Магістрат, монастирі, купці — Київ як політичний гравець
У сучасній українській історіографії, що прагне подолати наслідки імперського та радянського ідеологічного тиску, поява двотомника «Київ і Київщина другої половини XVII – першої чверті XVIII століття: нарис історії і документи», підготовленого В’ячеславом Ринсевичом (Запоріжжя: ФОП Рябцев В.В., 2025. 756 с.), є вагомим внеском у відновлення локальної історичної пам’яті.
Структурно видання складається з двох книг: історичного нарису «Часи Ранньої Гетьманщини. Київ і Київщина» та збірника документів «Писемна спадщина київського справочинства другої половини XVII – першої чверті XVIII ст.». Нарис охоплює період від повстання Богдана Хмельницького (1648 р.) до арештів української старшини у 1723–1724 рр., що символізують завершення автономного етапу української державності. Автор пропонує києвоцентричне прочитання історії, де Київ постає не як периферія, а як активний учасник трансформацій, що визначали долю Гетьманщини. Слід зазначити, що ці аналітичні нотатки цінні для нас насамперед тому, що В. Ринсевич зробив їх на основі попередньої багаторічної роботи в архівах. Саме передусім завдяки йому, І. Бутичу видані свого часу об’ємні томи універсалів українських гетьманських керманичів від Івана Виговського, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), Івана Самойловича, Івана Мазепи до Павла Полуботка. Отож маємо чимало важливих спостережень, узагальнень, які мають цінність для пізнання картини буття киян у давнину. Нарис не претендує на введення в обіг нової історичної інформації, але прагне максимально продуктивно використати вже наявний фактаж, щоб показати вплив політики гетьманів та урядів Польщі, Москви, Криму і Туреччини на життя Києва та Київщини.
Книга В. Ринсевича повертає Києву його історичну суб’єктність. Вона не лише документує життя міста, а й демонструє, як київські інституції — магістрат, монастирі, купецтво — функціонували в умовах поступового згортання автономії. Через ревізії, подання і справи магістрату читач бачить не абстрактну «адміністративну одиницю», а живий орган самоврядування, який намагався зберегти свою компетенцію в умовах централізації.
Особливо цінним є те, що книга не зводить київське життя до пасивного прийняття імперських норм. Навпаки, вона показує, як Київ адаптувався, опирався, маневрував. Подання магістрату у справі Межигірського монастиря, звернення до губернатора, ревізії купців — усе це свідчить про складну гру між місцевою ініціативою і царською владою. Київ не був просто «приєднаним» містом — він залишався простором української політичної культури, навіть коли її рамки звужувалися.
Попри позитиви видання, книжкова новинка могла б глибше висвітлити діяльність очільників міста. Знаємо, що у І. Мазепа і його попередники не раз «розрулювали» київські проблеми. Відома, наприклад, добре задокументована справа початку 1688 р. про відставку за зловживання київського війта Ждана Тадрина. Проте у двотомнику про це – ні слова. Автор-упорядник здивувався роллю Григорія Шийкевича, який згадується в універсалі Мазепи 1699 р. про елекцію київського війта першим перед Григорієм Карповичем, колишнім київським полковником, мовляв, це якась помилка (с. 231). Насправді остання була, але вона трапилася при копіюванні універсалу. На елекції, за літописцем С. Величком, був насправді Захарій Шийкевич. А ця фігура – досить відома і дуже впливова у тій добі. Старшина був генеральним писарем на Лівобережжі у 1663–1665 рр. , згодом пробув на засланні в Сибіру майже 16 років. При І. Мазепі він став неофіційним його заступником з вирішенням судових, інших злободенних питань.
Автор лаконічно, фрагментарно знайомить з діяльністю київських полковників, полкових старшин. Після усунення з уряду в 1701 р. київського полковника Костянтина Мокієвського не маємо, наприклад, відомостей, версій, хто очолював Київський полк до січня 1708 р. (тоді був призначений Федір Коровка-Вольський, котрий одружився з Марією, дочкою пасинка І. Мазепи Криштофа Фридрикевича). Бракує й відомостей про інших старшин такого ж рангу. Праця виграла б, якби поряд з переліком польських та московських воєвод Києва (с.685–688), був даний подібний список київських війтів, полковників, сотників. Схоже, це питання недоопрацьоване, хоча література з цього питання є (Шамрай С. Київська сотня часів Гетьманщини. Біла Церква: Видавець Пшонківський О., 2000. 168 с.; Аброскін П., Кривошея В., Стасенко О. Київщина козацька: люди і долі. Київ: Стилос, 2004. 183 с.; праця Кривошеї В.В., Іржицького В.Ю. «Українська козацька старшина Київського полку» [2009]).
Особливу увагу заслуговують у другій книзі документи магістрату — так звані «візії», що фіксують ревізії купців, товарів і транспортних засобів, а також подання до київських губернаторів Дмитра Голіцина та Івана Трубецького. Ці джерела, що раніше не публікувалися, є надзвичайно цінними для дослідження торговельної географії, дозвільної системи та правових механізмів міського самоврядування. Вони демонструють складну взаємодію між місцевими інституціями та царською адміністрацією, а також дозволяють простежити трансформацію Києва як міста, що зберігало українську політичну культуру навіть в умовах централізації. Вражають масштаби торгівлі гетьманців. Так, 21 травня 1716 р. у Київському магістраті зареєстровано дозвіл на прогін до Шльонська 1256 волів, 24 травня –1052 волів та 192 волів (с. 365)!
Видання доповнене потужним науково-довідковим апаратом: примітками, іменним та географічним покажчиками, словником застарілих слів, переліком документів, а також добірною колекцією відбитків міських печаток (завдяки О. А. Однороженку) та чудовими ілюстраціями, що включають історико-художні реконструкції (С. І. Шаменков).
Двотомник В. П. Ринсевича є незамінним джерелом для істориків, джерелознавців та всіх, хто цікавиться Козацькою добою. Він надає можливість не лише осмислити складну політичну історію Києва та Київщини, але й зануритися у «живу» документальну спадщину епохи, що є вагомим внеском у сучасну українську історичну науку.
Сергій Павленко
Структурно видання складається з двох книг: історичного нарису «Часи Ранньої Гетьманщини. Київ і Київщина» та збірника документів «Писемна спадщина київського справочинства другої половини XVII – першої чверті XVIII ст.». Нарис охоплює період від повстання Богдана Хмельницького (1648 р.) до арештів української старшини у 1723–1724 рр., що символізують завершення автономного етапу української державності. Автор пропонує києвоцентричне прочитання історії, де Київ постає не як периферія, а як активний учасник трансформацій, що визначали долю Гетьманщини. Слід зазначити, що ці аналітичні нотатки цінні для нас насамперед тому, що В. Ринсевич зробив їх на основі попередньої багаторічної роботи в архівах. Саме передусім завдяки йому, І. Бутичу видані свого часу об’ємні томи універсалів українських гетьманських керманичів від Івана Виговського, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), Івана Самойловича, Івана Мазепи до Павла Полуботка. Отож маємо чимало важливих спостережень, узагальнень, які мають цінність для пізнання картини буття киян у давнину. Нарис не претендує на введення в обіг нової історичної інформації, але прагне максимально продуктивно використати вже наявний фактаж, щоб показати вплив політики гетьманів та урядів Польщі, Москви, Криму і Туреччини на життя Києва та Київщини.
Книга В. Ринсевича повертає Києву його історичну суб’єктність. Вона не лише документує життя міста, а й демонструє, як київські інституції — магістрат, монастирі, купецтво — функціонували в умовах поступового згортання автономії. Через ревізії, подання і справи магістрату читач бачить не абстрактну «адміністративну одиницю», а живий орган самоврядування, який намагався зберегти свою компетенцію в умовах централізації.
Особливо цінним є те, що книга не зводить київське життя до пасивного прийняття імперських норм. Навпаки, вона показує, як Київ адаптувався, опирався, маневрував. Подання магістрату у справі Межигірського монастиря, звернення до губернатора, ревізії купців — усе це свідчить про складну гру між місцевою ініціативою і царською владою. Київ не був просто «приєднаним» містом — він залишався простором української політичної культури, навіть коли її рамки звужувалися.
Попри позитиви видання, книжкова новинка могла б глибше висвітлити діяльність очільників міста. Знаємо, що у І. Мазепа і його попередники не раз «розрулювали» київські проблеми. Відома, наприклад, добре задокументована справа початку 1688 р. про відставку за зловживання київського війта Ждана Тадрина. Проте у двотомнику про це – ні слова. Автор-упорядник здивувався роллю Григорія Шийкевича, який згадується в універсалі Мазепи 1699 р. про елекцію київського війта першим перед Григорієм Карповичем, колишнім київським полковником, мовляв, це якась помилка (с. 231). Насправді остання була, але вона трапилася при копіюванні універсалу. На елекції, за літописцем С. Величком, був насправді Захарій Шийкевич. А ця фігура – досить відома і дуже впливова у тій добі. Старшина був генеральним писарем на Лівобережжі у 1663–1665 рр. , згодом пробув на засланні в Сибіру майже 16 років. При І. Мазепі він став неофіційним його заступником з вирішенням судових, інших злободенних питань.
Автор лаконічно, фрагментарно знайомить з діяльністю київських полковників, полкових старшин. Після усунення з уряду в 1701 р. київського полковника Костянтина Мокієвського не маємо, наприклад, відомостей, версій, хто очолював Київський полк до січня 1708 р. (тоді був призначений Федір Коровка-Вольський, котрий одружився з Марією, дочкою пасинка І. Мазепи Криштофа Фридрикевича). Бракує й відомостей про інших старшин такого ж рангу. Праця виграла б, якби поряд з переліком польських та московських воєвод Києва (с.685–688), був даний подібний список київських війтів, полковників, сотників. Схоже, це питання недоопрацьоване, хоча література з цього питання є (Шамрай С. Київська сотня часів Гетьманщини. Біла Церква: Видавець Пшонківський О., 2000. 168 с.; Аброскін П., Кривошея В., Стасенко О. Київщина козацька: люди і долі. Київ: Стилос, 2004. 183 с.; праця Кривошеї В.В., Іржицького В.Ю. «Українська козацька старшина Київського полку» [2009]).
Особливу увагу заслуговують у другій книзі документи магістрату — так звані «візії», що фіксують ревізії купців, товарів і транспортних засобів, а також подання до київських губернаторів Дмитра Голіцина та Івана Трубецького. Ці джерела, що раніше не публікувалися, є надзвичайно цінними для дослідження торговельної географії, дозвільної системи та правових механізмів міського самоврядування. Вони демонструють складну взаємодію між місцевими інституціями та царською адміністрацією, а також дозволяють простежити трансформацію Києва як міста, що зберігало українську політичну культуру навіть в умовах централізації. Вражають масштаби торгівлі гетьманців. Так, 21 травня 1716 р. у Київському магістраті зареєстровано дозвіл на прогін до Шльонська 1256 волів, 24 травня –1052 волів та 192 волів (с. 365)!
Видання доповнене потужним науково-довідковим апаратом: примітками, іменним та географічним покажчиками, словником застарілих слів, переліком документів, а також добірною колекцією відбитків міських печаток (завдяки О. А. Однороженку) та чудовими ілюстраціями, що включають історико-художні реконструкції (С. І. Шаменков).
Двотомник В. П. Ринсевича є незамінним джерелом для істориків, джерелознавців та всіх, хто цікавиться Козацькою добою. Він надає можливість не лише осмислити складну політичну історію Києва та Київщини, але й зануритися у «живу» документальну спадщину епохи, що є вагомим внеском у сучасну українську історичну науку.
Сергій Павленко
Теґі:
