Останні кілька тижнів були тижнями випробувань для ще молодої української демократії. Виборча кампанія була запеклою, чутки про виборчі фальсифікації переповнювали засоби масової інформації. Проте громадяни України не дали себе збити з пуття. Вони скористалися своїм невіддільним громадянським правом і пішли до виборчих урн. За це виборці в Україні так само, як і ті, хто організовував вибори на місцях, заслуговують на велике визнання. Це були не звичайні вибори, це був дуже важливий крок на шляху до консолідації демократичних завоювань 2004 року, незважаючи на певні вади, зазначені також і з боку ОБСЄ. Але: могло б статися й інакше, і усвідомлення цього викликає занепокоєння. Також і ми в Німеччині знаємо: демократія і свобода не є чимось таким, що розвивається саме по собі, їх треба захищати і вимагати кожного дня. Без функціонуючих структур правової держави вони залишаються речами, яким загрожує небезпека.
Перед новим президентом стоять великі виклики, які потребують швидких дій. Водночас мають бути також визначені напрями на довгострокове майбутнє. Як дружньо налаштований до України іноземний спостерігач, я дозволю собі в цьому сенсі кілька відвертих слів.
Чого країна, на мій погляд, терміново потребує, так це всебічної стратегії модернізації, яка охоплювала б усі сфери, зокрема промисловість, дослідництво, управління і юстицію, та була б інтегрована у далекосяжну зовнішню політику. Недостатньо управляти країною, як великою компанією за принципом «згори донизу», набагато важливіше пробудити, стимулювати і оптимально використовувати сили економіки, особливо малих і середніх підприємств. Варто запросити до участі у цьому процесі світову спільноту, бо на основі самих лише внутрішніх, переплетених з політичними структурами економічних інтересів реальної модернізації не досягти.

Населенню, насамперед заможним верствам, треба дати зрозуміти, що лише спільними зусиллями вдасться зробити Україну великою економічною нацією, яка займе належне місце у світі. Це потребуватиме сильного політичного керівництва, яке тільки тоді зможе бути успішним, якщо воно надаватиме пріоритетного значення загальному благу перед партикулярними інтересами, що постійно паралізували дієвість реформ в Україні і блокували ухвалення конче необхідних законопроектів у парламенті. У довгостроковій перспективі це зможе функціонувати лише на основі чіткого розподілу владних повноважень у реформованій Конституції. Це складні завдання для президента, тому що вони означають необхідність діяти всупереч інтересам бізнесу і політики та всупереч зрозумілим, але навряд чи здійсненним зараз бажанням населення. А тепер про все це по черзі.
У короткостроковій перпективі мова повинна йти про те, щоб якомога швидше впоратися із серйозною кризою у сфері державних фінансів. Потрібно прийняти бюджет, який відповідає можливостям фінансування і узгоджується з кредитною програмою МВФ. Слід вітати те, що для нового президента бюджет має високий ступінь пріоритетності. Та водночас це означає також необхідність зменшення видатків і скорочення пільг та трансфертів. Треба підвищувати енерготарифи, активізувати здійснення реформи пенсійної системи, соціальні витрати мають більш цілеспрямовано орієнтуватися на найбідніших, потрібно скасовувати неефективні субсидії. Додаткові витрати мають плануватися в такий спосіб, щоб було зрозуміло, як їх фінансуватимуть. Також банківський сектор потребує консолідації. Все це матиме важливий сигнальний ефект для інвесторів та для підтримки з боку міжнародного співтовариства.
Крім того, для всебічної модернізації Україні потрібно ставати більш відкритою для зовнішнього світу. Я твердо переконаний: майбутній шлях України залишається європейським, адже йому немає альтернативи. Цей шлях було вибрано тому, що люди так хочуть, і тому, що цього також потребує модернізація країни. Я вітаю те, що найважливіші кандидати у президенти були єдині у прагненні продовжувати зближення з Європою. І дійсно: Європа може багато що запропонувати, але й наближення до європейського співтовариства поставить перед Україною чимало завдань, а мені здається, що це мало хто чітко усвідомлює.
Також було б помилкою вважати, що можна взяти і просто так, якщо можна так висловитися, «упереговоритися» в ЄС. Навпаки, наближення до європейських стандартів потребує кардинальних реформ, що мають орієнтуватися на цілком конкретні цілі. Однією з таких цілей є, наприклад, Угода про зону вільної торгівлі як частина Угоди про асоціацію з ЄС. Тому переговори з цього питання слід було б якомога швидше успішно завершити. Крім того, варто було б взяти за зразок модель однієї з держав, що тісно пов’язані з ЄС, аби зробити це зближення найтіснішим. Адже подальшому руху в напрямку ЄС сприятимуть лише політичні цілі, а не короткострокова орієнтація на того, хто пропонуватиме більше.

Україні досі не вдавалося сповна скористатися своїм величезним економічним потенціалом і тим самим забезпечити солідне підгрунтя для здобутої 19 років тому незалежності. Промислова база вузька, продукція частково застаріла, приплив іноземного капіталу набагато менший, ніж міг би бути за інших умов, розвиток перспективних галузей гальмується через відсутність концепцій та послідовності у політиці. Це одне з пояснень, чому міжнародні рейтинги ділового та інвестиційного клімату України дедалі знижуються, чому Україна значно гірше долала світову фінансово-економічну кризу порівняно з іншими країнами регіону. Кількість перешкод, які стоять на шляху іноземних підприємців в Україні, надто велика.
Передусім це загальна правова невизначеність; дозвільні процедури тривалі та не дуже прозорі. Компаніям іноді роками доводиться чекати відшкодування ПДВ, 20-відсотковий податок на інвестиції робить решту справи. Ті або інші суб’єкти прийняття рішень не бажають брати на себе відповідальність і досить часто дбають при цьому про власні інтереси. У законах і підзаконних актах містяться суперечливі положення, завдання і повноваження не завжди чітко розподілені. Частково має місце недостатність законодавчих рамок, як, наприклад, у випадку з роздачею концесій та законом про державні закупівлі. За багатьма з цих бар’єрів ховається головне зло — корупція, а також окремі інтереси та бажання захистити українську економіку від конкуренції. Однак у довгостроковій перспективі самоізоляція ніякого захисту не забезпечує, навпаки, вона знижує конкурентоспроможність і перешкоджає необхідним структурним змінам. Типовим прикладом є енергетичний сектор, в якому постійно генеруються дефіцити.
Надійні правові рамки, при яких держава менше, але ефективніше та за прозорими правилами втручалася б у економічні процеси, є основою для здорового і сталого економічного розвитку. Тривалі і частково непередбачувані дозвільні процедури потрібно спростити і зробити прозорішими. Необхідно створити стимули для приватних інвестицій, забезпечити умови для підвищення продуктивності праці і посилення конкурентоспроможності. Однією з найскладніших тем є при цьому всюдисуща корупція, яка завдає Україні великої шкоди і має високий відлякувальний ефект саме для інвесторів із Заходу.

Про те, що існують не тільки ті, хто очікує хабарів, а й ті, хто їх дає, свідчить суспільний масштаб цього феномену. Чи починається корупція вже з невеличкої «послуги»? У багатьох випадках — так. Чи це усвідомлюється? Я гадаю, ні. Боротьба з корупцією може на тривалу перспективу бути успішною лише в тому разі, якщо вона, з одного боку, всебічно застосовуватиме чіткі кримінальні санкції, а з іншого — якщо триватиме як довгострокове виховне завдання. Було б фатальною помилкою вважати, що боротьба з корупцією полягає в тому, щоб використовувати її як інструмент лише в битвах із політичним опонентом. Це суспільна проблема, яка потребує політичного керування.
Все це передумови для припливу міжнародного капіталу в Україну і більшої незалежності країни від міжнародної допомоги. Тому я сподіваюся, що Україна скористається шансом здійснити реформи, який відкриває їй наближення до ЄС. Із зауваженням, що ЄС не дає Україні перспектив і тому навіть не варто докладати будь-яких зусиль, погодитися не можу. Адже йдеться не про ЄС, а про майбутнє України. Якщо країна досягне європейських економічних стандартів, тоді вона — цілком незалежно від питання вступу до ЄС — сама підготується до успішного господарювання в ХХІ столітті.
Модернізація означає також необхідність приділяти особливу увагу дослідній та інноваційній політиці. Дослідницький потенціал України великий — тут будують сучасні ракети і розробляють конкурентоспроможні транспортні літаки. Українські дослідники мають у Німеччині гарну репутацію. Проте сама дослідна система в Україні потребує термінових реформ. Вона ще доволі централізована, несе відбиток радянського стилю і не в змозі адекватно реагувати на сучасні глобальні виклики. Частка видатків на дослідження й розробки, становлячи 0,8% від ВВП, є незначною, зарплата дослідників низька, обладнання у багатьох випадках застаріле. І тут приватний сектор економіки повинен також відчувати свою відповідальність. Тому Україна потребує дослідної стратегії, яка розставляє акценти, націлена на подальший розвиток економіки і суспільства і бачить місце українського дослідництва у міжнародній конкуренції.
Дослідницький простір ЄС уже зараз відкритий для України! Тут є шанс, яким досі надто мало користувалися. Старі радянські структури потрібно усунути, а дослідні заклади, університети, дослідники і молоде покоління мають отримати більше самостійності та відповідальності. І, врешті-решт, у галузі досліджень і науки необхідно також, щоб тісний обмін із закордоном давав важливі імпульси — мобільність дослідників потрібно підтримувати й вимагати, водночас поліпшувати й робити привабливішими умови праці вдома.
Те саме стосується і всієї системи освіти. Уже були розпочаті важливі реформи, які потрібно послідовно продовжувати. Та головне — щоб Україна зберегла свій поки що високий рівень базової освіти. Бо людські ресурси — то найважливіший потенціал для майбутнього країни. Але школи та університети ще значною мірою недофінансовані. А коли я заводжу мову з молодими українцями про їхні життєві плани, то останнім часом дедалі частіше чую, що вони воліли б радше працювати за кордоном. Саме висококваліфіковані люди кажуть, що, хоча й люблять Україну, але не бачать тут для себе майбутнього, бо, приміром, професійна позиція, до якої вони прагнуть, досягається тільки через корупцію. Коли викладачів ВНЗ ректори й декани примушують виставляти високі оцінки дітям своїх «благодійників», як мені часто розповідали ті, хто від цього постраждав, то це скандал, це підриває рівень системи освіти й насаджує корупцію серед молодого покоління.
У сучасній державі обов’язково має існувати верховенство права, перед яким всі громадяни рівні, та сучасне й ефективне управління, спрямоване на службу громадянину і сповнене його довіри. Без цього суспільство не може функціонувати. Але більшості українців бракує віри в закон і право, вони вважають державу не надавачем послуг, а таким собі противником, якому, де можливо, краще поступитися дорогою. Цей брак довіри до державних структур має негативні наслідки аж до податкової моралі, й самій державі це дорого обходиться.

Як можна протидіяти такій недовірі? Поряд із боротьбою з корупцією вирішальними, на мою думку, є подальші законодавчі реформи і створення наближеного до громадян адміністрування, за якого з людьми не поводитимуться, як з прохачами, а як із клієнтами та партнерами. Для цього на всіх рівнях управління мають бути чітко визначені межі особистої відповідальності та компетенції. Державний апарат не може бути резервуаром, який служить для забезпечення друзів(-партійців). Кожен окремий службовець має відчувати особисту відповідальність за те, щоб справи у сфері його відання йшли добре. І в цьому питанні я спостерігаю в регіонах уже сьогодні обнадійливі приклади. У Німеччині ми щодня бачимо, як завдяки децентралізованому адмініструванню і посиленню громад виникає значна активність і близькість до громадян.
Україна розвинулася в демократичний авангард у регіоні і за це по праву отримує високу оцінку за кордоном. Подальше зміцнення демократії та правової держави я вважаю тими найважливішими рейками, якими країна повинна рухатися у майбутнє. Громадяни, а не економічні угруповання повинні бути представлені в парламенті. Це потребує припасування системи. Необхідно відновити віру в закон, зміцнити судочинство і самоврядування шляхом реформ права, а також у фінансовому сенсі. Таку мету, як проведення консенсусної конституційної реформи, теж не можна відкладати далеко на потім. Країна не повинна дозволити собі ще один період політичного паралічу.
Президент України бере на себе велику відповідальність. У такій країні, як Україна, що складається з областей з таким різним історичним розвитком, це насамперед означає необхідність інтегрування різних трактувань історії, досвіду і поглядів, сприйняття мови як елемента, що не розділяє, а об’єднує, і використання розмаїття задля збагачення. Завдання, що стоять перед новим політичним керівництвом, величезні. Але з ними можна впоратися. Німеччина присутня в Україні не лише своєю економікою, вона вже протягом багатьох років є її партнером передусім у царині правової реформи, а також в енергетичній, економічній і фінансово-політичній сферах. Німеччина й надалі підтримуватиме Україну по мірі сил, і це ще раз підкреслила федеральний канцлер у своїй вітальній телеграмі на адресу новообраного президента. Ми віримо в майбутнє цієї країни, бо Україна має великий потенціал. Час його розкривати.

Автор: Ганс-Юрґен ГАЙМЗЬОТ (Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні)
Джерело: "Дзеркало тижня"