В церкві
Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви — хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослуження.
«В перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів, з евангелиста Івана Богослова: "В началі було слово"».
Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, євангелію та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.
В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам ставав на варті — «щоб відьма не взялася рукою за замок».
Всі мітичні істоти, що відограють важливу ролю в народній демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста сила» — у Великодні свята, а особливо під час Богослужения, за народнім віруванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві — при певних умовах — можна бачити і впізнавати.
«В той час, коли обходять навколо церкви, приглядаються, хто залишається в церкві, ховаючись по кутках. Якщо жінка, то це відьма, а як чоловік, то це упир».
Під час заутрені можна бачити в церкві відьму з глечиком на голові. Для цього треба взяти шматок дерева з труни мерця; але цей шматок повинен мати дірку від випалого сучка. Треба дивитися крізь цю дірку, але так, щоб не відділятися від натовпу, «бо відьми розірвуть».
Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрівають у відьомстві: «вони повинні торкнутися рукою священика».
Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по дзвіницях.
Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «їхні постріли убивають чорта».
У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до дерев’яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як тільки священик в церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.
Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці срібну монету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться до свого господаря та ще й нові гроші з собою приведе.
Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чого-небудь побажати собі — це бажання здійсниться.
Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на ім’я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!»
Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосуватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше проспівають «Христос Воскрес!», то з могили можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!»
Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у народньому віруванні мають велику магічну силу.
«По закінченні літургії коло церкви або в притворі святиться «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо бояться, щоб свячена шкаралупа не впала на землю і не була потоптана ногами. Кістки «свяченого» закопують у полі — «щоб град посівів не побив».
«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти нападуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: "Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!"»
Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослужения. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народнім віруванням «воно має велику силу».
«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани населення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось писанки».
Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька священиків, то христосування починається в олтарі поміж священиками. Потім вони виходять з олтаря з хрестом, євангелією та святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:
— Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
— Воістину Воскрес!
Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання так: «Христос Воскрес — Воскресне Україна!»

Вдома
«Як тільки прийдуть з церкви і принесуть паску, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя — «щоб уліті не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». В цей же час придивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстину: якщо помітять білу, то це значить, що білий скот буде добре вестися в господарстві; якщо чорну чи руду помітять, то такої шерсти скот і треба заводити».
В західніх місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять всі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свячену сіль — «щоб нечисту силу відігнати». Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а господар заходить з «дорідником» до стайні привітатися з «німиною». Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що корови, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «дорідника». Корови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути. Господар скидає шапку, бере «дорідник» у руки і, підходячи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет і примовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні». Не примовляє він так тільки до свиней та пса.
Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:
— Абись була така весела, як цеся Божа дора.
Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «дорідником» головищ вулика і промовляє:
Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю.
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу І по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинев роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене, порженого, абись не втікала!
Абісь сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене!
Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до хати. Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й жінка.
Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується з
усією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти стають на коліна, а батько з матір’ю розбивають над дитячими головами «дорідник» чи бесаги, примовляючи:
«Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язуються».
Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на голову і кажуть: «Абись у людей така велична, як паска пшенична!»
Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи: «Абись так скоро росло, як паска росте!»
Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, а на дно миски кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчина — «щоб краща була».
Вся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл застелений білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, горілка, наливки та настоянки...
Про розкіш великоднього столу в Україні, імовірно в заможних родинах, з захопленням писав колись Олександер Терещенко:
«В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромлена гілочка свяченої верби і воскова свічка, — тарелі яєць, пофарбовані на різні кольори: жовтий, синій, червоний; начинене порося з хріном у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілокою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня...»
В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже досягти 7-8 см.
Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить». Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.

Розговіни
Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд, є такий. Господар обходить тричі навколо столу з мискою, наповненою «свяченим». Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:
«Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!»
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.
В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають «оковитою», але без спеціяльного ритуалу. Розговляючися, стараються не ронити кришок «свяченого» на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь — «щоб миші не поїли». Існує повір’я, що як миша з’їсть «свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив «свячене».
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду — в ріку чи в море: «вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень».
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і гоподар відломлює від паски «шишку» та віддає господині. Взявши «шишку», господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться — «щоб відьма не спортила». Віддавши «шишку», господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговін не можна, бо «як уп’єшся на розговінах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».
Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним — «щоб молилися за спокій душі загублених».
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.
«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!»
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.
«Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також перемітують сливки через церков... Парубки і молоді жонаті ходять оборога по цвинтарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість, а нагору — по чотири».

Великодні дзвони
На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це за народнім віруванням приносило щастя, зокрема... родила гречка.
«Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві».
«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з’їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді».
Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах — «грати». Ось уривок із спогадів про одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія з Полтавщини:
«Це був манастирський послушник, жив у манастирській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на манастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він виробляв чуда. Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та в околиці, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія, — то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.
Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював у саду.
Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по вірьовці до п’ятьох невеличких дзвонів, а до п’ятьох інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було "тріо", варте уваги самого Бетховена!
Урочистий передзвін тривав півгодини, а як коли, то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голови й дивляться, як Андрій "грає на дзвонах".
Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим композитором, якби йому дати належну школу. Але... в 1924 році, коли в келіях манастиря вже засідав большевицький "жилкооп", Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом.
Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до церкви, до Богослужения, а дзвони -— це була його стихія, без них він жити не міг...»
Французький письменник ХІХ-го століття, Франсуа Рене де Шатобріян (1768-1848) описав цілу гаму найсвятіших людських почувань, що пов’язуються з церковним дзвоном:
«Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини, — тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє».
Під тяжкою рукою ворога замовкли дзвони України... Наша батьківщина, слізьми й кров’ю полита, мовчить сьогодні в день Христового Воскресіння, вже не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але всі ми віримо, що той камінь найміцнішою рукою Правди буде скинений у вічне забуття, і, як Христос воскресне, воскресне Україна!

«Сонце грає»
З давніх-давен існує в нас на Україні повір’я, що на Великдень під час сходу сонце «грає».
«Великдень — такий великий празник, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди».
На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви:
Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!
На Волині вірять, що сонце — «цар неба», що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з’являється на сході.
На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить.
А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, вночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, вона його вимивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світило ліпше, ніж тепер».
Колись в Україні дівчата молилися до сонця.

Великоднє порося з хріном
Колись наші селяни в Чистий четвер кабанів кололи, бож на великодньому столі повинні бути шинка й ковбаса. А що цей четвер «чистий», то «як заколоти кабана в цей день, сало буде чисте».
«В Чистий четвер б’ють свиней і кажуть, що в салі цих свиней ніколи не заведеться нічого — ні противного, ні вредного».
Крім кабана, різали ще й поросятко, бо за старим звичаєм на Україні, разом з паскою, в церкві святили й печене порося з шматком хріну в зубах. Згадаймо Степана Руданського:
Несе мужику ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску і ковбаску
Й порося печене.
І порося —як підсвинок,
Та ще и з хріном в роті...
Здавалося б, що печена поросятина — така звичайна річ. Але в нашій традиції і вона не випадкова.
В стародавні часи, коли народи Европи ще не знали християнства, було поганське свято зимового повороту сонця. У народів північно-західньої Европи це був час, коли приносилися в жертву живі істоти. Данці, наприклад, приносили в жертву людей, а готи — кабана, бо ця тварина була у них присвячена сонцю — так само, як кінь у персів.
Пізніше, як знаємо, поганські свята були замінені на християнські, і замість зимового повороту сонця почали святкувати Різдво Христове.
Перейшовши на християнство, мешканці північно-західньої Европи — шведи, норвежці та інші — про свого кабана не забули і під час Різдвяних свят пекли з тіста маленьких кабанців, ставили їх на стіл і не зачіпали до кінця свят.
Англійці, як народ практичний, кабанцем з тіста не задовольнялися і під час Різдва ставили на стіл печену кабанячу голову в оцті з цитриною в зубах. Студенти Оксфордського університету ще й досі дотримуються такого звичаю і при цьому співають стародавню обрядову пісню.
Наші предки запозичили цей звичай від старих мешканців Европи, але сприйняли його по-своєму. Перш за все — свято сонця вони святкували не взимку, а на весні — в день весняного рівнодення, а тому всі звичаї, що стосувалися до цього свята, за християнства перейшли на Великдень. Щождо самих кабанців, то їх пекли, — але не з тіста, а таки справжніх поросят, а то й підсвинків і ставили на стіл з хріном у зубах. Крім того, печених поросят з хріном святили разом з паскою і до кінця свят не чекали, а їли відразу ж, коли приходили з церкви, — тобто, коли розговлялися.
Цей звичай наших предків зберігався в Україні аж до початку тридцятих років нашого століття. Жив би він і досі, якби не колгоспне лихоліття.
Що до хріну, то існує така легенда: Хрін колись був дуже отруйний, і жиди задумали отруїти ним Ісуса Христа. Натерли хріну, дали Спасителеві, а він з’їв і не отруївся. А потім поблагословив хрін і звелів християнам його їсти. І тепер люди їдять хрін зокрема в Жиловий понеділок, щоб на весь піст закріпитися. А на Великдень їдять хрін з м’ясом — «щоб міцнішим бути».
Хрін справді робить людину міцнішою, бо він сприяє доброму травленню шлунка, помагає при виділюванні жовчі і взагалі є дуже корисним.
Хрін часто згадується в українському фолкльорі, а найбільше в приповідках, наприклад: «Хрін та редька живіт упушили — мед та горілка все те потушили», «Хробак уліз у хрін та й думає, що немає солодшого кореня», «Споживай, Хведьку, то хрін, то редьку — бо більше нічого!», «Хрін біду перебуде — одна мине, десять буде!». Жартівлива лайка: «Та хрін вас бери!» або «Нехай йому хрін!»
Корінь хріну росте дуже глибоко, іноді на кілька метрів. Цю особливість відмічає народня приповідка: «Орел летить найвище, а хрін росте найглибше!»

Освячення страв
Важливим великоднім ритуалом є освячення у церкві та біля неї найрізноманітніших страв, на які лише були здатні господарі. Для освячення найчастіше готували паску, крашанки, писанки, сіль, ковбасу, сало, печене порося і варенуху. Ось як описує відомий український етнограф М. Маркевич свято на Полтавщині в середині XIX століття: «Нарешті настав Великдень! Саме тут виявляється цілком українське хлібосольство: навколо церкви стоять вози, на котрих привезено їстівне для освячення. Кумедний буває гумор українців у їх зауваженнях щодо фізіономій смажених поросят і недопечених пасок. Нема господаря, який би не мав до цього дня поросяти, ковбаси, паски і декількох червоних яєць. Але ось воскресенський стіл заможного пана, у котрого пані дотримується рідної старовини: дві, три, навіть чотири солодкі паски із чудової питльованої муки на маслі, яйцях і цукрі; одна чи дві кислі паски; сирна паска; пара поросят — одне без фаршу, друге фаршироване кашею з печінкою, у них в зубах хрін; двоє ягнят — одне без фаршу, друге фаршироване мигдалем, родзинками і рисом; шинка з окосту і окіст вудженини під сіткою з паперу; кендюх; голова борова у натурі з очима з маслин, увіткнутих у вершкове масло; цибуля зелена; крес-салат зелений; тарілка пшона, на ньому сіль четвергова; пречудове сало у шматках; кілька сортів сосисок і ковбас: кров’яні, прості українські, печіночні та ін.; масло, сир, сметана, цибуля в цибулинах; все це обкладене фарбованими у синю, жовту, мармурову, а найбільш у червону фарбу яйцями; ці яйця гусячі й курячі. Додайте до цього декілька сортів горілок і наливок: тут є і кусака, і слив’янка, і малинівка, і горобинівка, і тернівка».
Народознавець В. Іванов із Слобожанщини писав у другій половині XIX століття: «Як ідуть чи то їдуть святити паску, то разом із паскою для освячення беруть сало, яйця, порося з хроном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти нападуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, якщо «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху (бешиха — захворювання шкіри, рожисте запалення. — Л. А.), галун п’ють із свяченою водою від «завійні» (болі у шлункові), а пшоно й сіль хворий на пропасницю бере з собою, йде до перехресної дороги або в садок, кидає його через голову й говорить: «Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!».
На зламі ХІХ-ХХ століть не кожен господар міг дозволити собі печене порося. Василь Милорадович писав із Лубенщини: «Головною м’ясною стравою недільного столу буває свинина у вигляді печені, сала й ковбас. Поросята, що сильно подорожчали, рідко тепер з’являються на столі на противагу п’ятдесятим рокам, коли, навпаки, вони зустрічалися всюди. І птиці, окрім голубів, не ріжуть до Великодня; вона сплачує подать яйцями: «Грішно курку різать, що вона дає крашанки. Вона яєчко покрасила». Кожен посвячений продукт, на думку народознавця, мав своє лікувально-магічне призначення: «Перед світанком, коли заблаговістять до обідні, господар чи дорослий син іде до церкви з усіма предметами, що належать освяченню: салом, ковбасами, м’ясом, рибою (згідно з легендою рибу святять, бо Мати Божа з’їла півреберця риби і тоді прийшла звістка: твій Син воскрес — і риба та ожила), маслом, сиром, паскою, проскурою, куснем хліба (його дають їсти хворим людям і тваринам), пшоном (прибавляють до корму курчатам), маком (ним обсипають корову, щоб запобігти порчі), пшеницею, гречкою (їдять на попередження сліпоти), перцем (закопують у місцях зростання будяків, рослини демонічного походження для знищення його), хроном (їдять при болях у шлункові), сіллю (засипають більма скотині), квасцями (підкурюють від переляку — переполоху), ладаном (його запалюють на цвинтарі при освяченні паски), восковою свічкою, шнурком чи стрічкою (стьожкою; носять на попередження сліпоти)».
Від тривалого постування при нестачі вітамінів і білків у їжі люди часто хворіли на так звану «курячу сліпоту» (гемералопію), втрачаючи здатність бачити у присмерку і вночі. У методах народного лікування від неї тісно переплелися раціональні дії з магічними: «Як принесе паску, у кого куряча сліпота є, садовлять на порозі, заставляють їсти хрін, хоч раз або два вкусе свяченого; водою очі вмиє і рушником, що паска зав язана, утреться. Тоді од курячої сліпоти сиру печінку з курки їдять натщесерце». Лікували й переляком, як від гикавки.
Не було такого місця в Україні, де б не святили пасок та інших харчів. Звичаї схожі в Галичині, на Слобожанщині, у Таврії, на Поліссі. Ось як святили паски на початку XX століття на Волині: «Кругом церкви стоять у ряд коробки з пасками, в кожній коробці: паска, яйця, сир, масло, сало, ковбаса і печене порося з хроном у зубах. Коло кожної коробки горить воскова свічка і стоїть хазяїн. Посвячені паски вмиг забирають і біжать: кожен силкується попередити іншого, бо хто раніш прийде додому, той матиме у всьому щастя. Дома запалюють свічку, що була коло коробки, приліплюють до діжі, й усі починають розговлятися свяченим, а потім, попоївши, лягають спати».
Широкопопулярним серед українців був звичай обдаровування, милостині, роздавання їстівного знайомим, сусідам, родичам, а найбільше — людям незаможним, удовицям з малими дітьми, прошакам. Володимир Шухевич писав про гуцулів: «Обдаровують бідніших аж по посвяченню. Звичай цей вкорінений так глибоко в цілій Гуцульщині, що нема й одної найбіднішої хатчини, де би не було доволі багато свяченого, придбаного в повисший спосіб. Обдарованнє таке є так загальне, що не конче мусить натрафити бідних прошаків, яких у Гуцульщині майже нема; воно є загальним поспільним звичаєм поміж гуцулами».

За матеріалами сайту: "Мамаєва слобода"