Каральну операцію в Корюківці проводили німецькі і угорські війська
До 1 березня кожного року я пишу пост-нагадування про один з найбільших військових злочинів проти цивільного населення Другої світової війни. Завжди я це писала за спогадами вцілілих очевидців, зокрема моєї бабусі і деяких родичок. Писала про те, як це було. Але дещо залишалось за кадром, бо свідчення очевидців були важливими.
Проте зараз важливо написати і про інше.
1-3 березня 1943 року у м. Корюківка Чернігівської області було вбито і спалено близько семи тисяч цивільних мешканців. Каральну операцію проводили нимецькі і угорські війська.
Німці, принаймні морально, визнали свою вину. Часто приїжджає пані Посол Анка Фельдгузен, навіть Президент Німеччини Штайнмайєр ховався в укритті під час повітряної тривоги саме там.
Угорці ж, як при СРСР, робили вигляд, що вони там ні до чого і нічого такого злочинного в Корюківці не коїли, так і зараз продовжують цю політику. Як тоді вони були молодшим союзником агресора — німецьких нацистів, так і тепер залишаються молодшим союзником нацистів російських.
А взагалі я хочу сказати про пам”ять і терпіння. Я не буду політкоректною. Я не хочу, щоб це повторювалось після нашої перемоги, яка невідворотня. Ми не маємо права йти на поступки, бо це програш. І ми не маємо права допустити знищення пам”яті, як про ту, так і про нинішню російсько-українську війну, яка є продовженням, і навіть дзеркальним відображенням Другої світової.
Довгу пам”ять мають кацапські спецслужби у всіх їхніх різновидах назв, щоб нищити пам”ять про їхні власні і спільні з іншими окупантами злочини, як це було в Корюківці.
Моя мама, Костюк Галина Юхимівна, першою після війни стала публічно говорити про Корюківську трагедію. Як директор школи, ще в 60-ті роки організовувала у школі зустрічі зі вцілілими очевидцями, писала статті до районної і обласної газет. Правда, в області це фільтрувалося більш щільно. З кінця 60-х спочатку учні нашої школи, а потім і інших шкіл приходили вшановувати пам”ять загиблих на місце найбільш масового разстрілу — на місце знесеного після війни ресторану. Численні звернення до республіканських властей, до яких їй
вдавалося залучати то когось із місцевого керівництва, то корюківчан-ветеранів, мали результат — у 1977 році на місці того колишнього ресторану був встановлений пам”ятник-меморіал жертвам Корюківської трагедії. Мама не була журналістом, але співпрацювала з чернігівськими журналістами Лесем Мазуром, Борисом Наріжним, яким легше було щось публікувати. Першою, негазетною, публікацією стала книжечка Б. Наріжного “Горобинова заграва”. Непростий шлях вона пройшла до видання. У 80-ті роки вона вже на пенсії і працюючи в товаристві охорони пам”ятників, заснувала музей, де збиралися матеріали і про Корюківську трагедію.
А тепер про зворотній бік. Про те, як послідовне прагнення зберегти пам”ять про минуле, особливо його криваві епізоди, відображається на долі окремої людини. З початком активних дій моєї мами, Костюк Г. Ю., по збереженню пам”яті про Корюківську трагедію, почалися активні дії по влаштуванню їй пошуку п”ятого кута. Безкінечні перевірки районного і обласного освітніх органів, щоденні доноси, які щодня носилися до райкому. Доноси носила вчителька, яка ще й жила майже по сусідству. В роботі школи недоліків не знаходили, щось інше приклеїти було теж не просто, бо мама була у совєцьких партизанах у складі диверсійної групи, яка підривала німецькі ешелони на ділянці Ковель-Сарни, нагороджена орденом Червоної зірки. (Хоча про все це мої родичі і сусіди, а вони всі були розвідниками і диверсантами, публічно всі мовчали аж до 70-х років. І недалекий сусід В. У. Маро, який був у відомій групі Є. Березняка, майора “Вихра”, мовчав теж, бо говорити було небезпечно). Ніби ж і нічого, але крові попили багато. Коли мамі виповнилося 55 років, її виштовхали на пенсію, а школу закрили. Деякий час там ще було щось не пойми що, а потім, велика цегляна будівля багато років стояла і досі стоїть пусткою. Декому, хто дивувався, чому, я у приватних повідомленнях у ФБ писала, як знищувалася пам”ять про злочин і про людину, яка ту пам”ять намагалася зберегти.
Я дуже добре пам”ятаю, як шановані у місті люди аж у 2000 році вже мені дорікали, що мама побудувала будинок, насправді звичайну хату. З 1943 р., як мадяри спалили хату маминих батьків, мама з братом і своєю матір”ю, моєю бабусею, до 1955 р. жили у погребі, а потім у халабуді, яку спромоглися на той час стулити, щоб вибратися з погреба. А ссуду, тобто кредит на будівництво вона сплачувала до 70-го року. На думку тих “добрих” людей, ми вічно мали б залишатись у погребі, якщо не вдалося вбити ні в 1943 р., ні потім. “Добрі” ж люди своїми діями, аж до рукоприкладства по відношенню до літньої жінки, звели її до могили. Коли я приїжджала (бо мама після смерті батька до року не хотіла їхати) і писала заяви до міліції і до прокуратури, ходила до їхніх керівників, то жодної ні відповіді, ні реакції не було. Інколи молодші від мене люди, чомусь згадували затаскане прислів”я про яблуньку і яблучко, себто про нас з мамою.
Починався новий етап — етап підготовки до нової війни Росії проти України. Для мене ж іще не закінчилася та війна. І не менш “добрі” люди підступно, свавільно стали робити все, щоб тих непокірних знову загнати до погреба. Я не пишу деталі, але те, що йшла підготовка по зачистці “нєугодних” було очевидно. Як очевидно і те, що “добрі” люди чекали на прихід росіян, на повернення совєцького союзу у якійсь формі, на викорінення всього українського і людського, так їм ненависного. Для мене очевидно, що в якихось кацапських інструкціях я, як яблучко, була списана, так навіщо мені і та хата, і земля біля хати. Для них мене вже нема.
Я знаю всіх “добрих” людей і зроблю все, щоб історія не повторилася. Якби Корюківка була в окупації довше, і кацапи стояли б там табором, то всі ці “добрі” люди носили б їм доноси, допомагали б, були б при нових посадах. А так вони знову принишкли, деякі навіть говорять правильні слова, подумки скрегочучи зубами.
Ось деякі фрагменти Корюківської трагедії, яка продовжується вже 80 років.
І ще про пам”ять. Дивні, навіть неймовірні, події відбувалися з людьми, які зберігали і відновлювали пам”ять нашого народу про страшні злочини проти нього. Зачистка “нєугодних”. По-різному. В цьому ряду для мене стоять покійні Борис Гривачевський (один із дослідників знищення української інтелігенціїї у Сандармоху) і Сергій Набока (один із дисидентів за совєцьких часів, журналіст).
Світла їм пам”ять, як і численним жервам згаданих та численних інших трагедій.
Ми повинні зробити все, щоб не тільки перемогти, а й відновити справедливість.
Так буде.
Слава Україні!
Тетяна Яхеєва, народний депутат України І скликання.
Проте зараз важливо написати і про інше.
1-3 березня 1943 року у м. Корюківка Чернігівської області було вбито і спалено близько семи тисяч цивільних мешканців. Каральну операцію проводили нимецькі і угорські війська.
Німці, принаймні морально, визнали свою вину. Часто приїжджає пані Посол Анка Фельдгузен, навіть Президент Німеччини Штайнмайєр ховався в укритті під час повітряної тривоги саме там.
Угорці ж, як при СРСР, робили вигляд, що вони там ні до чого і нічого такого злочинного в Корюківці не коїли, так і зараз продовжують цю політику. Як тоді вони були молодшим союзником агресора — німецьких нацистів, так і тепер залишаються молодшим союзником нацистів російських.
А взагалі я хочу сказати про пам”ять і терпіння. Я не буду політкоректною. Я не хочу, щоб це повторювалось після нашої перемоги, яка невідворотня. Ми не маємо права йти на поступки, бо це програш. І ми не маємо права допустити знищення пам”яті, як про ту, так і про нинішню російсько-українську війну, яка є продовженням, і навіть дзеркальним відображенням Другої світової.
Довгу пам”ять мають кацапські спецслужби у всіх їхніх різновидах назв, щоб нищити пам”ять про їхні власні і спільні з іншими окупантами злочини, як це було в Корюківці.
Моя мама, Костюк Галина Юхимівна, першою після війни стала публічно говорити про Корюківську трагедію. Як директор школи, ще в 60-ті роки організовувала у школі зустрічі зі вцілілими очевидцями, писала статті до районної і обласної газет. Правда, в області це фільтрувалося більш щільно. З кінця 60-х спочатку учні нашої школи, а потім і інших шкіл приходили вшановувати пам”ять загиблих на місце найбільш масового разстрілу — на місце знесеного після війни ресторану. Численні звернення до республіканських властей, до яких їй
вдавалося залучати то когось із місцевого керівництва, то корюківчан-ветеранів, мали результат — у 1977 році на місці того колишнього ресторану був встановлений пам”ятник-меморіал жертвам Корюківської трагедії. Мама не була журналістом, але співпрацювала з чернігівськими журналістами Лесем Мазуром, Борисом Наріжним, яким легше було щось публікувати. Першою, негазетною, публікацією стала книжечка Б. Наріжного “Горобинова заграва”. Непростий шлях вона пройшла до видання. У 80-ті роки вона вже на пенсії і працюючи в товаристві охорони пам”ятників, заснувала музей, де збиралися матеріали і про Корюківську трагедію.
А тепер про зворотній бік. Про те, як послідовне прагнення зберегти пам”ять про минуле, особливо його криваві епізоди, відображається на долі окремої людини. З початком активних дій моєї мами, Костюк Г. Ю., по збереженню пам”яті про Корюківську трагедію, почалися активні дії по влаштуванню їй пошуку п”ятого кута. Безкінечні перевірки районного і обласного освітніх органів, щоденні доноси, які щодня носилися до райкому. Доноси носила вчителька, яка ще й жила майже по сусідству. В роботі школи недоліків не знаходили, щось інше приклеїти було теж не просто, бо мама була у совєцьких партизанах у складі диверсійної групи, яка підривала німецькі ешелони на ділянці Ковель-Сарни, нагороджена орденом Червоної зірки. (Хоча про все це мої родичі і сусіди, а вони всі були розвідниками і диверсантами, публічно всі мовчали аж до 70-х років. І недалекий сусід В. У. Маро, який був у відомій групі Є. Березняка, майора “Вихра”, мовчав теж, бо говорити було небезпечно). Ніби ж і нічого, але крові попили багато. Коли мамі виповнилося 55 років, її виштовхали на пенсію, а школу закрили. Деякий час там ще було щось не пойми що, а потім, велика цегляна будівля багато років стояла і досі стоїть пусткою. Декому, хто дивувався, чому, я у приватних повідомленнях у ФБ писала, як знищувалася пам”ять про злочин і про людину, яка ту пам”ять намагалася зберегти.
Я дуже добре пам”ятаю, як шановані у місті люди аж у 2000 році вже мені дорікали, що мама побудувала будинок, насправді звичайну хату. З 1943 р., як мадяри спалили хату маминих батьків, мама з братом і своєю матір”ю, моєю бабусею, до 1955 р. жили у погребі, а потім у халабуді, яку спромоглися на той час стулити, щоб вибратися з погреба. А ссуду, тобто кредит на будівництво вона сплачувала до 70-го року. На думку тих “добрих” людей, ми вічно мали б залишатись у погребі, якщо не вдалося вбити ні в 1943 р., ні потім. “Добрі” ж люди своїми діями, аж до рукоприкладства по відношенню до літньої жінки, звели її до могили. Коли я приїжджала (бо мама після смерті батька до року не хотіла їхати) і писала заяви до міліції і до прокуратури, ходила до їхніх керівників, то жодної ні відповіді, ні реакції не було. Інколи молодші від мене люди, чомусь згадували затаскане прислів”я про яблуньку і яблучко, себто про нас з мамою.
Починався новий етап — етап підготовки до нової війни Росії проти України. Для мене ж іще не закінчилася та війна. І не менш “добрі” люди підступно, свавільно стали робити все, щоб тих непокірних знову загнати до погреба. Я не пишу деталі, але те, що йшла підготовка по зачистці “нєугодних” було очевидно. Як очевидно і те, що “добрі” люди чекали на прихід росіян, на повернення совєцького союзу у якійсь формі, на викорінення всього українського і людського, так їм ненависного. Для мене очевидно, що в якихось кацапських інструкціях я, як яблучко, була списана, так навіщо мені і та хата, і земля біля хати. Для них мене вже нема.
Я знаю всіх “добрих” людей і зроблю все, щоб історія не повторилася. Якби Корюківка була в окупації довше, і кацапи стояли б там табором, то всі ці “добрі” люди носили б їм доноси, допомагали б, були б при нових посадах. А так вони знову принишкли, деякі навіть говорять правильні слова, подумки скрегочучи зубами.
Ось деякі фрагменти Корюківської трагедії, яка продовжується вже 80 років.
І ще про пам”ять. Дивні, навіть неймовірні, події відбувалися з людьми, які зберігали і відновлювали пам”ять нашого народу про страшні злочини проти нього. Зачистка “нєугодних”. По-різному. В цьому ряду для мене стоять покійні Борис Гривачевський (один із дослідників знищення української інтелігенціїї у Сандармоху) і Сергій Набока (один із дисидентів за совєцьких часів, журналіст).
Світла їм пам”ять, як і численним жервам згаданих та численних інших трагедій.
Ми повинні зробити все, щоб не тільки перемогти, а й відновити справедливість.
Так буде.
Слава Україні!
Тетяна Яхеєва, народний депутат України І скликання.
Теґі:
