Міфи і легенди навколо Скоропадських. Історія – вчителька життя.
Міфи і легенди навколо Скоропадських.
Відставка Павла Скоропадського у грудні 1917 р.
Історія – вчителька життя. Багато хто пам’ятає цей класичний вислів видатного римського оратора Цицерона (Historia magistra vitae est). Його дуже часто використовують для обґрунтування історичних аналогій, повторюваності: мовляв, не бажають висновкувати з історичних прикладів. Проте стосовно історичних висновків, як на мене, більше правди за сумним пророком Еклезіастом, який казав: «Буває таке, що про нього говорять: “Дивись, це нове!” Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде – про них згадки не буде між тими, хто буде потому…» (Екл., І, 10–11).
Мимо волі все це приходить у голову, коли читаєш сьогодні наші соцмережі, всі ті пости, згадки, реакції, рефлексії та здогадки, що вирують нині навколо Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Події 107-річної давнини, ситуація з тодішнім Головнокомандувачем військ України Павлом Скоропадським просто таки напрошуються для порівняння. Будь-яка історична аналогія за умовчанням шкутильгає одразу на обидві ноги, але ж…
Перша у ХХ ст. російсько-українська війна почалася ще у листопаді 1917 р. Центральна Рада, після довгих вагань і коливань, зрештою призначила Головнокомандувачем своїх збройних сил Павла Скоропадського, популярного бойового командира, очільника 1 Українського козацького корпусу, Отамана Вільного козацтва, нащадка старовинного гетьмансько-старшинського роду.
Йому вдалося приборкати содатів колишньої російської армії, що просувалися на Київ з боку Румунії та з Білорусії, роззброїти їхні загони, відправити їх до Росії.
Проте основний опір Павло Скоропадський відчував у Києві, де провідні діячі УЦР відкрито підозрювали корпусного отамана у планах захопити владу, стати новітнім українським Бонапартом. Тому його частини не отримували належного постачання та поповнення, виснажувалися в сутичках з більшовиками, не відчували моральної підтримки з боку уряду. Більш того, в Києві почали говорити, що справи на Правобережжі йдуть не дуже гарно. А от на Лівобережжі – просто чудово, росіян звідти майже витиснене. І Головнокомандувачем замість Скоропадського має стати полковник Юрій Капкан, людина з революційними заслугами, колишній командир 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького. Його дійсно призначили Головнокомандувачем 20 грудня 1917 р. Напередодні Павло Скоропадський примушений був залишити свою посаду. Він не бажав сперечатися з підозріло налаштованими представниками військового міністерства. Адже вони вособлювали українську владу, яку корпусний отаман захищав на фронті.
Наслідки цього всім відомі. Витиснений у політику недолугими діями тодішніх лідерів громадської думки, Павло Скоропадський п’ять місяців потому дійсно став Гетьманом всієї України та військ козацьких. І не тому, що від початку прагнув такого повороту подій. А тому, що бачив у цьому єдину для себе можливість служити свій Батьківщині в ситуації, що склалася.
Перифразуючи старий одеський анекдот: усе мусить бути не так, але відчуття дежа вю залишається.
Георгій Папакін
Відставка Павла Скоропадського у грудні 1917 р.
Історія – вчителька життя. Багато хто пам’ятає цей класичний вислів видатного римського оратора Цицерона (Historia magistra vitae est). Його дуже часто використовують для обґрунтування історичних аналогій, повторюваності: мовляв, не бажають висновкувати з історичних прикладів. Проте стосовно історичних висновків, як на мене, більше правди за сумним пророком Еклезіастом, який казав: «Буває таке, що про нього говорять: “Дивись, це нове!” Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде – про них згадки не буде між тими, хто буде потому…» (Екл., І, 10–11).
Мимо волі все це приходить у голову, коли читаєш сьогодні наші соцмережі, всі ті пости, згадки, реакції, рефлексії та здогадки, що вирують нині навколо Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Події 107-річної давнини, ситуація з тодішнім Головнокомандувачем військ України Павлом Скоропадським просто таки напрошуються для порівняння. Будь-яка історична аналогія за умовчанням шкутильгає одразу на обидві ноги, але ж…
Перша у ХХ ст. російсько-українська війна почалася ще у листопаді 1917 р. Центральна Рада, після довгих вагань і коливань, зрештою призначила Головнокомандувачем своїх збройних сил Павла Скоропадського, популярного бойового командира, очільника 1 Українського козацького корпусу, Отамана Вільного козацтва, нащадка старовинного гетьмансько-старшинського роду.
Йому вдалося приборкати содатів колишньої російської армії, що просувалися на Київ з боку Румунії та з Білорусії, роззброїти їхні загони, відправити їх до Росії.
Проте основний опір Павло Скоропадський відчував у Києві, де провідні діячі УЦР відкрито підозрювали корпусного отамана у планах захопити владу, стати новітнім українським Бонапартом. Тому його частини не отримували належного постачання та поповнення, виснажувалися в сутичках з більшовиками, не відчували моральної підтримки з боку уряду. Більш того, в Києві почали говорити, що справи на Правобережжі йдуть не дуже гарно. А от на Лівобережжі – просто чудово, росіян звідти майже витиснене. І Головнокомандувачем замість Скоропадського має стати полковник Юрій Капкан, людина з революційними заслугами, колишній командир 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького. Його дійсно призначили Головнокомандувачем 20 грудня 1917 р. Напередодні Павло Скоропадський примушений був залишити свою посаду. Він не бажав сперечатися з підозріло налаштованими представниками військового міністерства. Адже вони вособлювали українську владу, яку корпусний отаман захищав на фронті.
Наслідки цього всім відомі. Витиснений у політику недолугими діями тодішніх лідерів громадської думки, Павло Скоропадський п’ять місяців потому дійсно став Гетьманом всієї України та військ козацьких. І не тому, що від початку прагнув такого повороту подій. А тому, що бачив у цьому єдину для себе можливість служити свій Батьківщині в ситуації, що склалася.
Перифразуючи старий одеський анекдот: усе мусить бути не так, але відчуття дежа вю залишається.
Георгій Папакін
Теґі:
