Люди правди: Олександра Радченко
Вчителька із Харківщини була засуджена до 10 років таборів за щоденники, в яких, зокрема, описала побачене під час Голодомору 1932 –1933 років.
10 років таборів ҐУЛАҐу отримала вчителька Олександра Радченко (1896–1965) за ухвалою Кам’янець-Подільського обласного суду 14 грудня 1945-го. У звинуваченні обласного прокурора йшлося: «Радченко Александра Николаевна будучи враждебно настроена против советской власти в период 1930–1933 годов писала дневник контрреволюционного содержания, в котором возводила клевету на мероприятия Советского Правительства и Коммунистической партии по организации колхозов в СССР, а также возводила клевету на материальное положение трудящихся в СССР. Свои антисоветские записи Радченко сохранила до прихода немецких оккупантов на Украину, а затем в августе 1941 г. передала их секретарю немецкого консульства в г. Черновцах Кителю, для опубликования их в фашистской печати».
Олександра Радченко під час Голодомору жила з родиною в одному з сіл Чугуївського району Харківської області. Її чоловік – Василь Павлович – працював лісничим в місцевому лісгоспі, мало подружжя трьох доньок – Еліда (1926 р.н.), Віра (1927 р.н.) та Діна (1931 р.н.). Як службовці, Василь та Олександра, отримували певне харчове забезпечення, що допомогло їм не тільки вижити і врятувати від смерті своїх дітей, але й допомагати іншим. Олександра з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі украй виснажених селян. Це дозволяло виділити для них хоч якусь миску юшки та окраєць хліба. В той час лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, відтак мали в коморах певні запаси продуктів, котрі могли використовувати тільки для харчування своїх робітників. Навесні 1933-го Василь Радченко, на прохання місцевого голови колгоспу, видав у борг до нового врожаю по кілька кілограмів пшона й інших продуктів, щоб було з чого варити обіди для колгоспників під час весняно-польових робіт. За доносом уповноваженого райпарткому, його вигнали з роботи і викинули з малими дітьми на вулицю, затим засудили за «розкрадання державного майна».
Із 1926 року Олександра Радченко вела щоденник в якому фіксувала все те, що діялося в їхньому селі та в околицях, час від часу в робочих справах їй довелося виїжджати в районний центр. Вчителька розповідає як відбувалася колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру, однак найбільше місця приділяє Голодомору. «Как тяжело жить, до отчаяния тяжело, – нотує в щоденнику 2 червня 1932 року. – Вообще время необыкновенное, не известное в истории. Все страдают от недоедания или голода, да вообще от полунищего образа жизни. Ко всему безличие страшное, угнетающее».
1945-го жінка жила у містечку Городок Кам'янець-Подільського району – тепер Хмельницька область. Там її арештували. Під час обшуку в її помешканні енкаведисти вилучають сім зошитів – щоденників за 1926–1945 роки. «Мама щоденників ніколи не ховала, – пригадувала одна з доньок Олександри Миколаївни. – Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім’ю розстріляють, тому ми спалили їх…». Саме щоденники були використані як головний доказ «антирадянської пропаганди та агітації» вчительки.
Слідство тривало майже півроку. Олександра Радченко і не приховувала, що є автором щоденників, однак слідчі вимагали зізнань, що вона зумисно викривляла дійсність і готувала їх на шкоду радянській владі.
14 грудня 1945 року Кам’янець-Подільський обласний суд, що відбувався у Проскурові (нині – Хмельницький) виніс вирок Олександрі Радченко – 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на 5 років. «У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, – не ховаючись заявила Олександра Радченко на суді. – Дневник я стала вести с 1926 г. и посвятила его своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод… В моих записках отражено все, и я не сгущала, я описывала все ужасы. На Украине в 1930-33 году украинский народ переживал ужасы».
Відбувши всі 10 років таборів, Олександра Радченко оселилася в місті Вовчанськ Харківської області, де й померла 1965 року. Її щоденники були виявлені в Галузевому державному архіві Служби безпеки України тільки 2001-го. Згодом частково опубліковані в книзі «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД».
