Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941-го війна пішла не за сталінським сценарієм. Багаторічні приготування кремлівського диктатора до оволодіння світом зруйнувалися в один момент, все пішло шкереберть. Червона армія зазнавала одного погрому за одним і розсипалася на очах, не бажаючи захищати злочинний режим, який у мирний час винищив терором десятки мільйонів своїх громадян. Кількість полонених перевищувала всі можливі уявлення і на кінець 1941-го становила майже 3,5 млн. солдатів – небачену в історії військових конфліктів цифру.

Як наслідок, розлючений тиран 16 серпня 1941-го видав сумнозвісний наказ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї». За яким кожен червоноармієць мав боротися з ворогом до останньої можливості, а здаватися в полон заборонялося навіть при оточенні. Порушників розстрілювали на місці, більше того – їх сім’ї арештовували та позбавляли будь-якої державної підтримки. Відповідно до наказу всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.

Злочинний за своєю суттю наказ підписали: голова Державного комітету оборони СРСР Йосип Сталін, заступник голови В’ячеслав Молотов, маршали Радянського Союзу Семен Будьонний, Климент Ворошилов, Семен Тимошенко, Борис Шапошников і генерал армії Георгій Жуков.

При цьому сам наказ НЕ ПІДЛЯГАВ ОПУБЛІКУВАННЮ, але його мали зачитати у всіх військових підрозділах. Яким чином про наказ могли дізнатися сім’ї військовополонених, на яких також очікували репресії, – ще те питання. Втім, була шифрограма Георгія Жукова від 28 вересня 1941-го за № 4976 з наказом розтлумачити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а самі вони після повернення з полону також будуть розстріляні.
Один із прикладів дії цього ганебного закону – долі генералів Павла Понеделіна і Миколи Кирилова, які потрапили в полон до нацистів ще 7 серпня 1941-го, але були згадані в наказі як зрадники та дезертири, і незабаром заочно засуджені до розстрілу. Поводилися мужньо, ворог так і не зломив їх волю. Звільнені американцями в 1945-му, добровільно повернулися на Батьківщину. Де їх майже одразу заарештували відповідно до наказу № 270 і в 1950-му розстріляли.

Для решти полонених наказ Сталіна означав, що вони були полишені своєю країною напризволяще. І щодо них не діяли жодні міжнародні документи, які б могли захистити їх життя та полегшити умови перебування в концтаборах (наприклад, Женевська конвенція, яка містила пункти про отримання полоненими посилок і обмін списками бранців). Відтак радянські військовополонені традиційно перебували у найгіршому стані, порівняно з бранцями інших союзних країн.
Якщо в липні 1941-го Німеччина без всяких умов звільнила 300 тисяч полонених (переважно прибалтів, українців, білорусів), то надалі табори полонених перетворилися на табори смерті. Всього за роки Другої світової через полон пройшло понад 5 млн. червоноармійців, із яких загинули більше 3 млн., тобто дві третини.
А на тих, хто вижив, чекали радянські табори. Нещасні або переводилися з гітлерівських таборів у сталінські, або ж залишалися в місцях утримування, а змінювалася лише табірна адміністрація. Наприклад, сумнозвісний концтабір Бухенвальд ще п’ять років по війні використовувався радянським НКВС за своїм прямим призначенням. За цей час там загинуло не менше 9 тисяч чоловік – колишніх німецьких в’язнів та остарбайтерів.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті