2014 році українці і росіяни почали жити за новими правилами у взаємних стосунках. На цьому зауважив навіть прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв, який написав велику статтю на цю тему. Її зміст, на думку коментаторів, зводиться до того, що «Крим – наш», російський, а в усіх інших бідах винен Захід. Дані соціологів говорять про те, що і самі росіяни вже готові жити з українцями за новими правилами, де немає місця «братнім стосункам», а сусідські мають будуватися на основі економічних інтересів. Проте, ще і до нинішньої кризи у відносинах більшість росіян добре усвідомлювали, що українці живуть в іншій державі. Тож чи можна говорити, що остаточний розрив настав саме зараз? Про це говоримо з відомим публіцистом, який ділить свій час між київськими, кримськими і московськими виданнями, Павлом Казаріним.

– Гадаю, що остаточний розрив відбувся саме зараз. Бо значна частина російських громадян не сприймали Україну як суверенну державу з власною внутрішньою і зовнішньою політикою, яка може ухвалювати рішення про тісні стосунки з Росією, а може піти в Європу. В цьому і була проблема.

Знаєте, в 1968 році, коли радянська армія окупувала Прагу, чеські військові не відкривали вогонь. Можна, звичайно, говорити, що вони не отримали наказу, але мені здається, що головна причина була не в цьому. Тоді з моменту закінчення Другої світової війни минуло лише 23 роки. І в Чехословаччині була ще жива пам’ять про радянського солдата-визволителя. Мені здається, що подальші події 1968 року цей тумблер в голові чехів переключили.

Гадаю, що щось подібне відбувалося і в Україні в 2014 році, бо також українська армія не відкрила вогонь, коли російські військові увійшли на її територію. Так, можна сказати, що не було наказу, і військові не діють на власний розсуд. Але головна причина, як мені здається, полягає в тому, що на той момент російські солдати сприймалися в Україні, як солдати братньої дружньої держави.

Але зараз ми розуміємо, що нині, якби російські солдати з’явилися десь в іншому місці в Україні, українські солдати вже би відкрили вогонь. І це було б саме тому, що у Криму та на Донбасі весь запас «братнього і дружнього» було розтрачено. Нині українські громадяни дуже скептично ставляться до спроб розмірковувати про «братні народи» та «братні країни».

І якщо ми візьмемо дані соціологів, ВЦІОМ, то ми побачимо, що 56% росіян не сприймають Центральну та Західну Україну, як частину «русского мира». І в цьому списку регіонів, які не належить до «русского мира», слідом за Україною, є Балтійський регіон, а саме цей регіон в Росії називають найбільш антиросійським. Ця ментальна зміна у взаємних стосунках здебільшого відбулася в 2014 році після подій в Криму та на Донбасі.

– Українці і росіяни не мають досвіду сусідських відносин. Вони завжди були асиметричними. Чи, на Вашу думку, українці готові вийти з парадигми ставлення до росіян, як до певного зразка, коли культурні моделі, політичні, державні, були запозичені з Москви?

– Я погоджуюся з тим, що стосунки України і Росії завжди були асиметричними. Але ми зараз живемо в момент сходу лавини. Коли вона зійде, ми побачимо зовсім інший ландшафт. Але який він буде, про це ми можемо лише здогадуватися.

Тому нам дуже складно говорити про те, як буде жити Україна, втративши цю ментальну залежність від Росії. Бо ми не знаємо, що відбудеться з самою Росією.

Сучасна Росія сприймає себе як єдину спадкоємицю і Радянського Союзу, і всього культурного спадку, який залишився з тих часів. Однак, мені здається, що це є дуже умовне явище. Ми, наприклад, знаємо, що Бразилія говорить португальською мовою і більшість населення там сповідує католицизм. Але на підставі цього факту там ніхто не говорить про якийсь «лузофонний світ». Так само, я думаю, що Україна буде використовувати російську мову, ймовірно, що з’явиться українська форма російської мови, як існує регіональна форма англійської мови. Цілком може бути, що частина культурного контексту, яка була накопичена в радянські часи, чи в часи Російської імперії, буде використовуватися в Україні. Можливо, в Росії Миколу Гоголя будуть вважати російським письменником, а в Україні українським.

– Досвід минулих примирень і вибудовування нових стосунків між народами в Європі свідчить про те, що крім економічної співпраці, важливу роль зіграли представники гуманітарної сфери. Але важко уявити собі представників Російської православної церкви, які би вийшли з формулою «Прощаємо і просимо вибачення». Чи не стане спільна історія головним каменем спотикання на шляху до примирення? Адже її трактування сусідами буде сприйматися як спотворення?

– Проблема Росії полягає в тому, що вона стала імперією до того, як стала національною державою. Саме тому в Росії не сформувалася політична нація.

Думаю, що в результаті всіх подій, що відбуваються цього року і відбудуться протягом наступних років, Росію чекає дуже серйозна трансформація. Не виключено, що через кілька років ми побачимо на її місці якесь зовсім інше державне утворення із зовсім іншими ціннісними установками.

Я гадаю, що в 1987 році дуже мало людей могло передбачити, що відбудеться в 1991 році. І, що непохитна машина Радянського Союзу розлетиться на багато національних квартир.

Я думаю, що, та Росія, яку ми намагаємося побачити, заглядаючи у майбутнє, буде зовсім іншою. Вона може бути більш миролюбною, чи більш войовничою, ніж нинішня. Вона може бути такою самою, за розміром, а може бути іншою, а може їх буде декілька. Але в будь-якому разі, вона буде іншою, і буде діяти за іншою логікою, в рамках якоїсь іншої матриці.

Тому, мені важко говорити про те, як буде поводитися Росія, чи її еліти через п’ять, чи десять років. Моє глибоке переконання, що Росії доведеться пройти шляхом глибинних трансформацій, навіть, якщо вона зараз цього не усвідомлює.

Марія Щур,
Радіо Свобода