Культурно-мистецький центр “Інтермеццо» (Чернігів) відвідав Роман Шпорлюк — історик, заслужений професор історії Гарвардського (від 2005) та Мічіганського (від 1991) університетів.
Пан Роман презентував перед чернігівцями книгу «У пошуках майбутнього часу» (видавництво Грані-Т) та провів своєрідний майстер-клас перед місцевими істориками.
Цю книгу Роман Шпорлюк готував разом із видавництвом для українського читача, передовсім – молодого. Бажаючі можуть ознайомитися з нею в КМЦ «Інтермеццо».
Парадокс і особливість цього видання в тому, що писати цю збірку статей та есеїв він почав… у 1960-му році. Тоді, коли ще не був американським професором, а молодим аспірантом, який студіював історію політичної думки в Оксфордському університеті, Англія, і для публічних статей (колись мріяв стати журналістом) на сучасні теми, зокрема – українські та радянські – обрав з провокаційною метою псевдо Павло Чернов, щоб довести, що людина з російським прізвищем може мати проукраїнську позицію. За це пана Романа називали у діаспорі більшовицьким агентом. Видавці вирішили подати всі його розвідки, в яких є певний елемент прогностики, в «реверсному порядку» – від року 2009-го до 1960-го. Сподіваємося, що зацікавлений читач відчує не лише точність «вибору оптики» в погляді на процеси, які відбувалися в Україні за півстоліття, і не лише те, як складався особливий стиль викладу думок «про нинішній стан і найближчі перспективи», – а зауважить також і те, як у кожному з проминулих десятиліть Автор вдивлявся в обриси народу й країни, які перебувають у процесі становлення.
У 1958 році професор відвідав Україну, і відтоді він почав будувати свою життєву працю з впевненістю у невідворотності незалежної України. Першу публікацію пан Роман здійснив у 1960 році. Розповідаючи про книгу, пан Шпорлюк з властивим йому гумором зазначив:
- Моє щастя у тому, що я дожив до 50-ї річниці з часу публікації першої статті, що увійшла в книгу. Зазначте собі, історикам потрібно жити довго. 50 років це довгий період, від 1960 року відняти 50, отримуємо 1910 рік – царська Росія, Вітте відвідав Київ, щоправда звідти він вже нікуди не поїхав.
Головний месидж тих статей, що увійшли до книги – комунізм зазнає краху, а Україна отримає незалежність. А хочеться нагадати, що в ті часи багато хто прогнозував, що статуя Свободи «переїде» до Москви.
На цьому тлі логічним виглядало перше запитання Василя Чепурного, голови обласного товариства «Просвіта»:
- Практично ніхто з так званих «совєтологів» не передбачав розпаду, здавалося б, монолітного Радянського Союзу. Як скоро, на Вашу думку, слід очікувати розпаду тепер уже Російської Федерації?
- Я завжди цікавився російським питанням, - відповів гість із Гарварду, - моя докторська дисертація була «Історіографічні погляди Міхаіла Ніколаєвіча Покровского», я ним дуже зацікавився, бо його не надто любили і більшовики, і білоемігранти на Заході. Я вважаю, що російський народ потерпав від свавілля царського режиму більше, ніж навіть українці. Згадайте про геноцид Великого Новгорода, опричину Івана Грозного, Петра І, який був зовсім несимпатичною людиною і понищив чимало старообрядців.
Перший етап розпаду Російської імперії – це революційні події у країнах народної демократії Угорщини у 50-х-60-х роках ХХ століття, далі розпад Радянського союзу, а тепер залишається Російська Федерація. Ця країна – не російська національна, вона навіть не православна. Країна, в якій існує Казань, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Кавказ, …
Окреме питання – це проблема Далекого Сходу. Тут межують Китай, який має 1 400 млн. населення і Росія яка має 140 млн. населення, відношення 10 до 1. Китайська експансія людськими ресурсами і економічними набуває просто загрозливих масштабів. Я б порадив російським лідерам менше перейматися проблемами Придністров’я, Калінінграду, північного Кавказу, а більше думати над тим, як облаштувати власне Росію, розбудувати демократію, громадянське суспільство. Взагалі, було б мудро і далекоглядно для російських лідерів на сьогоднішній момент зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної Росії. Епоха, що наступає, це не буде століттям Америки чи Європи, це буде століття панування Китаю.
Перефразовуючи російського радянського поета, українського походження, я би сказав:
Був би я негром поважного віку,
Вивчав би китайську собі на втіху.

Розповів Роман Шпорлюк і про сприйняття американськими студентами історії України:
- В Америці студенти самі обирають собі студії. Одного разу до мене прийшов молодий кореєць і каже: я хочу вивчати українську історію, бо дуже люблю Шевченка.
- Тараса Шевченка? – з гордістю, але трохи здивовано, спитав я.
- Та ні, Андрія. – відповів він. В подальшому молодий дослідник вивчав проблематику перебування корейців в Україні.

Історик Олександр Тарасенко запитав: Як має подаватися історія України в сучасних підручниках?
На що пан професор відповів:
- Історія України не є виключенням, кожен народ вважає себе найнещасливішим. Наша історія має бути широкою у європейському контексті. Історія України не одновимірна. Є міф, що історія України найбільш спільна з Великоросією, 350 років разом! Проте ми забуваємо, що більша частина України входила спочатку до Великого князівства Литовського, потім до Польського королівства. Взагалі-то, в моєму курсі історії поєднуються дослідження суміжних країн, не тільки слов’янських, як це було обумовлено в деяких історичних школах – Чехії, Польщі, Росії, Румунії, Молдови, з якими ми маємо спільну історію. Згадую я і про Грецію, з якою ми маємо спільну віру.
Здивувала відповідь пана професора на те, що можливо проблема України у великій кількості конфесії, на відміну від Польщі, де існує одна католицька церква, яка є об’єднуючим фактором.
- Нічого подібного, українець може бути православним різних патріархатів, католиком чи греко-католиком, протестантом чи зрештою атеїстом. І при тому бути щирим патріотом своєї батьківщини. І в цьому я вбачаю позитив, що не маємо єдиної «державної» церкви.

Прощаючись, пан Роман з легким гумором виголосив – «Запрошуйте, пан професор до Ваших послуг! (напевно це більше стосувалося керівництва Чернігівського національного університету). Взагалі-то, це був приватний візит до вашого міста. На мій сором перший, але, сподіваюся, не останній. Чернігів мене вразив, інакше й не могло бути».

Джерело: Прес-служба культурно-мистецького центру «Інтермеццо»