Зростання ціни на цукор переконало споживачів, що солодкого життя чекати не варто
Якщо торік з полиць магазинів масово зникали сіль та сірники, то цього року Львівщину охопила "цукрова лихоманка". Втративши надію на солодке життя, мешканці області почали масово скуповувати цукор. Не завадило навіть й те, що ціна солодкого продукту лише впродовж останнього тижня зросла більше як на 30%.
Чим зумовлений нинішній "цукровий ажіотаж", – кореспондент "Народного слова" з'ясовувала у заступника голови ЛОО УНП Михайла Лесіва.

– Чому, на ваш погляд, люди стали масово скуповувати цукор, і чи не впливає це на нове підвищення його ціни?
Так, й справді, ціна на цукор впродовж останніх днів суттєво зросла. Однак, якщо розібратися, то подорожчання та дефіцит цукру мають доволі логічне підґрунтя. За даними Державного комітету статистики України, надходження цукрових буряків на переробні підприємства країни протягом минулого року зменшилися на чверть. При цьому середня ціна, за якою цукрові заводи розраховувалися з товаровиробниками у 2009 році, зросла на 88% і склала 414 гривень за тонну. Минулого року Україна виробила значно менше цукру, ніж у цьому є потреба держави. Якщо говорити цифрами, то у 2009 році Україна виробила 1 мільйон 276 тисяч тонн цукру, в той час як потреба нашої держави складає близько 1 мільйона 750 тисяч тонн. Тобто виходить, що з буряків врожаю 2009 року ми зварили менше цукру, ніж у цьому є внутрішня потреба. І тепер цінові тенденції в Україні нічим не відрізняються від світу. Більше того, учасники українського ринку цукру, орієнтуючись на світові ціни, потихеньку підвищують їх. Такі коливання носять для нас негативний характер, бо український споживач легко піддається паніці, чим себе й карає. Тож не виключено, що ціна цукру у найближчі 2-3 тижні й надалі зростатиме.

– Тож виходить, що Україна з року в рік зменшує обсяги виробництва власного цукру, віддаючи перевагу імпортному продукту?
– Україна має зафіксовану Світовою організацією торгівлі квоту на ввезення з-за кордону 260 тисяч тонн цукру-сирцю. Сьогодні імпортерам складно працювати на зовнішніх ринках, бо світові ціни на цукор стрімко пішли вгору. Тому квота у 260 тисяч тонн на даний момент відпрацьована лише на чверть. Завезено близько 20 тисяч тонн цукру. Тож баланс від'ємний, попит розігрітий, пропозиція неспроможна задовольнити попит. Як результат – ціна на цукор стрімко зросла. За різною інформацією, сьогодні вона коливається в межах 9-13 гривень за кілограм цукру.

– Але навіть така ціна не в змозі зупинити українського споживача? Так вже склалося, що українці звикли їсти цукор, і їсти його багато.
– Я б навіть сказав, що більше, ніж цього потребує організм. Адже споживання цукру на Львівщині та й в Україні загалом перевищує фізіологічні норми. Якщо фізіологічна норма складає 26,8 кілограмів цукру на одну особу впродовж року, то фактичне споживання становить 36,5 кілограмів на особу в рік. В той час як медики настійливо рекомендують переглянути традицію, яка склалася за останні 200-300 років. Та закликають українців частково обмежити споживання цукру, замінивши його фруктами, медом, родзинками тощо, які краще сприймаються і засвоюються організмом.

– То чому ж при такому внутрішньому попиті держава з року в рік скорочує посівні площі цукрового буряка?
– На мою думку, це наслідки непродуманої політики з боку держави. Якщо в 1977 році Україна виробляла 5,5 мільйонів тонн цукру, і цей показник тримався до початку 90-х років XX століття, то з 1995 року відбувається стрімке падіння його виробництва. У 1999-2001 роках ми вже мали найбільшу кризу в цукро-буряковій галузі. Також постійно відбувається продаж цукрових заводів новим власникам, зокрема й на Львівщині. Така доля спіткала Ходорівський, Бузький та інші цукрові заводи. Все обладнання було порізано на метал та вивезено. Ситуацію погіршує ще й те, що цукрово-бурякову галузь не так легко відновити. Адже цукрові заводи мають надзвичайно складне обладнання. Практично – це підприємства хімічної промисловості.
Утім, ще понад 100 років, від кінця XIX століття, кілька центральних областей України виробляли цукру в 2,5 разів більше, ніж це було потрібно для всієї України.
Музеї Західного, Східного та Російського мистецтва Ханенків та Терещенків, синагога Бродського, лікарні та школи, особняки, якими й досі користуються державні структури та культурні заклади, і навіть Київський політехнічний інститут – все це свого часу будувалося за гроші, зароблені на цукрі. Наприкінці XIX – початку XX століття Київ називали "цукровою столицею Європи". Звичайно, колишню славу цукрового клондайку навряд чи вдасться відновити, а от спромогтися забезпечити цукром хоча б свої внутрішні потреби – спробувати варто.

– Хто або що призвело до втрати наших позицій на зовнішніх ринках?
– Ще після “більшовицької” революції експорт українського цукру на Захід було припинено, але цукрові заводи, що розташовувалися у маєтках Центральної України, зберегли величезний ринок на Сході. Напередодні розпаду Радянського Союзу в Україні вироблялося до 5 мільйонів тонн цукру, при внутрішній потребі України у близько 2 мільйони тонн. Проте із розпадом Союзу Україна втратила ринок на Сході, не здобувши нічого і на Заході. Нині у Вінницькій області, яка давала п'яту частину всього українського цукру, ледве працюють 10 цукрових заводів, тоді як 20 років тому їх було вчетверо більше.
Свій вплив мала також і зовнішньоторговельна політика України, коли внутрішній ринок було різко відкрито для імпорту дешевшого цукру, виготовленого із тростини. Ці поставки урядовці завжди пояснювали потребою регулювати коливання цін на внутрішньому ринку, де, на погляд уряду, час від часу виникали "змови" виробників. Крім того, із вступом до СОТ Україна взяла на себе зобов'язання тримати відкритими квоти на імпорт цукру-сирцю за зниженими митними ставками – лише 2% проти 50% звичайних. Невиконання домовленостей із СОТ потягне за собою досить суворі санкції.
Якщо на початку XX століття співвідношення цукру з тростини до цукру з цукрового буряка складало 40 на 60 відсотків, всередині 50-х років XX століття 50 на 50 відсотків, то вже зараз це співвідношення складає 70 на 30 відсотків.
Тепер, коли ціни на імпортний цукор досягли тридцятирічних максимумів через скорочення виробництва цукрової тростини двома потужними гравцями ринку (йдеться про тривалі зливи у Бразилії та спеку в Індії), Україні, яка втратила власні виробничі потужності, нічого не залишається, як купувати дорогий імпортний цукор.
На мою думку, Україні варто було б подбати про відновлення цукрової галузі, хоча б з точки зору продовольчої безпеки.

– Як повинна будуватися державна політика в цьому напрямку?
– На втрачені ринки Україна навряд чи зможе пробитися вдруге – всі місця там вже зайняті.
Однак, ми цілком в змозі забезпечити свої внутрішні потреби у цукрі. При цьому державна політика повинна змінитися кардинально. Серйозною має бути й підтримка підгалузі буряківництва. Тобто потрібні відчутні дотації на засіяну площу, а також допомога цукропереробним підприємствам в контексті удосконалення технологічних процесів. Адже більшість технологічних ліній на підприємствах створювалися ще в 50-60-х роках, а тому є енергозатратними.
Переконаний, залежність України від імпортного цукру можна вилікувати, однак для цього потрібен закон, який би мав стимулююче навантаження для подальшого розвитку цукробурякової галузі.

Джерело: прес-служба УНП.