Невідома Чернігівщина. Про забутий маєток Долинських у селі Пекарів та його господарів
Ще у недалекому 2017 році селищний голова Сосниці Андрій Портний (коли його обрали головою об’єднаної територіальної громади) ознайомлювався із «найважкодоступнішими» селами району і в селі Пекарів натрапив на старенький двоповерховий поміщицький маєток, збудований у ХІХ столітті. Його вразила ця будівля: «…дерев’яні колони виготовлені з суцільного дерева і складаються з чотирьох поздовжніх сегментів. Ніде більше такого не зустрічав. На другий поверх ведуть дерев’яні гвинтові сходи».
На жаль, маєток, який у минулому був окрасою села, нині забутий і перебуває в аварійному стані. Тож, у керівника селищної громади виникла ідея щодо його відтворення. Врешті знайшлися волонтери, люди небайдужі до старовини, і цього року розпочали роботи з відновлення маєтку.
Про село Пекарів та його витоки
Невеличке село Пекарів, розташоване на «зачарованій» Сосниччині, у межиріччі річок Сейму та Десни. Воно має давню історію. Поблизу його археологи виявили поселення доби неоліту, бронзи, та юхнівської культури.
Перша писемна згадка про село Пекарів відноситься до першої половини XVII століття. Існує версія, що його назва походить від того, що якісь пекарі з-під Києва були його першими поселенцями.
В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» йдеться про історію села: «У 1635 році Пекарів подаровано польським королем Олександру Киселю. Тоді село складалось з 6 дворів. Після визвольної війни з поляками Пекарів стає вільним. В описі 1654 року значилося, що тут проживає 9 козаків, село у складі Новомлинської сотні Ніжинського полку.
Але минуло багато часу, і село знову потрапляє в кабалу. В 1720 році його віддають Семену Михайловському, після його смерті у 1762 році гетьман Розумовський віддає Пекарів, у якому налічувалось 15 дворів полковому осавулу Григорію Долинському. У 1866 році — 74 двори, 432 жителі, винокурний завод, дерев’яна церква (1775 рік), у 1897 році — 124 двори, 707 жителів».
Григорій Карпович Долинський — славний український патріот
Рід Долинських дав Україні низку визначних військових, культурних і громадських діячів. Його представники займали чільне місце серед козацької старшини Гетьманщини.
Яскравий представник роду — Григорій Карпович Долинський. «Внук «дворянина» гетьмана Івана Мазепи, згодом сотника Батуринського (1713) і бунчукового товариша Якова Івановича Долинського (Сучченка) і син бунчукового товариша Карпа Долинського), народився коло 1722 року», — читаємо в праці «Люди старої України» українського історика та архівіста Олександра Оглоблин, яка видана в Мюнхені (Німеччина) у 1959 році. До речі, він присвятив книгу своїй Батьківщині — Сіверщині.
Дослідник називає Григорія Долинського старим «бунтарем» та славним українським патріотом. За словами Олександра Оглоблина, «багато бачила, багато пережила на своєму довгому віку ця небуденна людина».
Навчався Григорій в Києво-Могилянській академії.
Військову службу почав 1739 р. канцеляристом Ніжинської полкової канцелярії, з 1741 р. — військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії, з 1745 р. — другий полковий осавул Ніжинського полку, з 1754 р. до 1762 р. — перший ніжинський полковий осавул.
У генеалогічній збірці українського історика та архівіста Вадима Модзелевського «Малоросійский родословник» (1908 р.), де представлено понад 200 родовідних розписів українських козацько-старшинських й поміщицьких родів Чернігівщини, читаємо про біографію Григорія Долинського: «кроме того, в течение пяти лет был главным смотрителем над почтой по Киевскому тракту, "в якой поверенности будучи, трудился всеприлежнейше, учреждая экономические порядки ко избережению казенных денег, через что учинил прибыли Малороссийскому Скарбу до 8000 рублей"; главный эконом гетмана графа К. Г. Разумовского (1763)…».
1764–1767 рр. Григорій Карпович — підкоморій Батуринського судового повіту.
У 1767 році Григорій Долинський очолив рух сіверської шляхти за обрання нового гетьмана. Олександр Оглоблін зазначав: «Основне питання, яке хвилювало тоді широкі кола українського громадянства, — це була справа державно-правного становища України. Кращі представники українського громадянства були в рішучій опозиції до російської централістичної опозиції і одностайно вимагали відновлення гетьманату».
Долинський домігся мандата до Законодавчої комісії 1767–1768 рр. За організацію названого руху («ніжинської історії») заарештований у Петербурзі і засуджений до тривалого ув’язнення. Проте, через кілька років продовжив службу в установах Гетьманщини.
Член Другої Малоросійської колегії (1783), голова Першого департаменту Новгород-Сіверського намісницького верхнього земського суду (1784–1787), статський радник (1787–1796).
Нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня (1787). Служив головою Чернігівського намісницького верхнього земського суду.
Помер Григорій Долинський у лютому 1799 року в селі Пекарів.
Серед чудової краси краєвиду дивовижний маєток
Григорію Долинському дістався добрий маєток і від батька, і від діда, «який він аж ніяк не надщербив». Зокрема, йому належали (1787) у Новгород-Сіверській губернії, Коропівського повіту в с. Пекареві (де він і жив) — 156 дворів.
Очевидно родині Долинських подобалися місцеві краєвиди і в селі Пекареві було збудовано добротний маєток, який зберігся і донині, хоча й не в кращому стані.
На жаль, у роки революції 1917 року поміщицький маєток Долинських було частково розгромлено. В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» написано: «Родовий склеп, де був похований пан Долинський також розгромлений... Долинські володіли Пекаревом до Жовтневої революції. Останньою поміщицею була Софія Долинська».
У згаданому документі з любов’ю описується маєток Долинських: «Серед чудової краси краєвиду збудовано класичний маєток з чотирьохколонним портиком з чотирма прямокутними виступами. Це відповідало релігійній символіці і в той же час таким способом створювався цікавий переливчастий внутрішній простір.
Скільки краси і духовної неповторності в цьому парадному класицизмі. Цей будинок є малопомітним влітку і граціозним взимку. Ледь-ледь видніються його товстенні колони. Із-за квітучих мальв весною, і кущів бузку, гіллястих груш та яблунь, поважних кленів, ясенів і лип, що ростуть поряд і ніби оберігають його старість і надають йому комічної поважності серед буйноцвіття дерев. Побілений він по простонародному звичаю: білою глиною «маслянкою» і підведений знизу жовтою охрою.
Це двоповерхове приміщення справляє враження своїм композиційним складом і рівновагою частин пропорційним співвідношенням, яке знайдено точно і беззаперечно. По своїй формі — це ранній класицизм, в якому ще зустрічаються деякі елементи бароко, особливо в декоративному оформленні.
Добре скомпонований виступ на першому поверсі, зверху від якого влаштована простора лоджія — тераса, обрамлена аркатурою на своєрідних стовщених колонах. Якоюсь відчутною провінційністю віє від цієї споруди»…
«Дивне відчуття охоплює того, хто вперше переступає поріг давнини, але ще перед входом надовго зупиняється, вдивляється і милується. І уява його повертається в далеке минуле, в історію. Відчувається, що архітектор добре розумів, для якого оточення ця споруда. І зовсім не прагнув до суворого дотримання архітектурних канонів.
Багаті поміщики добре розуміли силу впливу архітектурного мистецтва і використовували дуже вміло, аби наблизити життя центру імперії до далеких глухих куточків у невеликих селах, де вони не могли б забути столичного життя і продовжували його в таких будинках далеко від великого світу.
В цьому будинку багато кімнат з великими вікнами, кожне з яких відкривалось (про це видно і зараз). Вони ніби свідки різних подій і історій, що відбувались в цьому приміщенні, відбивають таємничість і випромінюють світло далекого минулого. Вікна великі і вони високо від землі, так зручніше для зберігання матеріальних цінностей.
Внутрішні карнизи в приміщенні носять класичний характер з особливим виносом верхньої полки карниза, що відокремлює стіни від стелі. Добре збереглись залишки штукатурних тяг, плитка стінна, які свідчать про тонку ніжну ліпку архітектурних деталей.
До сьогодні збереглось три входи до будинку. Весь будинок збудовано з дерева, стіни обох поверхів складено без цвяхів, криша має своєрідну форму переходу з першого на другий поверх. Міцна подвійна підлога зроблена з найкращої якості дерева (дерево за переказами старожилів, заготовлялось тільки взимку, підчас великих морозів і в певну фазу місяця), дошка складена так щільно одна до одної, що являє собою немовби єдине полотно.
Стеля теж подвійна і утеплена коноплями та матами сплетеними із соломи і вкидана білою глиною, а потім ще поверх усього накладався цегляний шар з метою протипожежних заходів, бо пожежі були великим лихом дерев’яних споруд в ті часи.
Двері приміщення виготовлені оригінальним злиттям декоративних геометричних фігур, взятих з народного побуту. Вони масивні, величні за розміром і формою, тільки їм відомо, хто проходив і скільки разів повз них.
Кожна кімната і зал мали своє призначення. Другий поверх весь був зайнятий спальними кімнатами. Вхід до нього йде по гвинтових східцях, він добре зберігся донині.
За спогадами односельців, цей будинок був будинком відпочинку тільки для літнього періоду. Пані Долинська зиму проводила в Петербурзі, але слуги були тут і взимку, про це свідчать опалювальні груби.
Вхід зі сходу був тільки для слуг (господарський), там же з тієї сторони була і панська кухня. Великий зал для прийому гостей розміщувався на першому поверсі. План будинку був дуже добре продуманий і зручний.
Зовні стіни будинку прикрашені орнаментом — це різьба по дереву, що добре збереглась і донині, знизу з тонкої цегли — плінфа.
Краса природи і рукотворна краса з’єднались тут в єдине гармонійне ціле…».
До речі, про пані Долинську (її місцеві старожили називали Губчичка) варто написати окреме цікаве дослідження...
Чи має майбутнє маєток Долинських?
У 1923 році поміщицький маєток був відбудований, і в ньому розмістили школу. Тут навчалися не лише пекарівські діти, а також із поряд розташованих сіл.
В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» читаємо про школу: «...аж до 2001 року в ній навчались діти як пекарівські, так і діти з Синютина, а в 30-х роках, і 1982–1989 роки із Кнутів і Костирева їздили до школи в Пекарів».
Згодом навчальний заклад перенесли в інше приміщення, а про маєток забули…
Час йшов і будівля руйнувалася. Але маємо надію, що поціновувачі минулого об’єднаються і гуртом, незважаючи на скрутні часи, відновлять унікальну пам’ятку.
До амбітного проєкту долучилася благодійна організація «Спадщина.UA». Тривають роботи із ґрунтовних історичних та архітектурних досліджень під керівництвом архітектора-реставратора Сергія Юрченка та за великої підтримки Сосницької громади. Передбачається впорядкування будівлі та прилеглого парку, розроблення концепції майбутнього пристосування маєтку!
Сергій Черняков, вчений секретар Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»
Фото використані з інтернету.
На жаль, маєток, який у минулому був окрасою села, нині забутий і перебуває в аварійному стані. Тож, у керівника селищної громади виникла ідея щодо його відтворення. Врешті знайшлися волонтери, люди небайдужі до старовини, і цього року розпочали роботи з відновлення маєтку.
Про село Пекарів та його витоки
Невеличке село Пекарів, розташоване на «зачарованій» Сосниччині, у межиріччі річок Сейму та Десни. Воно має давню історію. Поблизу його археологи виявили поселення доби неоліту, бронзи, та юхнівської культури.
Перша писемна згадка про село Пекарів відноситься до першої половини XVII століття. Існує версія, що його назва походить від того, що якісь пекарі з-під Києва були його першими поселенцями.
В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» йдеться про історію села: «У 1635 році Пекарів подаровано польським королем Олександру Киселю. Тоді село складалось з 6 дворів. Після визвольної війни з поляками Пекарів стає вільним. В описі 1654 року значилося, що тут проживає 9 козаків, село у складі Новомлинської сотні Ніжинського полку.
Але минуло багато часу, і село знову потрапляє в кабалу. В 1720 році його віддають Семену Михайловському, після його смерті у 1762 році гетьман Розумовський віддає Пекарів, у якому налічувалось 15 дворів полковому осавулу Григорію Долинському. У 1866 році — 74 двори, 432 жителі, винокурний завод, дерев’яна церква (1775 рік), у 1897 році — 124 двори, 707 жителів».
Григорій Карпович Долинський — славний український патріот
Рід Долинських дав Україні низку визначних військових, культурних і громадських діячів. Його представники займали чільне місце серед козацької старшини Гетьманщини.
Яскравий представник роду — Григорій Карпович Долинський. «Внук «дворянина» гетьмана Івана Мазепи, згодом сотника Батуринського (1713) і бунчукового товариша Якова Івановича Долинського (Сучченка) і син бунчукового товариша Карпа Долинського), народився коло 1722 року», — читаємо в праці «Люди старої України» українського історика та архівіста Олександра Оглоблин, яка видана в Мюнхені (Німеччина) у 1959 році. До речі, він присвятив книгу своїй Батьківщині — Сіверщині.
Дослідник називає Григорія Долинського старим «бунтарем» та славним українським патріотом. За словами Олександра Оглоблина, «багато бачила, багато пережила на своєму довгому віку ця небуденна людина».
Навчався Григорій в Києво-Могилянській академії.
Військову службу почав 1739 р. канцеляристом Ніжинської полкової канцелярії, з 1741 р. — військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії, з 1745 р. — другий полковий осавул Ніжинського полку, з 1754 р. до 1762 р. — перший ніжинський полковий осавул.
У генеалогічній збірці українського історика та архівіста Вадима Модзелевського «Малоросійский родословник» (1908 р.), де представлено понад 200 родовідних розписів українських козацько-старшинських й поміщицьких родів Чернігівщини, читаємо про біографію Григорія Долинського: «кроме того, в течение пяти лет был главным смотрителем над почтой по Киевскому тракту, "в якой поверенности будучи, трудился всеприлежнейше, учреждая экономические порядки ко избережению казенных денег, через что учинил прибыли Малороссийскому Скарбу до 8000 рублей"; главный эконом гетмана графа К. Г. Разумовского (1763)…».
1764–1767 рр. Григорій Карпович — підкоморій Батуринського судового повіту.
У 1767 році Григорій Долинський очолив рух сіверської шляхти за обрання нового гетьмана. Олександр Оглоблін зазначав: «Основне питання, яке хвилювало тоді широкі кола українського громадянства, — це була справа державно-правного становища України. Кращі представники українського громадянства були в рішучій опозиції до російської централістичної опозиції і одностайно вимагали відновлення гетьманату».
Долинський домігся мандата до Законодавчої комісії 1767–1768 рр. За організацію названого руху («ніжинської історії») заарештований у Петербурзі і засуджений до тривалого ув’язнення. Проте, через кілька років продовжив службу в установах Гетьманщини.
Член Другої Малоросійської колегії (1783), голова Першого департаменту Новгород-Сіверського намісницького верхнього земського суду (1784–1787), статський радник (1787–1796).
Нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня (1787). Служив головою Чернігівського намісницького верхнього земського суду.
Помер Григорій Долинський у лютому 1799 року в селі Пекарів.
Серед чудової краси краєвиду дивовижний маєток
Григорію Долинському дістався добрий маєток і від батька, і від діда, «який він аж ніяк не надщербив». Зокрема, йому належали (1787) у Новгород-Сіверській губернії, Коропівського повіту в с. Пекареві (де він і жив) — 156 дворів.
Очевидно родині Долинських подобалися місцеві краєвиди і в селі Пекареві було збудовано добротний маєток, який зберігся і донині, хоча й не в кращому стані.
На жаль, у роки революції 1917 року поміщицький маєток Долинських було частково розгромлено. В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» написано: «Родовий склеп, де був похований пан Долинський також розгромлений... Долинські володіли Пекаревом до Жовтневої революції. Останньою поміщицею була Софія Долинська».
У згаданому документі з любов’ю описується маєток Долинських: «Серед чудової краси краєвиду збудовано класичний маєток з чотирьохколонним портиком з чотирма прямокутними виступами. Це відповідало релігійній символіці і в той же час таким способом створювався цікавий переливчастий внутрішній простір.
Скільки краси і духовної неповторності в цьому парадному класицизмі. Цей будинок є малопомітним влітку і граціозним взимку. Ледь-ледь видніються його товстенні колони. Із-за квітучих мальв весною, і кущів бузку, гіллястих груш та яблунь, поважних кленів, ясенів і лип, що ростуть поряд і ніби оберігають його старість і надають йому комічної поважності серед буйноцвіття дерев. Побілений він по простонародному звичаю: білою глиною «маслянкою» і підведений знизу жовтою охрою.
Це двоповерхове приміщення справляє враження своїм композиційним складом і рівновагою частин пропорційним співвідношенням, яке знайдено точно і беззаперечно. По своїй формі — це ранній класицизм, в якому ще зустрічаються деякі елементи бароко, особливо в декоративному оформленні.
Добре скомпонований виступ на першому поверсі, зверху від якого влаштована простора лоджія — тераса, обрамлена аркатурою на своєрідних стовщених колонах. Якоюсь відчутною провінційністю віє від цієї споруди»…
«Дивне відчуття охоплює того, хто вперше переступає поріг давнини, але ще перед входом надовго зупиняється, вдивляється і милується. І уява його повертається в далеке минуле, в історію. Відчувається, що архітектор добре розумів, для якого оточення ця споруда. І зовсім не прагнув до суворого дотримання архітектурних канонів.
Багаті поміщики добре розуміли силу впливу архітектурного мистецтва і використовували дуже вміло, аби наблизити життя центру імперії до далеких глухих куточків у невеликих селах, де вони не могли б забути столичного життя і продовжували його в таких будинках далеко від великого світу.
В цьому будинку багато кімнат з великими вікнами, кожне з яких відкривалось (про це видно і зараз). Вони ніби свідки різних подій і історій, що відбувались в цьому приміщенні, відбивають таємничість і випромінюють світло далекого минулого. Вікна великі і вони високо від землі, так зручніше для зберігання матеріальних цінностей.
Внутрішні карнизи в приміщенні носять класичний характер з особливим виносом верхньої полки карниза, що відокремлює стіни від стелі. Добре збереглись залишки штукатурних тяг, плитка стінна, які свідчать про тонку ніжну ліпку архітектурних деталей.
До сьогодні збереглось три входи до будинку. Весь будинок збудовано з дерева, стіни обох поверхів складено без цвяхів, криша має своєрідну форму переходу з першого на другий поверх. Міцна подвійна підлога зроблена з найкращої якості дерева (дерево за переказами старожилів, заготовлялось тільки взимку, підчас великих морозів і в певну фазу місяця), дошка складена так щільно одна до одної, що являє собою немовби єдине полотно.
Стеля теж подвійна і утеплена коноплями та матами сплетеними із соломи і вкидана білою глиною, а потім ще поверх усього накладався цегляний шар з метою протипожежних заходів, бо пожежі були великим лихом дерев’яних споруд в ті часи.
Двері приміщення виготовлені оригінальним злиттям декоративних геометричних фігур, взятих з народного побуту. Вони масивні, величні за розміром і формою, тільки їм відомо, хто проходив і скільки разів повз них.
Кожна кімната і зал мали своє призначення. Другий поверх весь був зайнятий спальними кімнатами. Вхід до нього йде по гвинтових східцях, він добре зберігся донині.
За спогадами односельців, цей будинок був будинком відпочинку тільки для літнього періоду. Пані Долинська зиму проводила в Петербурзі, але слуги були тут і взимку, про це свідчать опалювальні груби.
Вхід зі сходу був тільки для слуг (господарський), там же з тієї сторони була і панська кухня. Великий зал для прийому гостей розміщувався на першому поверсі. План будинку був дуже добре продуманий і зручний.
Зовні стіни будинку прикрашені орнаментом — це різьба по дереву, що добре збереглась і донині, знизу з тонкої цегли — плінфа.
Краса природи і рукотворна краса з’єднались тут в єдине гармонійне ціле…».
До речі, про пані Долинську (її місцеві старожили називали Губчичка) варто написати окреме цікаве дослідження...
Чи має майбутнє маєток Долинських?
У 1923 році поміщицький маєток був відбудований, і в ньому розмістили школу. Тут навчалися не лише пекарівські діти, а також із поряд розташованих сіл.
В «Історико-довідковому матеріалі Пекарівської сільської ради Сосницького району Чернігівської області» читаємо про школу: «...аж до 2001 року в ній навчались діти як пекарівські, так і діти з Синютина, а в 30-х роках, і 1982–1989 роки із Кнутів і Костирева їздили до школи в Пекарів».
Згодом навчальний заклад перенесли в інше приміщення, а про маєток забули…
Час йшов і будівля руйнувалася. Але маємо надію, що поціновувачі минулого об’єднаються і гуртом, незважаючи на скрутні часи, відновлять унікальну пам’ятку.
До амбітного проєкту долучилася благодійна організація «Спадщина.UA». Тривають роботи із ґрунтовних історичних та архітектурних досліджень під керівництвом архітектора-реставратора Сергія Юрченка та за великої підтримки Сосницької громади. Передбачається впорядкування будівлі та прилеглого парку, розроблення концепції майбутнього пристосування маєтку!
Сергій Черняков, вчений секретар Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»
Фото використані з інтернету.
Теґі:
