Добігало кінця літо 1937-го. Наближався новий навчальний рік у школах, з нагоди чого 20 серпня «Більшовик» натхненно розписував у передовиці: «Партія, уряд, особисто вождь народів, кращий друг дітей, товариш Сталін повсякденно піклуються про школу.

Радісно вчитись у радянській школі… Починаючи від першого класу, кінчаючи десятим, учні відчувають себе рідними, близькими, тісно зв’язаними з школою, учительським колективом.

Вчителеві належить почесне місце в школі… Для роботи вчителя в нашій країні створені найкращі умови».

Радянська влада справді приділяла школі значну увагу. Але тільки тому, що освітні заклади мали стати ідеологічною кузнею підростаючого покоління, аби на виході мати нових будівничих соціалізму, комунізму та інших утопічних формацій. А «радісно вчитись», «рідні, близькі, тісні зв’язки з школою» учнів, «почесне місце» вчителя – всього лише ідеологічні шаблони, така собі приваблива «обгортка», до якої реальність, м’яко кажучи, трохи недотягувала… Аби переконатися в тому – достатньо погортати деякі сусідні сторінки газетної підшивки.



Про справжнє місце вчителя в радянській школі (і аж ніяк не почесне) найкраще ілюструє історія, що мала місце в селі Чорторийці (сучасна Малинівка Чернігівського району).

«Вчителька Артюшенко С.К. з дитиною жила в шкільній квартирі. Директор Братішко Ф.І. виселив без пояснень (жирує) на зиму в вогку кімнату і не допоміг з паливом». 21 червня дитина захворіла, місцевий лікар діагностував скарлатину. Він мало чим міг допомогти і наполягав, аби дитину негайно везли в міську лікарню. Бідна вчителька побігла до директора, а той лише 23 червня підводою забрав її з дитиною в Чернігів. Обіцяв відвезти назад і наказав чекати його о 8-й вечора на П’яти кутах. «До ночі даремно чекала мати з хворою дитиною на руках. Знахабнілий директор обдурив її». Залишалося йти пішки, а до села по прямій добрих 18 кілометрів…

Але не тільки Артюшенко потерпала від дурних манер директора: «Братішко нелюдськи ставиться й до вчительки Легенько, яка насмілилася його критикувати. Легенькій часто доводиться бувати в Чернігові у справах школи, і в усяку погоду йти по 18 кілометрів пішки. Під час відпустки Легенька поїхала до Чернігова. Братішко зламав замок на її квартирі і вселив туди канцелярію. Тепер вчителька залишилася без житла». («Більшовик», 12 липня 1937 р.).

Тож якщо хто й займав «почесне місце» в школі, то це директор, бо саме він повністю відповідав за підлеглих і навчально-виховний процес. Оскільки будь-які порушення (особливо, на ідеологічному фронті) були «смерті подібні», то зрозуміло, що у методах керівництво не мало жодних церемоній. Адже над усе – результат. Тому історій, подібних чорторийській, безліч, от тільки не всі доходили до газет.

Окрім того, якраз починалася страшна хвиля «великого терору», жертвами якого стали й чимало педагогів. Тож гасло про найкращі умови праці для вчителів не варте й ламаного шеляга.

Гаразд, учителі – люди дорослі, у них свої обставини. Але якщо Сталін – «кращий друг дітей», то вже учні точно мали б ледь не жирувати у радянській школі. Однак і тут радянська дійсність накульгує на обидві ноги:

«Приїхавши до Тамарівської неповно-середньої школи, директор Хоменко І.С. одразу відчув себе повновладним господарем школи. Його накази по особистих справах учителі повинні виконувати буз суперечок, інакше їм загрожувало звільнення з роботи.

Весь час Хоменко поводить себе надзвичайно брутально. Всіх і всі він використовує для особистої користі. Прекрасно знаючи, що під час іспитів учні повинні більше працювати, директор під виглядом гурткової роботи примушував їх полоти власну картоплю, мити підлогу в школі. Учень Грищенко В. насмілився ослухатись директора і не прийшов поливати квіти в школі. Хоменко знизив йому за це оцінку з поведінки.

Чим далі – все більше розперезувався директор. Дійшло до того, що він надсилав учнів купувати горілку. Грубе поводження з учнями, брутальні образи дітей у директора Хоменка увійшли в систему. Хоменко тримає тісний зв’язок з хуліганами, він буває більше п’яний, ніж тверезий». («Більшовик», 5 серпня 1937 р.)

І знову «на коні» лише директор. Щоправда, цей допис, на відміну від багатьох інших, не пройшов безслідно – за тиждень Хоменка звільнили з посади.

А ось ілюстрація до того, як «партія, уряд, особисто вождь народів» «повсякденно піклуються про школу».

«Банівську школу Шалигінського району перебудували з церкви в 1936 р., а зробили цю перебудову, треба сказати, невдало. Дах школи одразу ж почав протікати, в жодному класі у вікнах не зробили квартирок, а дві кімнати зовсім не закінчили; взимку в школі було дуже холодно.

Абияк закінчили минулий навчальний рік. Настали канікули. Почав директор школи просити коштів на закінчення і від ремонтування школи, але наслідків ніяких». («Більшовик», 15 серпня 1937 р.)

Скільки ж було галасу, аби закрити церкви й передати приміщення «під культурні потреби населення», зокрема під школи, яких гостро не вистачало. Передали. Здавалося. ентузіазм чиновників мав бити через край, адже церкви закрили, приміщення отримали – чого ж іще треба для щастя? Доводь до ладу, господарюй, розвивай. Але невже хтось сумнівався, що «культурні потреби» були лише ширмою для наступу на релігію? А як до діла, то для партії, уряду й «вождя народів та кращого друга дітей» знаходилися куди більш нагальні об’єкти «повсякденного піклування», за якими про школи згадували хіба що перед початком нового навчального року, коли й писалися ейфорійні передовиці.

Справді, радісно вчитися в радянській школі…

За друкованими матеріалами бібліотеки Держархіву Чернігівської області.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті