Міфи війни. 1945 рік: Георгій Жуков – «Маршал Великої Перемоги»
Сутність міфу: Георгій Жуков був неперевершеним радянським полководцем і зробив найбільший серед інших воєначальників внесок у Перемогу над Німеччиною, за що його цілком справедливо називають «Маршалом Перемоги».
Складові міфу: Жуков став головним «кризовим менеджером» Червоної армії і врятував країну (Москву, Ленінград, Сталінград) в найтяжчі часи. Маршал Жуков – непереможний полководець, з ім’ям якого пов’язані лише перемоги на фронтах. Він не зазнав жодної поразки – «там де Жуков, там завжди перемога». Він був геніальним стратегом, найталановитішим і найрезультативнішим серед інших радянських полководців часів війни. Радянський Союз здобув перемогу у війні завдяки полководницькому таланту маршала Георгія Жукова.
Факти. Стисло.
Називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним операції в якості командувача фронтами або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був у якості представника Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.
Жуков не був видатним стратегом. Він воював радше «числом, а не умінням». Тези про видатне полководницьке мистецтво Жукова і те, що Жукову належить головна заслуга у перемозі над нацистською Німеччиною, є явно завищеними оцінками його справжніх досягнень.
Жуков не був кращим у когорті радянських полководців. Він перебував в ореолу слави завдячуючи особистій прихильності Сталіна, що була зумовлена відданістю вождю, умінню «виживати» в кризових ситуаціях у середовищі «вищого ешелону влади», а також завдячуючи вольовим якостям і специфічним методам роботи. Жуков як полководець з його найжорсткішими методами військового керівництва міг відбутися лише в армії тоталітарної держави. Без Сталіна не було б і Жукова.
Історія міфу. Легенди про особливу роль Жукова у війні почали з’являтися ще тоді, коли воєнні дії на фронтах були у розпалі. Але у ті часи він не міг бути першою особою, за Сталіна він міг бути лише другим.
В особі Жукова, якого Сталін особисто випестував, підіймав і щедро обсипав нагородами й кого оточення почало називати Георгієм Переможцем (Побєдоносцем), вождь побачив небезпеку. Тож Жуков потрапив у немилість. Саме авторитет маршала в армії, його популярність як у СРСР, так і світі, підозри у намірі перебрати на себе лаври «головного переможця» у війні і побоювання військового заколоту змусили Сталіна усунути «конкурента» від вищих щаблів у збройних силах. Одне з головних звинувачень Сталіна на адресу Жукова полягало в тому, що маршал перебільшує свої заслуги у війні.
Після смерті вождя Жуков допоміг Хрущову опинитися на верхівці влади, за що отримав пост міністра оборони. Але крутий маршал, який у 1953 році арештував Берію, а пізніше врятував першого секретаря від поразки в боротьбі за владу з групою Маленкова – Молотова, знову потрапив в опалу. Хрущов, як і свого часу Сталін, вирішив послабити вплив військових. У високому авторитеті Жукова в армії й суспільстві Хрущов та інші вищі партійці побачили загрозу для керівництва партії і держави. Жукова було відставлено і піддано нищівній критиці, зокрема й з боку його колишніх соратників.
Міф про Жукова як «маршала Перемоги» почав творитися у брежнєвські часи з виходом у світ маршальських мемуарів «Спогади і роздуми» (1969 рік), й особливо – після смерті Жукова (1974 рік). А досяг свого апогею він наприкінці XX століття, коли було засновано військовий орден Жукова (1994 рік) і встановлено у Москві поруч із Червоною площею кінний пам’ятник Жукову (1995 рік).
У наш час у Росії цей міф залишається доволі міцним. Водночас останніми роками він доповнюється політичною реабілітацією Йосипа Сталіна як видатного державного діяча і визнанням його особливих заслуг як верховного головнокомандувача і творця перемоги у війні. Міф про «маршала Перемоги» поступово трансформується у міф «двох творців Перемоги» – Сталіна і Жукова.
Факти. Докладніше. Георгій Жуков як воєначальник і людина – постать вкрай складна і неоднозначна. З одного боку, незважаючи на відсутність достатньої загальної та військової освіти (чотири класи школи плюс кавалерійські курси командирів) і невисокий рівень особистої культури, він мав хист до військової справи, визначався сильною волею, жорстким, безкомпромісним характером, умінням цілеспрямовано йти до мети. З іншого боку його характеризують безжальні, жорстокі, часто несправедливі дії та вчинки, зокрема й щодо підлеглих.
Його важко звинуватити у боягузтві – він часто бував на передовій, де іноді власноруч «наводив порядок». Водночас він не рахувався з втратами, не беріг солдатські життя, але завдяки їм потрапив до пантеону радянських полководців і воєначальників періоду Другої світової війни в якості «зірки першої величини». Поряд з провалами і нищівними поразками йому належать і заслуги в успішних операціях Червоної армії. Проте цей успіх часто досягався не за рахунок високого рівня воєнного мистецтва, а багатократної переваги у силах і засобах.
Він далеко не у всьому був сильною та чесною людиною. Не позбавлений комплексу «Наполеона», він приписував собі чужі здобутки і заслуги. І був слабким до матеріальних речей та розкоші.
Він пережив особисті тріумфи і трагедії. На Жукова впала велика і не зовсім виправдана слава, але й були часи опали й забуття.
Заперечення особливо видатної ролі Жукова у війні, критика методів його роботи, звинувачення у великих втратах і хамському відношенні до підлеглих міститься у спогадах багатьох маршалів і генералів, учасників війни. Іноді це пов’язано із заздрістю, з ревнощами до його слави, з особистими образами, але переважно такі звинувачення об’єктивні.
Після нападу Німеччини на СРСР перебуваючи на посаді начальника Генерального штабу РСЧА і члена Ставки Головного (Верховного) командування Жуков був направлений як представник Ставки для організації відсічі противнику спочатку на Південно-Західний, а потім – Західний фронт. Однак організовані ним контрудари не покращили становища, а лише призвели до розгрому військ. Відхід військ перетворився на втечу. Колосальними виявилися втрати військ у живій силі, озброєнні та військовій техніці. Отже, з покладеними завданнями Жуков не впорався. Наприкінці липня його було усунуто з посади начальника Генерального штабу і призначено командувачем Резервним фронтом. Лише особиста прихильність Сталіна уберегла Жукова від повторення долі командувача Західним фронтом генерал-полковника Дмитра Павлова, разом з групою інших генералів засудженого до розстрілу.
З жовтня 1941 до серпня 1942 року Жуков командував військами Західного фронту. 1942 рік виявився для фронту роком жорстоких поразок і величезних втрат. Тут Жуков проводив безперервні наступальні операції, які завершувалися невдачею чи провалом. Загальні втрати у Ржевсько-В’яземській операції склали 776 889 осіб – майже 75% від чисельності військ до початку операції. Найкривавішими стали дві Ржевсько-Сичівські операції – у серпні та листопаді-грудні 1942 року.
Але навіть після нерезультативних, з великими втратами наступів під Ржевом і Сичівкою Сталін наприкінці серпня призначає Жукова заступником Верховного Головнокомандуючого і першим заступником народного комісара оборони Союзу РСР. Одночасно він у ролі представника Ставки ВГК спрямовується на сталінградський напрямок. І хоча результати діяльності Жукова були вкрай скромними, саме за особисті «заслуги» у січні 1943 року йому першому від початку війни було присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.
Ще одна малоприваблива сторінка в біографії маршала – операція «Полярна зірка» (лютий – квітень 1943 року). Після прориву блокади Ленінграду він здійснює операцію з метою розгрому німецької групи армій «Північ», звільнення Ленінградської області та створення передумов для успішного наступу в Прибалтику. Операція завершилася повним провалом, а радянські війська зазнали важких втрат.
Після смерті Ватутіна Сталін наказав Жукову очолити 1-й Український фронт. 10 квітня 1944 року за звільнення Правобережної України Жуков був удостоєний вищої військової нагороди – ордена «Перемога» за № 1.
Влітку 1944 року Жуков координував дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів в операції «Багратіон». Головні заслуги у проведенні успішної операції, в результаті якої від ворога була очищена територія Білорусії, Жуков присвоїв собі, фактично відібравши їх у інших, зокрема у командувача 1-м Білоруським фронтом Костянтина Рокоссовського.
Наприкінці березня 1945 року з легкою руки Сталіна «за вміле виконання завдань Верховного Головнокомандування» Жуков першим отримує другий орден «Перемоги». Пізніше до когорти двічі кавалерів вищої військової відзнаки додалися Василевський і сам Сталін.
«Апофеозом воїнської слави» маршала Жукова стала битва за Берлін. 16 квітня він у якості командувача 1-м Білоруським фронтом починає безпрецедентну за своїми масштабами і швидкоплинністю стратегічну наступальну операцію. Проте, вона мала наслідком і великі втрати військ. Червона армія, тільки за офіційними, явно заниженими даними, у Берлінській операції втратила 352 тис. осіб, з них понад 78 тис. безповоротно. За розмірами добових втрат особового складу і техніки (понад 15 тис. осіб., 87 танків і САУ, 40 літаків) битва за Берлін перевершила всі інші операції Червоної армії, де втрати були наслідком боїв, на відміну від битв першого періоду війни, коли добові втрати радянських військ визначалися переважно значним числом полонених. За інтенсивністю втрат ця операція порівнянна лише з Курською битвою.
Мабуть, за такі «досягнення» Георгія Жукова в сучасній мілітаризованій Росії називають «неперевершеним вітчизняним полководцем» усіх часів, який «високо підніс славу російської зброї».
* * *
Радянські і пострадянські міфи, що стосуються подій Другої світової війни, плекалися владою десятиліттями та вносилися у свідомість не одного покоління, тому вони такі живучі і мають великий вплив. Але історична правда, над здобуттям і оприлюдненням якої сумлінно працюють незаангажовані історики, поступово і неухильно долає неправедну силу сталих міфів і стереотипів. Маємо надію, що українське суспільство з часом позбудеться неправди про події минулої війни. Бажано, щоб це сталося якнайменш болісно і якнайшвидше.
Ростислав Пилявець,
військовий історик, кандидат історичних наук, доцент, полковник запасу Збройних Сил України.
Складові міфу: Жуков став головним «кризовим менеджером» Червоної армії і врятував країну (Москву, Ленінград, Сталінград) в найтяжчі часи. Маршал Жуков – непереможний полководець, з ім’ям якого пов’язані лише перемоги на фронтах. Він не зазнав жодної поразки – «там де Жуков, там завжди перемога». Він був геніальним стратегом, найталановитішим і найрезультативнішим серед інших радянських полководців часів війни. Радянський Союз здобув перемогу у війні завдяки полководницькому таланту маршала Георгія Жукова.
Факти. Стисло.
Називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним операції в якості командувача фронтами або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був у якості представника Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.
Жуков не був видатним стратегом. Він воював радше «числом, а не умінням». Тези про видатне полководницьке мистецтво Жукова і те, що Жукову належить головна заслуга у перемозі над нацистською Німеччиною, є явно завищеними оцінками його справжніх досягнень.
Жуков не був кращим у когорті радянських полководців. Він перебував в ореолу слави завдячуючи особистій прихильності Сталіна, що була зумовлена відданістю вождю, умінню «виживати» в кризових ситуаціях у середовищі «вищого ешелону влади», а також завдячуючи вольовим якостям і специфічним методам роботи. Жуков як полководець з його найжорсткішими методами військового керівництва міг відбутися лише в армії тоталітарної держави. Без Сталіна не було б і Жукова.
Історія міфу. Легенди про особливу роль Жукова у війні почали з’являтися ще тоді, коли воєнні дії на фронтах були у розпалі. Але у ті часи він не міг бути першою особою, за Сталіна він міг бути лише другим.
В особі Жукова, якого Сталін особисто випестував, підіймав і щедро обсипав нагородами й кого оточення почало називати Георгієм Переможцем (Побєдоносцем), вождь побачив небезпеку. Тож Жуков потрапив у немилість. Саме авторитет маршала в армії, його популярність як у СРСР, так і світі, підозри у намірі перебрати на себе лаври «головного переможця» у війні і побоювання військового заколоту змусили Сталіна усунути «конкурента» від вищих щаблів у збройних силах. Одне з головних звинувачень Сталіна на адресу Жукова полягало в тому, що маршал перебільшує свої заслуги у війні.
Після смерті вождя Жуков допоміг Хрущову опинитися на верхівці влади, за що отримав пост міністра оборони. Але крутий маршал, який у 1953 році арештував Берію, а пізніше врятував першого секретаря від поразки в боротьбі за владу з групою Маленкова – Молотова, знову потрапив в опалу. Хрущов, як і свого часу Сталін, вирішив послабити вплив військових. У високому авторитеті Жукова в армії й суспільстві Хрущов та інші вищі партійці побачили загрозу для керівництва партії і держави. Жукова було відставлено і піддано нищівній критиці, зокрема й з боку його колишніх соратників.
Міф про Жукова як «маршала Перемоги» почав творитися у брежнєвські часи з виходом у світ маршальських мемуарів «Спогади і роздуми» (1969 рік), й особливо – після смерті Жукова (1974 рік). А досяг свого апогею він наприкінці XX століття, коли було засновано військовий орден Жукова (1994 рік) і встановлено у Москві поруч із Червоною площею кінний пам’ятник Жукову (1995 рік).
У наш час у Росії цей міф залишається доволі міцним. Водночас останніми роками він доповнюється політичною реабілітацією Йосипа Сталіна як видатного державного діяча і визнанням його особливих заслуг як верховного головнокомандувача і творця перемоги у війні. Міф про «маршала Перемоги» поступово трансформується у міф «двох творців Перемоги» – Сталіна і Жукова.
Факти. Докладніше. Георгій Жуков як воєначальник і людина – постать вкрай складна і неоднозначна. З одного боку, незважаючи на відсутність достатньої загальної та військової освіти (чотири класи школи плюс кавалерійські курси командирів) і невисокий рівень особистої культури, він мав хист до військової справи, визначався сильною волею, жорстким, безкомпромісним характером, умінням цілеспрямовано йти до мети. З іншого боку його характеризують безжальні, жорстокі, часто несправедливі дії та вчинки, зокрема й щодо підлеглих.
Його важко звинуватити у боягузтві – він часто бував на передовій, де іноді власноруч «наводив порядок». Водночас він не рахувався з втратами, не беріг солдатські життя, але завдяки їм потрапив до пантеону радянських полководців і воєначальників періоду Другої світової війни в якості «зірки першої величини». Поряд з провалами і нищівними поразками йому належать і заслуги в успішних операціях Червоної армії. Проте цей успіх часто досягався не за рахунок високого рівня воєнного мистецтва, а багатократної переваги у силах і засобах.
Він далеко не у всьому був сильною та чесною людиною. Не позбавлений комплексу «Наполеона», він приписував собі чужі здобутки і заслуги. І був слабким до матеріальних речей та розкоші.
Він пережив особисті тріумфи і трагедії. На Жукова впала велика і не зовсім виправдана слава, але й були часи опали й забуття.
Заперечення особливо видатної ролі Жукова у війні, критика методів його роботи, звинувачення у великих втратах і хамському відношенні до підлеглих міститься у спогадах багатьох маршалів і генералів, учасників війни. Іноді це пов’язано із заздрістю, з ревнощами до його слави, з особистими образами, але переважно такі звинувачення об’єктивні.
Після нападу Німеччини на СРСР перебуваючи на посаді начальника Генерального штабу РСЧА і члена Ставки Головного (Верховного) командування Жуков був направлений як представник Ставки для організації відсічі противнику спочатку на Південно-Західний, а потім – Західний фронт. Однак організовані ним контрудари не покращили становища, а лише призвели до розгрому військ. Відхід військ перетворився на втечу. Колосальними виявилися втрати військ у живій силі, озброєнні та військовій техніці. Отже, з покладеними завданнями Жуков не впорався. Наприкінці липня його було усунуто з посади начальника Генерального штабу і призначено командувачем Резервним фронтом. Лише особиста прихильність Сталіна уберегла Жукова від повторення долі командувача Західним фронтом генерал-полковника Дмитра Павлова, разом з групою інших генералів засудженого до розстрілу.
З жовтня 1941 до серпня 1942 року Жуков командував військами Західного фронту. 1942 рік виявився для фронту роком жорстоких поразок і величезних втрат. Тут Жуков проводив безперервні наступальні операції, які завершувалися невдачею чи провалом. Загальні втрати у Ржевсько-В’яземській операції склали 776 889 осіб – майже 75% від чисельності військ до початку операції. Найкривавішими стали дві Ржевсько-Сичівські операції – у серпні та листопаді-грудні 1942 року.
Але навіть після нерезультативних, з великими втратами наступів під Ржевом і Сичівкою Сталін наприкінці серпня призначає Жукова заступником Верховного Головнокомандуючого і першим заступником народного комісара оборони Союзу РСР. Одночасно він у ролі представника Ставки ВГК спрямовується на сталінградський напрямок. І хоча результати діяльності Жукова були вкрай скромними, саме за особисті «заслуги» у січні 1943 року йому першому від початку війни було присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.
Ще одна малоприваблива сторінка в біографії маршала – операція «Полярна зірка» (лютий – квітень 1943 року). Після прориву блокади Ленінграду він здійснює операцію з метою розгрому німецької групи армій «Північ», звільнення Ленінградської області та створення передумов для успішного наступу в Прибалтику. Операція завершилася повним провалом, а радянські війська зазнали важких втрат.
Після смерті Ватутіна Сталін наказав Жукову очолити 1-й Український фронт. 10 квітня 1944 року за звільнення Правобережної України Жуков був удостоєний вищої військової нагороди – ордена «Перемога» за № 1.
Влітку 1944 року Жуков координував дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів в операції «Багратіон». Головні заслуги у проведенні успішної операції, в результаті якої від ворога була очищена територія Білорусії, Жуков присвоїв собі, фактично відібравши їх у інших, зокрема у командувача 1-м Білоруським фронтом Костянтина Рокоссовського.
Наприкінці березня 1945 року з легкою руки Сталіна «за вміле виконання завдань Верховного Головнокомандування» Жуков першим отримує другий орден «Перемоги». Пізніше до когорти двічі кавалерів вищої військової відзнаки додалися Василевський і сам Сталін.
«Апофеозом воїнської слави» маршала Жукова стала битва за Берлін. 16 квітня він у якості командувача 1-м Білоруським фронтом починає безпрецедентну за своїми масштабами і швидкоплинністю стратегічну наступальну операцію. Проте, вона мала наслідком і великі втрати військ. Червона армія, тільки за офіційними, явно заниженими даними, у Берлінській операції втратила 352 тис. осіб, з них понад 78 тис. безповоротно. За розмірами добових втрат особового складу і техніки (понад 15 тис. осіб., 87 танків і САУ, 40 літаків) битва за Берлін перевершила всі інші операції Червоної армії, де втрати були наслідком боїв, на відміну від битв першого періоду війни, коли добові втрати радянських військ визначалися переважно значним числом полонених. За інтенсивністю втрат ця операція порівнянна лише з Курською битвою.
Мабуть, за такі «досягнення» Георгія Жукова в сучасній мілітаризованій Росії називають «неперевершеним вітчизняним полководцем» усіх часів, який «високо підніс славу російської зброї».
* * *
Радянські і пострадянські міфи, що стосуються подій Другої світової війни, плекалися владою десятиліттями та вносилися у свідомість не одного покоління, тому вони такі живучі і мають великий вплив. Але історична правда, над здобуттям і оприлюдненням якої сумлінно працюють незаангажовані історики, поступово і неухильно долає неправедну силу сталих міфів і стереотипів. Маємо надію, що українське суспільство з часом позбудеться неправди про події минулої війни. Бажано, щоб це сталося якнайменш болісно і якнайшвидше.
Ростислав Пилявець,
військовий історик, кандидат історичних наук, доцент, полковник запасу Збройних Сил України.
Теґі:
