Політичні репресії - розкуркулення, депортації, зачистки серед культурної інтелігенції та військових, - призвели не лише до кількісних втрат, але й вплинули на світогляд нації.

«Найголовніше зараз Україна. Поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР; у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати», - писав Йосип Сталін у листі до партійного керманича Лазаря Кагановича у серпні 1932 року, тоді, коли в Україні розгортався Великий Голод.

Від початку радянської влади у 1932-1933 роках - це був другий голод. За десять років до того громадянська війна, червоний терор з гаслом «Грабуй награбоване», що супроводжувалися конфіскацією урожаю у селян та спричинило продовольчу кризу. Її наслідком стала втрата життя півтора мільйона українців, що померли від голоду та пов'язаних з ним хворобами.

Більшовики вимушено взяли перерву у політиці «диктатури пролетаріату». Як виявилося, ненадовго. Вже у 1929 році, на дванадцяту річницю більшовицької революції, Йосип Сталін оголосив масову колективізацію, яка мала б остаточно покінчити зі старим селом.

Репресивна політика розкуркулення - конфіскація господарств та реманенту, вилучення зерна і праця в колгоспах за трудодні - викликала шалений спротив, нагадувала селянам кріпосне право із комуністичною партією в ролі поміщиків.

Під час Голодомору СРСР експортував три з половиною мільйонів тонн зерна на Захід. Водночас понад чотири мільйони українців померло. Йосип Сталін демонстрував іноземним журналістам благополучне колгоспне життя, інсценізоване співробітниками НКВС, і відмовлявся від будь-якої міжнародної допомоги, а особливо - з боку українців Польщі.

Втретє війну проти селян оголосили у 1946 році. Від спустошених війною сіл, що на доважок постраждали від посухи, вимагали за будь-яку ціну виконання «плану збору» урожаю.

По країні вдарив голод - селян, жінок, вдів військовиків, матерів із дітьми молодшого віку, що від безвиході жебрали та крали, засуджували до важких табірних робіт.

Колгоспи позбавили ініціативності та бажання працювати у власному господарстві, що завжди були характерними рисами українських селян.

Паралельно із колективізацією політичні репресії більшовики розпочали проти української інтелігенції. Проголошений раніше курс на «українізацію» - залучення до управління місцевих кадрів, впровадження української мови у мистецтві, науці та шкільництві - згорнули.

У 1930 році відбувся сфабрикований процес над так званою «Спілкою визволення України». На лаві підсудних опинилися науковці, письменники, педагоги, студенти, лікарі. Метою процесу було довести співпрацю обвинувачених в інтересах Польщі, обґрунтувати майбутні політичні переслідування.

Невдовзі репресували майже половину членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України.

Більшовики також розгромили Всеукраїнську академію наук - найбільше постраждали історики: 170 із 184 репресованих вчених представляли різні галузі історичної науки, - підрахував Михайло Кузьменко.

«Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія - це паспорт на загибель», - писав Олександр Довженко.

Тоді ж ліквідували незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву - тринадцять архієпископів та єпископів загинули у в'язницях, знищили вісім тисяч пам'яток церковної архітектури, що становило 65% усіх храмів України.

Апогеєм політичних репресій радянської влади став Великий терор 19З7-1938 років. За задумом Йосипа Сталіна, масові операції мали б завершити двадцятилітню боротьбу з «соціальноворожими елементами» та потенційною «п'ятою колоною».

По кожному регіону та операції Москва визначала «ліміти» - кількість людей до страти або таборів. Втім, ці ліміти неодноразово збільшували, подекуди з ініціативи самих виконавців, що, як і всі радянські функціонери, прагнули будь-що перевиконати завдання. Зокрема, для проведення операції проти куркулів квоту на страту у 8 тисяч осіб на прохання українських співробітників НКВС збільшили до 26 тисяч осіб.

Слідство проводили у спрощеному порядку, зізнання вибивали, застосовуючи тортури, а «трійки» поспішно виносили вироки. Практично у кожній області підрадянської України існували фабрики смерті, де розстрілювали людей.

Крім операцій проти селян та інтелігенції, ворогів та шпигунів «виявили» серед військового командування, що стало причиною непідготовленості армії до війни, а також з-поміж самих виконавців - співробітників НКВС.

Під час Великого терору в Україні засудили 198 тисяч осіб, з яких 122 тисячі - стратили. У таборах ГУЛАГу станом на 1939 рік перебувала 181 тисяча українців із 1,3 мільйона ув'язнених.

За матеріалами ресурсу «UAinfo»