На цей казус мало звертають увагу. А тим часом – хоча ми святкуємо день проголошення Незалежності 24 серпня, – у підручнику кожен з нас може прочитати, що незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Саме до цього апелювали діячі ОУН, проголошуючи 30 червня 1941 року Акт Відновлення Української Держави.
Виходить, що Україна незалежна двічі? Якось нелогічно.
Якщо не хочемо заплутатися у тому, котра з них справжня, доведеться придивитися до нюансів. Диявол у дрібницях.
Умовно "перша" Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року.
На вулицях Києва тривають бої – війська, вірні Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу "Арсенал". На Київ рухалися війська більшовиків під командуванням Муравйова. На Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звану "Донецьку" та "Криворізьку" "республіки". Більшовики зайняли позицію "я не я і кобила не моя" – це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю.
Нічого не нагадує?..
А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк імені Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих.
Подібно до сучасності, чи не так?
Ця держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та "білими" росіянами, так і з місцевими "зеленими", "чорними", правими і лівими секторами.
Але ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року.
Україна тоді мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла цю землю три роки. Вона мала й грошову систему – карбованці та шаги. Їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких "дерев'яних", охоче брали торговці.
Зрештою, після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки президента Леоніда Кравчука.
Що ж відбулося? Чому Незалежність була проголошена вдруге? Причому "аб ово", начебто з нуля.
Відповідь – у словах учасників того засідання Верховної Ради, на якому й було проголошено Незалежність.
У першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, авторства Левка Лук'яненка, були слова, все ж таки, про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому?
В залі сиділо 259 учасників "групи 259" – консерваторів, які фактично залишалися "справжніми більшовиками". Для цієї публіки "відновлення" Незалежності було, як червона шмата для бика. Але надворі тривав ГКЧП і діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали "Союз нерушимий", за який вони стільки трималися.
Звідки ж така впертість? Продовження імперської традиції? Не тільки.
Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Впиши в Акт слова про відновлення – і без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визнається окупантом, а всі поборники більшовизму й радянської влади автоматично стають колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.
З цієї самої причини радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії.
За згадку про будь-які символи незалежності, про сам її факт, не кажучи вже про носіння такої символіки, арештовували і – у кращому разі – надовго кидали у табори. У гіршому – вбивали. Ті ж методи застосовувалися і в країнах Балтії та Польщі.
Чому ж там незалежність усе-таки відновлювали? – Тому, що там вона протрималася 20 років.
А це не тільки довга пам'ять. Це ще й покоління, яке виросло у незалежній державі й не мислило себе інакше. Це те покоління, яке в роки Другої світової створювало підпілля й організовувало боротьбу. В Україні це покоління або опинилося в еміграції, або було знищене фізично. А тим, хто вцілів, було небезпечно зізнаватися у власному минулому. Як і небезпечно було признатися до власного роду дітям і внукам знищених.
Так переривалася традиція.
У цьому радянський режим мало чим відрізнявся від будь-якої іншої тоталітарної диктатури. Тоталітаризм ніколи не терпить існування традиції – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного "інженерам людських душ". А ще це підстава для створення структури – знов-таки, поза владою тоталітарної системи.
Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського–"Бура": "Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи".
Тому й відбудовуємо власну пам'ять зараз. Наше "покоління незалежності" зараз – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і готове її обороняти.
Бо не знає іншої реальності.
Ці зусилля дали плоди. Станом на 1991 рік прізвища "Петлюра" і "Грушевський" – не кажучи вже про Петріва, Омеляновича-Павленка, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили спогади про боротьбу УПА, значно ближчі, яскравіші й із живими свідками. А "усусуси" були чимсь дуже далеким....
Треба визнати: більшовикам майже вдалося перерізати цю ниточку традиції. Бо й проголошували, а не відновлювали незалежність у 1991 році – не в останню чергу тому, щоб не спровокувати обструкції групи 259, суцільно укомплектованої комуністами.
Але таким чином самі ж комуністи взяли участь у похованні свого дітища. Історія любить парадокси...
Тільки зараз ми повністю усвідомлюємо цю традицію. І до мене самої доходить – я не тільки правнука повстанської зв'язкової, я також праправнука офіцера УГА, який воював на Наддніпрянській Україні.

Олеся Ісаюк, історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху, спеціально для Українська правда - 21 серпня 2015