Попередніх два проекти (2009-2010 років) збирали кошти для придбання медикаментів та вакцин для дитячих поліклінік і слухових апаратів для ветеранів війни.
Цьогорічне шоу збиратиме кошти на придбання комп’ютерів для міської бібліотечної системи. Але його основною метою є благородна справа: данина і сердечна подяка колезі, вчителю, митцю.
Цього разу учасники «Танцю мрії-3» (бізнесмени, депутати, журналісти, лікарі, освітяни, митці, спортсмени та громадські діячі) збиратимуть кошти для спорудження пам’ятника Почесному громадянину Чернігова, заслуженому діячу мистецтв України, художньому керівнику та головному диригенту академічного камерного хору ім. Дмитра Бортнянського, завідувачу відділу хорового диригування Чернігівського музичного училища ім. Левка Ревуцького, активному популяризатору духовної музики – Любомиру Боднаруку.

До цієї почесної справи долучаться не тільки учасники й організатори. Насамперед, це будуть звичайні люди, які прийдуть на концерт. Отже, це стане справою всієї чернігівської громади.

Чернігівщина не є батьківщиною маестро (він народився на Тернопільщині), але вона стала для нього рідною, другою колискою його творчості. Багато років тому він приїхав сюди і залишився тут назавжди. Саме тут стала реальністю одна з його мрій: у 1996 році у великій українській хоровій родині спалахнула зірка Чернігівського камерного хору ім. Д. Бортнянського, який називають одним із найдинамічніших хорових колективів України. Ім’я Любомира Мирославовича довіку вписано золотими літерами в історію музичного мистецтва України і Чернігівського краю зокрема, адже він зробив величезний внесок у розвиток культурного життя.

З нагоди проведення шоу в культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» відбулася прес-конференція, в ході якої менеджер проекту, учениця Любомира Боднарука – Оксана Тунік-Фриз ознайомила представників ЗМІ та прес-служб з метою третього проекту. Тут були присутні організатори та учасники попередніх і нового «Танців», дружина Любомира Мирославовича, Любов Федорівна, його учні. Мені було дуже приємно брати участь у даному заході, адже мене запросили не лише як представника преси, а ще – і я цим пишаюся – як ученицю пана Боднарука (під керівництвом якого, до речі, я працювала і в хорі ім. Д.Бортнянського в рік його створення). Так, доля винагородила мене, як і пані Оксану, щастям особисто знати цю людину. І я була вдячна за можливість поділитися того дня на прес-конференції своїми спогадами з присутніми. І слухаючи інших, мені спало на думку, що «нерукотворний пам’ятник» Любомиру Боднаруку був споруджений ще за його життя: його працею, талантом, щиросердною участю в долях, творчості та діяльності тих, хто його оточував. Цим пам’ятником було людське визнання. Сьогодні ним є наші спогади.

Диригент, діяч, керівник, артист, майстер. Для нас він, насамперед, був справжнім вчителем – провідником у країні на ім’я Музика. Таким вчителем, якому дав визначення історик Василь Ключевський: «Щоб бути гарним вчителем, треба любити те, що викладаєш, і тих, кому викладаєш». Він любив і вмів учителювати. Він любив своїх учнів, був відкритий для них. Ось його слова з одного інтерв’ю: «Ми разом росли і ростемо: я старішаю, мудрішаю, і вони мене наздоганяють. Ми навчаємося один у одного». Любомир Мирославович прийняв нас під своє крило ще зовсім юними і став для нас і очільником, і наставником, і другом, і помічником, і взірцем. Він вчив нас не лише знати, розуміти, чути і відчувати музику. Він вчив нас користуватися палітрою звуків і почуттів; працювати сумлінно, зважуючи і перевіряючи кожний крок, та водночас не боятися робити помилки, випробовуючи щось нове. Вчив нас бути родиною, бути гідними нашої справи, бути шукачами і винахідниками своєї долі. І, навіть, якщо в подальшому житті ми, його учні, його «хоровий кістяк», обирали інші шляхи, він ніколи не винуватив жодного. Навпаки, знаходив слова підтримки, схвалення і віри в наш вибір.

Він був порядною інтелігентною людиною. Завжди розмовляв українською мовою. Краще буде сказати співав нею. Красиво, мальовничо, особливо, невимушено, візерунково, грайливо (всіх епітетів і не перелічити). І розмовляючи з ним, всі також переходили на українську. Але не тому, що так вимагав етикет, а тому, що його дуже поважали і тому, що не можна було не потрапити під чари його мовного співу.

Не можна не згадати і про Любомира Боднарука, як про людину несамовитого витонченого гумору. Гумору дуже колоритного, не злого, але вкрай повчального. Студенти, особливо творчих спеціальностей, народ невгамовний, який, часом, доволі складно приборкати і тримати в певних рамках. Часто-густо бувало й так, що хтось не вивчив сумлінно свою партію і слова чи не підготувався до диригування, чи декому вкрай було треба щось обговорити під час хорової дисципліни, чи співали так-сяк тощо. Терпець урветься у будь-кого, але вмінням толерантно натякнути «порушнику» так, щоб не образити, але привести до тями, Любомир Боднарук володів ювелірно. На допомогу вчителеві приходив гумор. Ну хто, скажіть, образиться, коли під час репетиції почує: «Ви так співаєте, наче щелепа звисає на завісах», «Подивись, диригуєш, наче сардельками», вивчаючи твори іноземною мовою – «Шановні ангельці, співайте англійською», «Сопрано, верещите так, наче кози, приперті до околоту», «Не співайте, наче мокре горить, або прівіклі рукі к топору», «Ви що, показилися, чи зміна погоди буде?»... Було багато інших... Їх ми залишимо тільки для себе. Всі сміялися, але кожний розумів, що такий натяк – серйозна справа і жоден не наважувався ігнорувати. Ми це усвідомлювали. І він це знав. Протягом усіх років навчання ми потай записували за ним його крилаті фрази та афоризми. Ми надрукували їх і в день отримання дипломів, вже під час святкування, подарували йому цю збірку. Він щиро сміявся разом із нами, коли ми зачитували ці записи, а потім, посміхнувшись, не змінюючи власному стилю, покивав пальцем і сказав: «Смішно? То я ще додам!». І дуже приємно знати, що в родині й досі зберігають і ці рукописи, і наш подарунок, на якому вигравірувано дарчий надпис: «Любому Любомиру Мирославовичу від люксусових дівчат та квадратових хлопців!». Так, це він нас так називав. З любов’ю, по-батьківськи.

А 7 грудня 2009 року зупинилося його серце і наступного дня Чернігівщина прощалася з ним назавжди. Я прийшла до свого вчителя з букетом жовтих троянд, які в нашій культурі дарують діячам мистецтва на знак захоплення їхнім талантом і досягненнями. В усі часи на селамі – мові квітів – жовтий колір символізував світло, волелюбність, визнання, гордість і пошану. Все те, що я відчуваю до цієї непересічної людини. І стоячи поруч зі своїми колишніми однокурсниками, я усвідомила, що того дня ми прощалися не тільки з вчителем і митцем. Ми прощалися з нашою золотою юністю, з роками справжнього студентства, коли формувався наш світогляд, прагнення і мрії, гартувалися наші душі і народжувалися ми, як особистості. І він був поруч. Тоді я вкотре переконалася, що саме так, з осмисленням переходу у вічність близьких нам людей – батьків, вчителів, коханих, друзів – зачиняються двері в минуле, якому немає вороття, але з яким ніколи не переривається зв’язок. Таким зв’язком для нас є наша пам’ять, фото/відео архіви, живопис, книги, споруди і… пам’ятники.

Отже, благородній справі – бути! Хтось, певно, скаже: «Чому пам’ятник саме Боднаруку? Є інші, хто достойний бути увіковічений у граніті». Безперечно є. І достойні, і видатні, і несамовиті. Але цього разу – це буде саме він. І цьогорічна весна станцює свій «Танець мрії» саме для нього. Бо цього хочуть його колеги, друзі, учні, шанувальники.

Низький уклін тобі, дорогий учителю, сердечна подяка і довічна шана…

Юлія Найда