Мій дід тут сіяв хліб
– Мій дід тут сіяв хліб, – Маня тугіше затягла під підборіддям квітчастий шалик й випнула дебелі, стиснені стьобаною вовняною жилеткою, груди.
– Баба, не наривайся!
– А я – посадила помідори. І виростуть вони отакенні, – Маня розкинула руки, ніби обіймаючи безкраї херсонські степи. – Бо ростимуть вони на ваших свинячих трупах…
Базар зойкнув, видохнув і завмер.
Ранкове повітря пронизала автоматна черга.
І стало так тихо, що було чути, як на торгові ряди осідає степовий пил, а з тугих херсонських помідорів цебенить кров.
***
Маню в Новій Маячці знали майже всі. Бо Маню важко було не знати. Опастиста, груба, гонорова, у вічному квітчастому шалику і стьобаній вовняній жилетці на важких, як херсонські кавуни, грудях, вона, здається, і народилася старою, сварливою, незадоволеною й скупою.
Мані було за сімдесят, але останні років з п’ятдесят вона не змінювалася. І незмінно бовваніла посеред базару, обкладена горами свіжих овочів.
Пахучі, перев’язані шпагатом, жмутки зеленої цибулі, петрушки й кропу, важкі, сизі від роси, пучки редису, крихітні охайні огірки, м’ясисті помідори, лискучі перці, довговиді кабачки, кольоровий розсип різних ягід у кошиках – у краях, де всі вирощують усе, щоб продати, Маня дивувала талантом і вирощувати, і продавати.
Маня вирощувала овочі тоннами. Робила це десятиліттями. І тоннами та десятиліттями їх продавала. Щоранку її жовтий і роздовбаний на херсонському бездоріжжі мерседес«Vito» статечно підрулював до базару. Маня впевнено паркувалася до овочевої ятки задом. А тоді стояла й дивилися назирці, як вантажники обережно дістають із буса ящики й коробки з соковитим і тендітним крамом.
Це був її особистий пунктик: жодних учорашніх овочів. Усе – з грядки, вмите свіжою росою й оповите серпанком ранку. І навіть розуміння того, що ніяких грядок у Мані не було, а лише безкінечні штучно освітлені теплиці, і що ранкову росу вміло імітував пульверизатор, місцевих не бентежив. Усі знали: найкраща городина й овочі – у Мані.
Щоправда, ніхто не знав, як і коли Маня встигає їх вирощувати. Бо вона все й завжди робила сама. Навіть донедавна ящики розвантажувала. А вже про те, щоб замість неї хтось стояв за прилавком, таке й уявити ніхто не міг. Пригадували, що років з п’ять тому Маня взяла на роботу продавчинею сусідчину дочку. Та протрималася аж два дні, а тоді пом’яла чи помідори, чи петрушку. Що саме вона примудрилася зробити не так, уже ніхто не пам’ятав. Але Маня з сусідкою й досі не віталася.
Звісно, сезонних робітників Маня наймала. Але це завжди були не місцеві. В її теплицях порядкували нетутешні жіночки, які жили в сезон у довгому, схожому на курник, флігелі серед безкраїх маниних овочево-ягідних плантацій.
«Місцеві – крадуть. Собі або щоб перепродати. А чужим сенсу красти немає. Куди вони його дінуть? Під подушку засунуть? Чи за пазуху?» – з року в рік повторювала Маня, коли хто надумував допитуватися, чому не бере на роботу своїх.
«Свої хай самі беруть землю, сіють на ній, садять. Вони – навчені й до землі привчені. Наймитують же або невдахи, або волоцюги».
Як про правді, то жінок, які гарували в маниних парниках, складно було назвати невдахами і волоцюгами. Тут вона перебільшувала.
А ось її словам про вміння місцевих жителів порядкувати на землі правди не бракувало.
У Новій Маячці безземельних з діда-прадіда не було. Тож коли у тридцяті роки радянська влада надумала на цих землях ліпити колгоспи, тутешні незалежні й заможні селяни піднялися не на жарт. Попри криваві розправи, комуністам довго не вдавалося взяти гору.
Маня була з куркулів. Її баба – материна мати – так і не дочекалася з Сибіру ні чоловіка, ні старших синів. Після розкуркулення лишилася просто неба вдвох з малою дочкою. За миску баланди наймитувала в колгоспній овочевій бригаді на землях, які ще недавно порала, як свої. Померла у війну – розірвалося серце, коли впряглася разом з коровами, щоб орати поле, бо корови самі не подужали тягти леміш. А треба було відробити трудодні.
Шестирічну Лукію, майбутню манину матір, забрала жити аж у Херсон якась дальня родичка.
Лукія звідти повернулася через п’ятнадцять років. З дипломом агронома і дитиною у пелені. Тобто з Манею. Мані завжди казала, що її батько – «льотчик». Розбився, як Гагарін. Маня вірила в те свято і товкла нещадно кожного, хто наважувався назвати її «безбатченком».
Саме Лукія посіяла в Мані зерно, яке в дев’яності проросло на їхньому обійсті овочевим бізнесом. Маня, як і матір, вивчилася на агронома. Але вже не в технікумі, а в інституті. І працювати взялася не на колгосп, який висотував сили й натхнення, а на свій бізнес. Занепад колгоспів з радгоспами дав Мані землю й крила. Говорили, що в її жилах заграла куркульська кров.
Але насправді то бриніла пам’ять про діда, який споконвіку сіяв на цих землях хліб.
***
Як увійшли у Нову Маячку російські війська, люди зачаїлися й затихли. Новини скидалися більше на чутки. І їх, як і чутки, передавали з вуст у вуста. Хтось допитувався, чи можна виїхати. А хтось – де можна роздобути хліба.
Сусідство Каховської ГЕС не означало наявність електроенергії. Разом зі світлом зник зв’язок. А зі зв’язком – надія.
А як на початку березня ворог взявся наповнювати водою Північно-Кримський канал, і від того Нова Маячка почала підтоплюватися, на базарчик приїхав старенький жовтий мерседес, заставлений коробками і ящиками з молодою і такою трохи недоречно радісною у війну городиною.
Маня торгувала прямо з буса. Ніхто не знав, скільки за що вона правила. Але містом ширилися чутки, що хто скільки може дати. А хто не може нічого – бере так.
«Ну, не викидати ж, коли вже наросло», – грубо одказувала Маня усім, хто не міг заплатити. І поправляла на грудях, поверх стьобаної вовняної жилетки, квітчастого шалика.
***
І ось тепер Маня стояла перед озброєним ворожим солдатом й категорично відмовлялася продати за рублі пучечок редиски.
– У мене ціни тільки у гривнях. Нема в рублях. Іди, міняй.
– Ти што, нє паняла, кто тут хазяїн? – солдат був немитий, неголений і злий.
– Мій дід тут сіяв хліб, – Маня тугіше зав’язала під підборіддям квітчастий шалик й випнула вперед налиті, як добрі кавуни, груди.
– Баба, не наривайся!
– А я посадила помідори. І виростуть вони отакенні, – Маня розкинула руки, ніби обіймаючи безкраї херсонські степи. – Бо ростимуть на ваших свинячих трупах…
Розрядивши автомат, куди прийдеться – у Маню, мерседес, городину, повітря, – солдат розвернувся й пішов.
Запала тиша.
Лунка. Нестерпна. Мертва.
Така, що було чути, як стікають кривавим соком в ящиках розстріляні помідори.
Зажурено осів на пробитих колесах осиротілий жовтий мерседес.
У високому сірому небі тужливо квилила невідома пташка.
Важко зітхнули безкраї херсонські степи, готові увібрати в себе ще одне людське життя.
Десь здушено заплакала дитина.
– Клятий орк, наробив мені тут салату, бл…– долинуло з надр пораненого мерседеса. – Твою ж ….. Щоб тебе ото так покришило, як ти мені редиску покришив. Сволота р…ська.
З перехнябленого мерседеса вилізла навкарачки очманіла Маніна постать.
Вивалися з кузова і сіла просто на запльований потовченими овочами асфальт. Не в силах підвестися.
Базар заворушився. Почав нерішуче вилазити зі схованок. Несміливо оточувати кільцем розстріляний мерседес.
– Боже, Мань, у тебе кров, – залементував хтось з жінок. – На грудях, он. Увесь шарфик мокрий. Гоооооосподи, ізвєрг акаяниииий…
Манині груди були залиті густим, червоним.
– То не моя кров, – жалібно сказала Маня. – А з помідорів.
І тремтячими пальцями розстібнула стьобану вовняну жилетку.
Під нею, поверх пуховика, на весь безкраїй розмір дебелих Маніних грудей, висіла саморобна плитоноска.
– Важкі плити, зараза. Не встану сама, людоньки. Поможіть, що ви так дивитеся!
І, підвівшись на повен зріст, тихо кинула:
– Я ж сказала йому одразу, що ще мій дід тут сіяв хліб….

#містагероїв
новела третя, Аліна Акуленко