Прес-служба Українського інституту національної пам’яті
10 років таборів ҐУЛАҐу отримала вчителька Олександра Радченко (1896–1965) за ухвалою Кам’янець-Подільського обласного суду 14 грудня 1945-го. У звинуваченні обласного прокурора йшлося: «Радченко Александра Николаевна будучи враждебно настроена против советской власти в период 1930–1933 годов писала дневник контрреволюционного содержания, в котором возводила клевету на мероприятия Советского Правительства и Коммунистической партии по организации колхозов в СССР, а также возводила клевету на материальное положение трудящихся в СССР. Свои антисоветские записи Радченко сохранила до прихода немецких оккупантов на Украину, а затем в августе 1941 г. передала их секретарю немецкого консульства в г. Черновцах Кителю, для опубликования их в фашистской печати».
Олександра Радченко під час Голодомору жила з родиною в одному з сіл Чугуївського району Харківської області. Її чоловік – Василь Павлович – працював лісничим в місцевому лісгоспі, мало подружжя трьох доньок – Еліда (1926 р.н.), Віра (1927 р.н.) та Діна (1931 р.н.). Як службовці, Василь та Олександра, отримували певне харчове забезпечення, що допомогло їм не тільки вижити і врятувати від смерті своїх дітей, але й допомагати іншим. Олександра з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі украй виснажених селян. Це дозволяло виділити для них хоч якусь миску юшки та окраєць хліба. В той час лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, відтак мали в коморах певні запаси продуктів, котрі могли використовувати тільки для харчування своїх робітників. Навесні 1933-го Василь Радченко, на прохання місцевого голови колгоспу, видав у борг до нового врожаю по кілька кілограмів пшона й інших продуктів, щоб було з чого варити обіди для колгоспників під час весняно-польових робіт. За доносом уповноваженого райпарткому, його вигнали з роботи і викинули з малими дітьми на вулицю, затим засудили за «розкрадання державного майна».
Із 1926 року Олександра Радченко вела щоденник в якому фіксувала все те, що діялося в їхньому селі та в околицях, час від часу в робочих справах їй довелося виїжджати в районний центр. Вчителька розповідає як відбувалася колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру, однак найбільше місця приділяє Голодомору. «Как тяжело жить, до отчаяния тяжело, – нотує в щоденнику 2 червня 1932 року. – Вообще время необыкновенное, не известное в истории. Все страдают от недоедания или голода, да вообще от полунищего образа жизни. Ко всему безличие страшное, угнетающее».
1945-го жінка жила у містечку Городок Кам'янець-Подільського району – тепер Хмельницька область. Там її арештували. Під час обшуку в її помешканні енкаведисти вилучають сім зошитів – щоденників за 1926–1945 роки. «Мама щоденників ніколи не ховала, – пригадувала одна з доньок Олександри Миколаївни. – Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім’ю розстріляють, тому ми спалили їх…». Саме щоденники були використані як головний доказ «антирадянської пропаганди та агітації» вчительки.
Слідство тривало майже півроку. Олександра Радченко і не приховувала, що є автором щоденників, однак слідчі вимагали зізнань, що вона зумисно викривляла дійсність і готувала їх на шкоду радянській владі.
14 грудня 1945 року Кам’янець-Подільський обласний суд, що відбувався у Проскурові (нині – Хмельницький) виніс вирок Олександрі Радченко – 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на 5 років. «У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, – не ховаючись заявила Олександра Радченко на суді. – Дневник я стала вести с 1926 г. и посвятила его своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод… В моих записках отражено все, и я не сгущала, я описывала все ужасы. На Украине в 1930-33 году украинский народ переживал ужасы».
Відбувши всі 10 років таборів, Олександра Радченко оселилася в місті Вовчанськ Харківської області, де й померла 1965 року. Її щоденники були виявлені в Галузевому державному архіві Служби безпеки України тільки 2001-го. Згодом частково опубліковані в книзі «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД».
Прес-служба Українського інституту національної пам’яті
Теґі:
