muscovy (Московія), щоб не плутати з Ruthenia. Наприклад, англійські, французькі, німецькі автори XVI–XVII ст., описуючи події на сході Європи, розрізняли «Moscovia» і «Ruthenia». Лише після того, як цар Петро I проголосив себе імператором всеросійським і почав вимагати від іноземних урядів вживати назву «Russia» щодо його держави, поняття Русі/Росії змішалися в європейській термінології . Але й тоді для уточнення українські землі називали Малою Россією чи Рутенією, а російські – Великою Россією чи Московією. Це підкреслює, що історична Русь у сприйнятті значною мірою була прив’язана до Дніпровсько-київського регіону. Недарма українці-галицькі будителі XIX ст. продовжували звати себе русинами, вбачаючи в цьому свою окремішність від росіян (москалів). І навіть у австро-угорських офіційних документах населення Галичини називалося Ruthenen (русини) – що було прямим продовженням середньовічного «Rutheni», тобто нащадки Русі .
Отже, з погляду європейських хроністів, картографів і дипломатів, Русь історично ототожнювалася передусім з територією сучасної України. Київ нерідко згадувався як колишній центр великої держави Русі, спадкоємцями якої стали народи, підвладні Литві та Польщі (тобто українці і білоруси) . Коли ж у XVIII–XIX ст. Російська імперія почала нав’язувати свою версію історії (нібито лише Росія є спадкоємцем Русі із столицею в Києві), вчені Західної Європи не поспішали сприймати це беззастережно. Сьогодні, завдяки численним дослідженням і критичному аналізу джерел, міжнародна наукова спільнота загалом підтримує тезу, що українська історична традиція веде безперервний родовід від Русі .
Україна успадкувала від Русі основні елементи державної та культурної самобутності: православну традицію, літописну спадщину, елементи права (Руська правда впливала на литовські статути), ідею княжої/гетьманської владності, символіку (тризуб як знак князя Володимира сьогодні є Малим гербом України) тощо. Європейські джерела – від папських булл XIII ст. до мап XVII ст. – фіксують цей зв’язок, визнаючи за київською землею ключову роль у державі Русі і її продовженні на цих теренах.
Висновок
На підставі наведених фактів із хронік, документів та наукових праць можна впевнено стверджувати: історична тяглість від Русі до України є безперервною і очевидною. Політична спадковість простежується через Галицько-Волинське князівство, литовсько-польську добу та козацьку державу аж до відродження української незалежності у XX столітті . Мовно-культурна еволюція показала, як збереглася стара самоназва «руський» і поступово трансформувалася в «український», не втрачаючи при цьому спадкоємності історичної пам’яті. Порівняння з іншими європейськими народами підтверджує природність такого процесу. Нарешті, міжнародні джерела історично пов’язували Русь саме з українськими землями, що дає підстави сучасній Україні вважатися єдиною прямою правонаступницею Київської Русі. Термін «Русь-Україна» відображає цю єдність: він підкреслює, що середньовічна Руська держава і сучасна Україна – це послідовні етапи розвитку однієї політичної та культурної традиції. Таким чином, назва «Русь-Україна» є цілком виправданою, адже саме Україна успадкувала і продовжує тисячолітню державницьку спадщину Русі, з центром у стародавньому Києві, який і нині залишається столицею української держави.
Джерела: автентичні літописи (Іпатіївський список літописів Русі), Гадяцький договір 1658 р., папські та королівські грамоти XIII–XVI ст., праці М. Грушевського та сучасні дослідження істориків (Я. Пеленський, Д. Сольтис та ін.), а також середньовічні карти і описи (Г. Боплан) підтверджують безперервність розвитку Русі в Україні . Вся ця сукупність доказів дозволяє впевнено ототожнити Україну з історичною Руссю, утвердивши за нею статус основної спадкоємиці київської державної традиції.
Владислав Смірнов
Теґі:
