Сьогодні, 24 лютого 2017 року, виповнюється 100 років з дня народження української художниці-живописця з феноменальним талантом Тетяни Нилівни Яблонської — авторки сотні робіт різних жанрів та стилів: від імпресіоністичних пейзажів до психологічних портретів. Її полотна відображали основні тенденції українського живопису ХХ століття; виконані олівцем, аквареллю, олією, пастеллю — вони надто відрізняються одне від одного і від того іноді здається, що виконані були різними художниками. Проте в кожному новому художньому та стилістичному пошуку Тетяна Яблонська проявляла себе як незалежний та унікальний живописець, який глибоко відчуває сенс життя та світу. В її роботах послідовно розробляються «вічні теми» та розвиваються найкращі традиції класичного українського живопису. І це свідчить про різноплановий та надзвичайний хист відомої не лише в Україні мисткині.
Відомі твори Тетяни Яблонської, такі як «Хліб» (1949 р.), «Лебеді (1966 р.), «Юність» (1969 р.), «Життя продовжується» (1971 р.), «Льон» (1977 р.) та інші увійшли до скарбниці національної культури. Її роботи зберігаються в багатьох художніх музеях України — у Запоріжжі, Харкові, Полтаві, Дніпрі, Горлівці, Донецьку, у Львівській картинній галереї, Національному музеї України та Київському Національному музеї російського мистецтва. Її доробок представлений у Російському музеї м. Санкт-Петербургу, Третьяковській галереї м. Москви, а також Музеї Дракона на Тайвані.
Кожен новий період в житті художниці не був подібний до попереднього: вона надихається післявоєнним розвитком країни і пише життєствердні полотна в дусі «соціалістичного реалізму», у пошуках нової зображувальної правди захоплюється декоративністю українських народних мотивів, під враженням від раннього Відродження врівноважує у роботах колористичні та образні рішення.
А справжня Яблонська — жінка, яка перша в Києві одягла брючний костюм, на свою першу Державну премію купила моторного човна і дуже полюбляла ганяти місто на білому «Жигулі».
Про таких говорять: народилась з пензлем, оскільки любов до мистецтва, прищеплена у дитинстві батьком, стала визначальним фактором її життєвого шляху.
Народилась художниця на диво вчасно — так, що стала ровесницею всієї складної історії Радянського Союзу, прожила і пережила її. Два тижні вона ще прожила за царя. Батьки Тетяни не прийняли революцію і тому вимушені були проводити кілька років в еміграції: зі Смоленська їдуть до Одеси, потім до Кам’янця-Подільського, поближче до кордону, з надією втекти, але після невдалої спроби переїхали до Луганська.
У будь-якому місті і в будь-яку пору року вдома у них було надзвичайно цікаво: тут видавали сімейний журнал «Цвіркун», у якому кожен писав та ілюстрував свою частину номера; кожного дня діти малювали натюрморти, портрети один одного, пейзажі та будинки, що їх оточували; у грудні всі гуртом виготовляли новорічні іграшки.
До радянської школи дітей не віддали, і батько навчав їх сам. Ніл Олександрович Яблонський, випускник історико-філологічного факультету Московського університету, деякий час навчався у ВХУТЕМАСі, і у 1910-20-ті роки працював на ниві просвітництва, художньої освіти та музейної справи.
Система домашнього виховання та освіти була поставлена таким чином, що не лишала дітям свободи у виборі професії — за бажанням батька всі вони мали стати художниками. Навчаючи малюванню, батько вчив дітей не стільки художнім технікам, як розвивав почуття та вміння бачити сутність речей та характери людей. І в результаті сестра Тетяни Нилівни Олена стала відомим художником-графіком, а брат Дмитро — архітектором, доктором архітектури та Заслуженим архітектором України.
По закінченню семирічки, у 1933 році, сестри вступають до Київського художнього технікуму, який через кілька місяців був закритий в зв’язку з реформою художньої освіти, що розпочалась в Україні в рамках боротьби з формалізмом. І вже наступного року, у 1935 вони стали студентками повністю оновленого Київського художнього інституту. Перші два курси вчились вони у Костянтина Єлеви — маляра та графіка, учня Михайла Бойчука, та живописця Абрама Черкаського, з третього курсу Тетяна починає займатись у майстерні визнаного майстра Федора Кричевського.
Старанність та працьовитість студентки були помічені та винагороджені: її етюди оголеної натури, що були показані на виставці студентських робіт, заслужили похвальні відгуки Івана Грабаря, її «Оголена натурниця» стала першим експонатом методичного кабінету інституту, як показовий рисунок, етюд «Жінка з коромислом» експонувалась на першій всесоюзній виставці молодих художників «ХХ років ВЛКСМ» у 1939 році, а на початку 1941 року в інституті була організована «Виставка робіт студентки Тетяни Яблонської». Того ж року вона закінчила інститут за спеціальністю «художник-живописець».
