1. Росія - персоналізована автократія. Такою вона є з певними нюансами від самих початків Московії, тобто від першої чверті 14 століття. Тимчасова відсутність реального персоналізованого очільника московської системи породжує в ній розпад. Ніяких форм демократії чи колективного управління московська модель не знає - всі спроби запровадити щось подібне завершувалися або переворотом, або хаосом (революції, «Смута», тощо).
2. Конкретно путінська автократія спирається на «нове боярство» - порівняно невелику групу наближених до диктатора осіб. Але, на відміну від системи компартії, яка підтримала стабільність влади в період переворотів після смерті Сталіна, «нове боярство» не має системного фундаменту і привʼязане до особи Путіна.
3. Зазначене вище означає, що після Путіна російську владу чекає період жорсткої внутрішньої війни за трон, в якій один виграє все, інші все програють. Зі значною ймовірністю «нове боярство» від страху за себе буде обʼєднуватися проти найбільш сильних фігур, вибиваючи їх (в т.ч. фізично) з гри.
Саме так після смерті Петра І вибили Мєньшикова, після Лєніна - Троцького, після Сталіна - Бєрію. Система буде працювати за логікою «гри на виживання», де виграє не той, хто справді найбільш сильний, а хто найбільш хитрий та до часу вдаватиме з себе «простачка» - як це робив Сталін, Хрущов, Брєжнєв.
4. Більшість тих, хто ухвалює рішення на Заході, бояться цієї пост-путінської нестабільності (особливо якщо вона буде наслідком стратегічної поразки Росії) значно сильніше, ніж поразки України. Так само було у 1990-91 рр., коли всіма силами намагалися врятувати Горбачова і «оновлений Союз». Але як тоді, так і тепер насправді від зусиль західних політиків «врятувати Росію» мало що залежить - логіку і циклічність кризи імперії вони не можуть зупинити.
5. Колапсу Росії бояться також тому, що для згаданих політиків це означає стратегічну перевагу Китаю - вони вважають, що він буде контролювати щонайменше простір до Уралу, а отже - і основні ресурси РФ. Російський режим знає ці страхи і вміло маніпулює ними так само, як диктатура Кімів десятиліттями успішно маніпулює сусідніми країнами, змушуючи їх підтримувати родину Кімів при владі як «менше зло» у порівнянні з непередбачуваністю наслідків її падіння.
6. Насправді щодо Росії ніхто нічого не може передбачити наперед окрім одного: відсутність Путіна приведе до докорінних змін в Кремлі, підсумок яких буде дуже залежати від особи того, хто виживе у наступній війні за трон та всидить на ньому. Для нас було би краще, щоби стан боротьби тривав якомога довше, а особа, яка його в підсумку посяде, була максимально далека від спадку путінізму.
Найбільш ідеальний варіант - політик, який будуватиме «нову Росію» на максимальному викритті «попередників» та повʼязуючи всі проблеми Росії саме з Путіним та його спадком.
7. Тактичне завдання для нас полягає в тому, щоби не Путін пережив Україну (а саме це є його фінальною метою - «остаточно вирішити українське питання»), а щоби Україна пережила Путіна та у момент подальшого колапсу його системи та внутрішньої війни за трон скористатися шансом на зміцнення своїх позицій так само, як ним після колапсу СРСР скористалися країни Центрально-східної Європи і Балтії.
8. Щонайменше на кілька наступних поколінь Московія у будь-якій її формі залишатиметься загрозою для миру в Україні та для стабільності на сході Європи. Також вона прагнутиме політичним шляхом досягнути того, чого не здатна досягти військовою агресією - підкорити/поглинути Україну зсередини.
9. Будь-які нинішні документи і домовленості, незалежно від того, як вони будуть закріплені - не матимуть реально-практичного застосування від того моменту, як не стане Путіна. Бо якими б ці домовленості не були - це домовленості з ним персонально, адже нічого спільного з міжнародним правом це не має і не зможе мати (хіба що Путін капітулює, що є абсолютною фантастикою).

Митрополит Білоцерківський, заступник Голови Управління у Управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ ПЦУ Євстратій (Зоря)