Серед них є чоловіки і жінки, молодь та старші люди. Волонтерами на кухні КМДА пліч-о-пліч працюють бізнес-леді та сирота з дитячого будинку, студентка-першокурсниця та колишній міліціонер.
Дехто має родину та дітей малого віку, а дехто сам щойно досяг повноліття. Дехто прийшов на самому початку протестів, інші приєдналися нещодавно. Дехто приходить на кілька годин після роботи, а дехто тут постійно – і спить на другому поверсі будинку.
Вони говорять різними мовами – українською, російською, навіть білоруською.
Об’єднує їх те, що вони не належать до жодної політичної партії ані до груп професійних активістів. Їх об'єднує також те, що одного дня вони захотіли зробити трохи більше для того, щоби країна стала іншою.

***
Подаючи руку, він відвертає долоню вбік, пропонуючи потиснути тільки зап’ясток. Він не встиг вимити рук: на кухні постійно горить робота. У нього тонкі риси обличчя, худорлява статура та чарівна, майже дитяча посмішка: на вигляд Олександрові не більше тридцяти.
За його власними словами, майже два місяці тому він уперше прийшов працювати волонтером на кухню в Будинок профспілок. А сьогодні він є одним з двох головних відповідальних за роботу кухні КМДА. Його напарника також звати Олександром – але ніхто з мешканців мерії та охоронців їх не плутає. Нашого знайомого всі називають "маленьким Сашею".
Він не належить до жодної політичної партії та не бере участь у діяльності вуличних активістів. Як і всі, він говорить про побитих студентів, убитих мітингувальників та поранених журналістів. Говорить про злочинну владу та корупцію. А потім додає, що його власна мати – колишній університетський викладач із 35-річним стажем, але отримує мізерну пенсію, на яку неможливо прожити.
Він розповідає, що близько двадцяти п’яти людей на кухні КМДА щодня готують до двох тисяч порцій їжі. "До нас приходять волонтери спочатку на декілька годин. А потім вони залишаються надовго". Продукти збирають та привозять з усіх міст України.
Вже за кілька годин ми втрьох, з моїми французькими друзями Роменом та Лореном, сидимо на кухні КМДА та чистимо картоплю. Ще вчора дехто з нас читав лекції в університеті, хтось писав наукові статті або знімав документальні фільми. Зрештою, і для нашого нового шефа Саші управління революційною кухнею – перший досвід протесту на боці народу. Минулого разу, дев’ять років тому, він працював у міліції.
Дорогою на Майдан мені вдалося з'ясувати, що моїх нових французьких друзів не цікавить політична риторика, громадська патетика та пафос революційних гасел. Вони соціологи, тож їх також не цікавлять конспірологічні теорії "протестувальників за монітором" або політичні прогнози від "активістів фейсбуку". Натомість вони хочуть зрозуміти інше – як трапилося, що мирні люди залишили своє буденне життя, свою індивідуальну "зону комфорту" і вийшли на вулицю.
Саме заради цього розуміння вони готові побути поруч: кілька вечорів поспіль волонтерити на кухні, проводити час за розмовами з людьми у наметах або стояти на двадцятиградусному морозі, спостерігаючи за розробкою нової катапульти. Вони називають це "співучасним спостереженням".
Вони були в Сирії та в Греції під час конфліктів, знімали документальне кіно та писали наукові статті. На київському Майдані їх дивує серйозність та рішучість, організованість та спокій. Їх дивує відсутність бурхливих дискусій, емоційної жестикуляції та алкоголю. Але найбільше їх дивує відсутність дітей: в деяких інших гарячих точках їх тримають "живим щитом" від агресії з протилежного боку.
Вони намагаються говорити з людьми, не беручи у них "інтерв'ю". Вони майже не задають запитань, але, скоріше, ініціюють невимушену бесіду на рівних. Саме так вони стають тимчасовими "співучасниками" протесту.
"Здається, ви взяли мого ножа", – каже до нас п’ятдесятирічна жінка з серйозним і трохи втомленим поглядом.
Її звати Людмила, вона говорить російською. Власниця київського бізнесу з продажу бутильованої води та БАДів, вона належить до того покоління, яке долучилося до протестів услід за власними дітьми. Упродовж перших двох місяців Майдану її син активно "моніторив ситуацію", а вона перераховувала гроші, приносила продукти та час від часу проходила на Віче. А потім син сказав, що в інтернеті написали про потребу у волонтерах на кухні КМДА. Вже наступного вечора вона була тут.
На кухні війна війною, а вечеря за розкладом: усі поспішають завершити приготування до того, як велику чергу запускатимуть всередину маленькими групами по десять чоловік.
"Дівчата, підніміть руки, хто залишається на ніч?" – запитує Олександр, пробігаючи повз нас. Побачивши лише декілька поодиноких рук, з посмішкою додає: "Хто залишиться, тому шоколадка". Але дівчат тут не набагато більше, аніж хлопців.
"Франсе, комсі, комса" - весело гукає до нас смаглявий молодий хлопчина. На вигляд йому немає і двадцяти.
Григорій родом з Молдови – він уперше опинився в Україні у семирічному віці. Тоді він, сирота, втік з дитячого будинку та приїхав автобусом до Києва, вмовивши незнайомого пенсіонера сказати, що Григорій – його онук. "Але з того часу багато чого відбулося", – таємничо говорить він.
Він каже, що вміє зламувати банківські рахунки та знає усі місця, де можна нелегально пройти кордон та потрапити в Європу. Наступного літа він планує дістатися до Марселя – хоче вступити до французького "Іноземного легіону". "Їхній офіс в Марселі розташований на Каталанській вулиці неподалік від великого парку", – впевнено каже він. "Я бачив в інтернеті".
Наступного вечора до нас підходить молодий чоловік, якого ми бачили не один раз. "Я тут працюю шеф-кухарем", – каже Влад. Він з дружиною живе в Броварах, має диплом кухаря та досвід роботи за спеціальністю. "Знаєте, одного разу я прийшов поїсти до КМДА, і зрозумів, що я потрібен революції", – жартує він, – "адже той суп їсти було неможливо".
Втім, у Влада є і друга професія. Вже одинадцять років він займається латиноамериканськими танцями. Зараз має контракт, за яким за кілька тижнів поїде в закордонне турне. А поки що він підвищуватиме свою першу кваліфікацію на революційній кухні Майдану.
На кухні немає телевізора, радіо-трансляції чи інтернету – новини "з передової" волонтери дізнаються безпосередньо від тих, хто приходить їсти – разом з новинами ті приносять з собою запах вогнищ та залишають на підлозі чорні сліди від чобіт.
Марині, студентці-заочниці першого року навчання на факультеті іноземних мов, вісімнадцять. У неї натхненні та трохи наївні очі; вона дуже гарна. Марина з Чернігова, про події листопада та грудня майже нічого не знала. Приїхала до Києва наприкінці грудня на концерт, а потім пішла прогулятися центром міста. Остання маршрутка на Чернігів уже поїхала. Так вона потрапила на вечірній Майдан.
"Самотня у натовпі, я стояла і молилася", – каже вона, "а потім до мене підійшов хлопець та запропонував чаю. Зводив на екскурсію до КМДА. Тут я і залишилася".
Марина часто працює на кухні вночі, а вдень спить на другому поверсі КМДА. В ніч з 21 на 22 січня вона була на Грушевського до самого ранку – і пішла звідти приблизно в той момент, коли вбили Сергія Нігояна. Про це дізналася, коли дійшла до Будинку профспілок. "Це війна", – каже вона. Хлопці у шоломах та масках здаються їй справжніми воїнами, які ідуть у небезпечну ніч.
"В першу ніч на Майдані я написала вірш про Україну", – каже вона, і дістає шкільний зошит у клітинку. "Хочете послухати?"

***
Люди ніколи не розпочинають протестів через абстрактні ідеї або гасла, стверджують мої французькі друзі. Для того, щоби забунтувати, людина має пройти через страждання: страждання від соціальної несправедливості, страждання від жорстокості політичного режиму, страждання через співчуття до інших – тих, кого скривдили, побили, катували. Саме це виводить людей на вулиці – звичайних людей, а не членів політичних партій або професіоналів-активістів.
"Я декілька років займався самогубцями", – каже Ромен, – "це люди, які дійшли у своєму стражданні останньої межі". Як член спеціалізованої асоціації, він багато років слухав телефоном або читав у чаті слова тих, хто зважився на останній крок. Це рішення, як правило, невідворотне. "Наше завдання полягало зовсім не в тому, щоби вмовити людину цього не робити. Наше завдання полягало в тому, щоби взяти на себе роль останнього анонімного слухача та співрозмовника".
Повстання, протест, бунт є також результатами страждання – страждання соціального, колективного, солідарного, масового. Але це страждання, яке має енергію та дає надію. Повстання стає його невідворотним наслідком.
І його так само важко загасити. Важче, ніж звичайний вогонь.

Тетяна Огаркова, Українська правда. Життя
Автор фото - Наталія Седлецька ("Радіо Свобода")