Творчий успіх, щасливе заміжжя та очікування дитини — ті досягнення, що були перервані початком війни. Дочка народилась у неї вже у Саратовській області, куди Тетяна Яблонська та її сестра Олена були відправлені в евакуацію. У колгоспі під Камишином художниця вимушено перетворилась на «тьотку Таньку», де на рівні з іншими полола, косила, скирдувала, молотила, носила мішки. Єдиними живописними вправами для неї на той час було малювання для односельців з фотографій портретів вбитих синів та чоловіків — більше ні на що не вистачало ні сил, ні часу.
Ще не закінчилась війна, але у квітні 1944 року Яблонська, змучена та зголодніла, повертається до звільненого Києва і стає викладачем Художнього інституту. Немалих зусиль та щоденних вправ вимагало повернення після довгої перерви довоєнних живописних навичок. Але вже дуже скоро (1949 р.) з’являється величне полотно «Хліб», яке перетворило її зі звичайної художниці на лауреата Сталінської премії. Картина, на якій художниця передавала захоплення життям та саму правду життя, була виставлена в Третьяковській галереї, її репродукції з’являються на плакатах, листівках, календарях.
1951 року Тетяна Яблонська отримала ще одну премію, за роботу «Весна». За рік художницю запросили до екзаменаційної комісії Єреванського художнього інституту, і вона була вражена Вірменією з її величною архітектурою, мудрими людьми та своєрідним живописом. І вірменський живописець Армен Атаян став скоро другим чоловіком Тетяни Нилівни. Вона з чоловіком пізніше часто їздила до Вірменії у творчі відрядження, і кожного разу відкривала для себе заново цю країну. На її картині 1957 року «Вірменське село» прослідковуються характерні риси вірменського пейзажу, залитого сонцем, національні особливості архітектури житла, загальна атмосфера краю.
Ще раніше, у 1949 році, напередодні відкриття Всесоюзної виставки у Москві в центральній газеті «Культура і життя» з’явилась стаття «За соціалістичний реалізм у живописі», де серед інших художників згадувалось і Тетяна Яблонська з її картиною «Перед стартом» як така, на якій відбився шкідливий вплив імпресіонізму: в її картинах «реалізм принесений в жертву так званій «живописності». Таким чином художницю зарахували до «формалістів», картину «Перед стартом» зняли з підрамника і надовго заховали у підвалах музею українського мистецтва. Замість Державної премії, яку мала отримати Яблонська, на неї чекали лише «якісь лайливі епітети».
З 1953 року художниця тимчасово полишає роботу над великими полотнами і все частіше звертається до розкриття душевного стану окремої людини, краси самих звичайних, простих і буденних мотивів. Її роботи цього періоду, такі як «На вікні — весна», «За книгою», «Простудилась», виконані в етюдному форматі.
З початком «відлиги» та розвінчання культу особистості почалось і пожвавлення у мистецтві. Художниця у своїх інтерв’ю останніх років життя зізнається, що на той час вона відчула «тупик у своїх картинах «на дитячу тематику»... та потребу в активній творчості».
І допомогло в цьому Закарпаття з його надзвичайно цікавою школою живопису. Несподівана архітектура сел біля кордону з Румунією, яскравий одяг місцевих жителів, старовинні народні образи та мотиви надихнули Тетяну Яблонську на великий переворот у творчості. Наступні 10 років художниця була захоплена декоративністю західноукраїнського мистецтва, хоча і ховала більшість своїх робіт того періоду в майстерні. За одну з перших картин закарпатського циклу «Життя продовжується» Яблонську позбавили всіх посад, що вона займала, та можливості брати участь у виставках». Навіть подарункове видання з баладами поета Івана Драча, проілюстроване картинами Т. Яблонської, було знищене на виході з друкарні, і врятувати вдалось лише 4 екземпляри.
Реабілітована в період «відлиги» художниця брала участь у міжнародних виставках, серед яких найзначнішими були ХХVІІІ Міжнародна художня виставка у Венеції (венеційське бієнале) у 1956 році та Всесвітня виставка у Венеції 1958 року, на якій за картину «Хліб» Тетяна Яблонська була нагороджена бронзовою медаллю. З того часу пройшло близько трьох десятків персональних виставок художниці у Москві, Лондоні, Будапешті, Києві та інших містах, вона брала участь у багатьох значних виставках, вона відзначена багатьма нагородами, серед яких декілька премій, медалей, та два ордени. У 1960 році Тетяні Нилівні Яблонській присуджують звання Народного художника Української республіки, а у 1982 році — Народного художника Радянського союзу.
«В кінці 60-х років мене потягло дещо «вглиб», — згадувала художниця. Її картини «Безіменні висоти», «Відпочинок», «Біля синього моря» ознаменували період відходу художниці від декоративізму. Потребу в нових, «живих» враженнях вона змогла задовольнити у подорожі до Італії 1972 року. Мистецтво раннього італійського Відродження вразило художницю своєю духовністю та відвертістю, і вона доходить висновку, що у своїй творчості художник не має турбуватись про свою оригінальність, самовираження і т. п., а його мистецтво має слугувати збагаченню людини духовно, підтримувати і будити людські почуття, почуття гармонії, добра, єдності з природою та краси.
Під враженням поїздки до Італії була написана картина «Вечір. Стара Флоренція», що стала однією з перших поворотних робіт того часу та «даниною моїм почуттям та думкам», — казала Тетяна Нилівна. За цю роботу у 1974 році художниця була нагороджена золотою медаллю Академії мистецтв СРСР. Ще одну таку ж медаль отримала Т. Яблонська 1987 року за серію портретів.
У 1977 році була написана ще одна етапна і улюблена робота Тетяни Нилівни — картина «Льон». «З раннього дитинства образ льону жив у моїй душі. І коли я побачила на ланах Чернігівщини спочатку ніжно-блакитні хвилі льону, а наприкінці літа устелені чудовими килимами льонища, згадалася і прадавня пісня про льон, що співав нам у дитинстві батько, і чудова розповідь про те, звідкіля прийшла сорочечка. Я почала їздити з етюдником по всіх льонищах поблизу Седнева і писати, писати цю красу. Працювала я над картиною «Льон» чотири роки. Це один з найбільш вистражданих і викоханих моїх творів. Мене надихали високодуховні образи італійського Відродження, картини Венеціанова та Серебрякової». Праця була відзначена — за цю роботу 1979 року художниці присуджена Державна премія СРСР.
Після розпаду Радянського Союзу художниця не була забута і отримала визнання. З того часу відбулась велика кількість її персональних виставок: 1992 рік — виставка живопису в Київському музеї російського мистецтва; 1993 рік — виставка живопису «З глибин душі» в Національному художньому музеї України, Київ; 1996 рік — виставка живопису «Вікна» в Київському музеї російського мистецтва; 1996 рік — виставка живопису в галереї «27» на Корк-стріт у Лондоні; 1997 рік — ретроспективна виставка живопису до 80-річчя від дня народження в Національному художньому музеї України; 1999 рік — виставка графіки (рисунок, акварель) в Українській Академії мистецтв; 1999 рік — виставка темперних робіт «Спогади» в Національному художньому музеї України; 2002 рік — виставка живопису «Пори року» в Національному художньому музеї України; 2004 рік — виставка робіт із серії «Пори року» в Українському культурному центрі у Москві; 2004 рік — виставка пастелі в Київському музеї російського мистецтва.
Художниця була нагороджена Почесною відзнакою Президента України 1994 р., орденом «За заслуги» ІІ ступеня, 1998 року — стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка (за роботи останніх років) та 2001 року — звання Герою України — за самовіддане служіння Україні на ниві образотворчого мистецтва та видатні творчі досягнення та заслуги.
2004 р. нагороджена золотою медаллю Академії мистецтв України за значні творчі досягнення, за рішенням ЮНЕСКО у 1997 році визнана «Художником року», та Міжнародним біографічним центром Кембриджу — «Жінкою року» 2000, стала почесним громадянином Києва (24.05.2001).
Тетяна Нилівна була професіоналом і невтомною працівницею пензля від студентства і до останніх років життя. І малювала вона до останнього свого дня, незважаючи на поважний вік та хвороби. Останньою олійною роботою стала картина «У сяйві осені» — портрет дочки художниці на тлі осіннього пейзажу за вікном. Робота, виконана за два сеанси, сміливо, широким пензлем, ніби «на одному диханні», стала, за словами майстрині, її «лебединою піснею».
У кінці 1998 та на початку 1999 року Тетяна Яблонська пише невеличкі темперні роботи за мотивами своїх старих картин, спогадів, подорожей, зустрічей. Виконані натхненно, у досить стриманому колориті роботи цієї серії вона називала «моїм прощанням з Україною».
І вже після інфаркту, що стався у 1999 році, прикута до інвалідного візка художниця, позбавлена сил і здоров’я, не відмовляється від малювання і намагається не впадати у відчай. Вона навчилась малювати лівою рукою, оскільки права була паралізована, і в її пастельних роботах останніх років все більше позитивних емоцій, адже художниця радіє кожному прожитому дню.
Тетяна Нилівна жодного разу не повторилась в пастельних пейзажах циклу «Вікна» — у радісних, гармонійних, просвітлених роботах вона зображала те, що спостерігала, сидячи перед вікном: міських птахів на підвіконні, посуд, квіти у вазі. В останній день свого життя року вона малювала яскраві дзвоники, що випромінювали життєрадісність.
На останній своїй прижиттєвій виставці художниця просила не вказувати жодних регалій та звань, і на її могилі на Байковому кладовищі у Києві — скромна гранітна стела з лаконічним написом: «Художник Тетяна Яблонська». І ні слова про її значення для української художньої культури, про ї внесок до скарбниці світового мистецтва, про цілу плеяду вихованих нею художників, серед яких і двоє її дочок та онука.
Одна з вулиць Солом’янського району Києва названа ім’ям художника, Депутати Київської ради прийняли рішення про створення музею Герою України.
З 21 лютого Національний банк України вводить в обіг пам’ятну монету номіналом 2 грн із зображеним на аверсі стилізованим фрагментом картини «Льон» та — на реверсі — портретом художниці.

Ірина Шевчик, молодший науковий співробітник Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».