Чомусь голосу народу влада не чує — навіть з прямого звертання до чиновників (із листами від наукової громадськості) про нинішній ганебний стан нечисленної галузі наукової реставрації пам’яток історії та культури в державі. А ще здається, що можновладці не читають публікацій газет та не звертають увагу на теле- і радіопрограми, які нагадують про охорону пам’яток «ІКОМОС», про нищення пам’яті народу. «Без пам’яток не буде й пам’яті!» — не раз закликала газета «День». Тож у кого перетвориться народ, що втратив свою культурно-історичну спадщину — в «німих рабів»?
Україна пережила цілеспрямоване нищення культурних цінностей в часи атеїзму, руйнування кількох воєн та революцій, найбільш жорстокого внаслідок останньої війни 1941 — 1945 рр. Поступово наша країна перетворилася на суцільну руїну архітектурних споруд. Закладення 65 років тому основ наукової реставрації пам’яток архітектури і монументального мистецтва (1946 р.) з утворенням тресту будівництва монументів та реставрації пам’яток архітектури «Будмонумент», підпорядкованого Управлінню у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР, було своєчасним і передовим рішенням, як запит суспільства для подальшого розвитку.
Пригадаємо факти з історії інших країн. Реставрація пам’яток була тим «полем битви», де схрещувалися не лише художні, а й політичні ідеї, які оволодівали суспільством. Відомо, що державна турбота про пам’ятки архітектури законодавчо проявилася ще в роки Великої французької революції. Це рішення відображало ідеологічні установки свого часу. Поява реставраційної структури на державних засадах на наших теренах була пов’язана із здійсненням галузевої програми науково-проектних та консерваційно-реставраційних робіт Академії архітектури УРСР, і впровадженням професійного контролю цієї специфічної галузі.
Ще були чутні голоси С. Рериха та І. Грабаря про загибель національних святинь та відгомін звернення Макса Петтенкофера до громадськості про нищення пам’яток від непрофесійної реставрації.
Відомо, що одним з об’єктів жорсткого гоніння минулих часів були релігійні цінності. Основним змістом монументального мистецтва, стінопису в церквах, із давніх-давен був релігійний, а іконопис лишався основним різновидом малярства, хоч його форма й технологія змінювалися (в пору атеїзму їх, свідомо приховуючи, називали темперним та олійним живописом). Національна інтелігенція, вчені-історики, реставратори, музейні працівники, що вивчали і зберігали чудові творіння народу — церкви, монастирі, розписи, ікони та рукописи, церковне начиння, — з великим співчуттям ставились до гнаної церкви, багато що було врятовано їхньою працею та самовідданістю.
У повоєнні роки не було умов для організації реставраційних майстерень і лабораторій, які б відповідали вимогам наукової реставрації. Єдиною майстернею, що забезпечувала відповідні умови для виконання реставраційних робіт із станкового живопису в колишньому СРСР, була Реставраційна майстерня Державної Третьяковської галереї. Пізніше в Росії були побудовані й інші реставраційні центри. В Україні — жодного!
І хоча відповідні умови роботи реставратора надзвичайно важливі в процесі їх виконання, та найважливішим є особливості самого виконавця — реставратора, його почуття високої моральної відповідальності за твори історичного значення та матеріальної цінності, з якими він працює і за які відповідає перед суспільством та наступними поколіннями.
Саме ці особливості реставраторів в повоєнні роки забезпечили порятунок багатьох пам’яток архітектури та монументального мистецтва. Нагадаємо, як вони виглядали по війні, хоча б одним знімком Ковніровського корпусу Києво-Печерської лаври до і після реставрації (архітектор М. Говденко). І лише 1973 року на першій Всесоюзній конференції з питань реставрації монументального живопису, проведеної в Україні, було визнано пріоритети в цьому напрямку українських реставраторів, провідних серед фахівців колишнього СРСР. Нарешті світ побачив фрески ХІ століття Софійського собору і Кирилівської церкви в Києві ХІІ століття, відреставровані мозаїки і фрески Михайлівського собору ХІІ століття, перенесені перед війною до Софії і частково повернені з Німеччини. Були щойно розкриті та перенесені на нову основу фрески ХІІ та XVII століть в церкві Спаса-на-Берестовому ХІ століття, врятована композиція художника І. Їжакевича ХІХ століття в Трапезній палаті Києво-Печерської лаври, що була перенесена на нову дюралюмінієву основу на площі 24 м2?.
Про це мало хто знає, бо суспільство чомусь не помічає цієї самовідданої роботи реставраторів, яких, на жаль, усе меншає серед нас. На нашу публікацію про унікальні методи переносу живопису ХІІ, VII та ХІХ століть на Венеціанській конференції 1975 р., яку представили московські реставратори, активно відгукнулися вчені, мистецтвознавці та реставратори, що прибули до Києва в ті роки вшанувати колег. Серед них відомі мистецтвознавці: академік Джурич з Югославії, Подобєдова, Комеч, Смирнова та інші з Москви, професор Шуберт із Німеччини та інші.
На жаль, до цієї пори не знайшлося коштів на завершення робіт у Трапезній палаті, стеля якої зруйнувалась іще під час вибуху Успенського собору 1941 р. Напевно, доведеться закрити приміщення Трапезної на момент приїзду гостей 2012 року.
Аби споруди були у належному технічному стані, їм потрібно своєчасно надавати допомогу, здійснювати догляд, консерваційні заходи, а це забезпечить економію фінансових витрат. Адже професійна робота економічно вигідна, а система наукової реставрації забезпечує в європейських країнах збереження архітектурних споруд, що є основою розвитку туристичної галузі. Як можна говорити про екскурсії по пам’ятках Києва, де двадцять років не проводиться професійна робота реставраторів. На їхнє місце приходять випадкові люди, які нищать ті залишки автентичних пам’яток, що з такими зусиллями вдалось зберегти за попередньої доби.
Приватна реставрація можлива, але лише в певних напрямках за умови співпраці з науково-дослідними організаціями, бо лише держава зможе забезпечити повний комплекс дослідницьких спеціалізованих робіт. Реставрація у країнах світу є дотаційною і мусить бути забезпечена стабільним фінансуванням аби гарантувати всі напрямки і весь процес цієї складної роботи.
1970 —1980 рр. чимало держав світу розробили й прийняли «Кодекси етики» реставратора, поряд з тим у них діє законодавство про охорону культурної спадщини та державна система охорони культурних цінностей. І хоча наша держава підписала всі головні міжнародні документи з охорони та реставрації пам’яток, починаючи з 2008 р. реставраційні програми залишилися лише на папері, а за виконані роботи — борги реставраторам. Це призводить до повної руйнації системи реставраційних організацій і засилля некваліфікованого підходу: «благолєпія» в храмах, нищення автентичних пам’яток. Закони не діють.
Документи, підписані в перші роки незалежності про передачу всіх церков різним конфесіям, у тому числі — і пам’яток, відкрили для цього простір нищення. Церква на сьогодні не може забезпечити ні збереження культурних цінностей, що є в храмах, ні самі споруди.
Так, протягом багатьох років фахівці-реставратори виконали весь обсяг робіт із розкриття живопису в Успенському соборі Почаївської лаври УПЦ МП із дослідженням і відкриттям творів видатного митця ХVІІІ століття Луки Долинського та інш., а нині розпис храму грубо поновлюється, як це робилося в ХІХ столітті, нищаться інтер’єри. Несподіваними для художньої громадськості стали і нові розписи в інтер’єрі Юріївського храму ХVІІ століття Видубицького монастиря УПЦ КП. Останні події червня 2011 р. такі: громада УПЦ МП не пустила членів Комісії по культурі Верховної Ради України оглянути Михайлівську церкву ХVІІ — ХVІІІ століття в Переяславі-Хмельницькому, яку влада передала у спільне користування з музеєм. Але й огляду зовні було досить, щоб переконатися у спотворенні храму, на якому замість бані надбудовано якийсь макет церкви у візантійській стилістиці. Це підтвердило сигнали громадськості Переяслава-Хмельницького про руйнування стародавньої історико-культурної спадщини славного міста. На жаль, церква сьогодні не піднялася до розуміння естетичного впливу архітектури на духовне виховання людини.
Настав час переглянути структури пам’ятко-охоронної і реставраційної діяльності в державі. Щоб не знищити остаточно нечисленну галузь фахівців-реставраторів, а забезпечити їхню кваліфікацію, відновивши роботу Комісії з атестації. Щоб не платити в майбутньому шалені гроші сусіднім державам за роботи, які ми ще можемо виконати самі, і виконати головні настанови Венеціанської хартії «… про передачу культурного спадку наступним поколінням без змін і ушкоджень, у всій красі автентичності».

Інна ДОРОФІЄНКО, реставратор
Джерело: газета "День"