Перемогу у будь-якій війні можливо отримати лише один раз, так як лише один раз можна щиро відсвяткувати повернення до миру. Потім настає час пам’яті про загиблих та піклування про найбільш постраждалих: інвалідів, вдів, сиріт та напівсиріт.
Що ж у нас з пам’яттю про загиблих? Вона чомусь досить вибіркова, навіть про загиблих з однієї армії, що воювали під одним прапором. Ми не згадуємо про військових Червоної армії, що загинули з 17 вересня і приблизно по 15 жовтня 1939 року, воюючи проти польського війська. Мабуть, не на боці потрібних союзників вони воювали. Майже не згадуємо про загиблих у війні проти Фінляндії в листопаді 1939 – березні 1940 років. Їх – сотні тисяч, але, знову ж таки, певно воювали не на «правильній» війні. Та і загиблих у війні на Далекому Сході в 1938, 1939 і наступних роках якось майже забули.
Про тих, що воювали під іншими прапорами, краще і не згадувати. Чомусь мешканці України, що з 1939 по 1945 рр. воювали під польським прапором мають увагу і повагу тільки Польщі.
Тих, що воювали під чехословацьким прапором, шанують у Словаччині, Чехії, але забувають вшанувати їх пам'ять в Україні.
Залишається відкритим питання про те, що примусило наших предків стати під інші прапори. Емоції нічого не пояснюють, а знання історії є корисним лише тоді, коли можна засвоїти її уроки.
Схоже на те, що тільки гідне ( а не вибіркове) вшанування пам’яті всіх загиблих на війні зможе об’єднати нас, українців, сьогодні та, нарешті, примирити нас із сусідами, адже не можна вічно жити, лише пам’ятаючи про власні кривди.
Ті, що хочуть повернути нас до вибіркової пам’яті про велику війну, роблять велику помилку. Її наслідком буде ще більше відчуження сучасної молоді від пам’яті про історичне минуле. Адже ніхто не любить, коли їх хочуть тримати за дурнів, які, нібито, не розуміють, що, розвішуючи прапори до святкових дат, політики насправді дбають про свої комерційні, особисті та політичні інтереси та ще й хочуть нав’язати їх іншим. Пам'ять про загиблих їх цікавить лише як товар, на якому можна отримати зиск. Але ж і вони і ми цього не заслуговуємо!

Микола Будченко, село Ведильці Чернігівського району Чернігівської області, робітник, член УНП