Незалежність України та Левко Лук’яненко: зі спогадів
24 серпня 1928 року в селі Хрипівка Чернігівської області народився легендарний борець за незалежність України в XX столітті Левко Лук’яненко. У цьому році відзначаємо його 95-річчя від дня народження.
24 серпня 1991 року Верховна Рада тоді ще УРСР прийняла історичний та доленосний Акт проголошення незалежності України. Його автором був Левко Лук’яненко. Він, до речі, пропонував проголосити саме відновлення Незалежності (22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила Незалежність Української Народної Республіки). Комуністи не погодилися…
У цьому році в розпал війни з російським агресором відзначаємо 32-гу річницю Незалежності України.
До 95-річчя від дня народження Левка Лук’яненка на наше прохання два його соратники з Чернігівщини, борці за незалежність України в XX столітті згадали наступне.
Василь ЧЕПУРНИЙ, один із засновників чернігівської «Просвіти», чернігівської крайової (обласної) організації Народного Руху України, співавтор легендарної чернігівської телеграми за Незалежність України на адресу Президії Верховної Ради України від 19 серпня 1991 року, активний учасник українського державотворення та становлення демократії, Помаранчевої революції та Революції Гідності, письменник та журналіст:
«Нам зараз дуже тяжко. Бо війна, бо трагічні звістки змушують опускати руки і голови… Але подумаймо: а як було Левку Лук’яненку у безпросвітні комуністичні часи боротися за Україну, якщо вона тоді здавалась маревом, а СРСР – монолітом?! Йому винесли смертний вирок і посадили у камеру смертників.
Як повівся засуджений до розстрілу у перші години після вироку? Впав в істерику? Бився головою об стіну? Рвав на собі волосся і кричав про невинуватість? Дзуськи! Він і дружині, коли кагебісти забирали його з дому, наказав, щоб і виду не подавала, що злякалася. «Щоб вони ніколи не бачили твоїх сліз!» — був наказ чоловіка. Дружина послухалася, та й сама Надія Лук’яненкова, у дівоцтві Бугаєвська, була такою ж впертою, як і він.
Пригадую, що коли я йшов на перші свої зустрічі з Левком Григоровичем (це 1989 рік) [у Чернігові – С.Б.], непозбувно муляло питання: як, як після таких довгих років знущань він не озлобився, не став жовчним і незносним, як не думає про помсту своїм мучителям, а тільки про Україну? І я питав його про це. Розгадка в його словах: «Мною рухає не ненависть до ворогів, а любов до України»…
Левко Лук’яненко казав – ми переможемо тоді, коли будемо готові вмирати за Україну. Ця війна показала – готові. Значить, і перемога буде скоро!».
Сергій СОЛОМАХА, один із засновників чернігівської крайової (обласної) організації Народного Руху України, депутат Чернігівської міської ради (1990-1994), секретар демократичної депутатської групи «Чернігів» (1990-1994), секретар комісії Чернігівської міської ради з розслідування «ГКЧП», активний учасник українського державотворення та становлення демократії, Помаранчевої революції та Революції Гідності, політичний аналітик:
«18 травня 1989 року вдалося вперше зустрітися з справжнім легендарним Левком Лук’яненком під час першого масового зібрання представників «неформальних» організацій в палаці культури виробничого об’єднання «Хімволокно» [у Чернігові – С.Б.].
Під час зібрання несподівано попросив слово незнайомий солідний чоловік з незвичними на той час козацькими вусами, який представився юристом Левком Лук’яненком. Його логічно обґрунтований виступ українською мовою з закликом до формування реальної багатопартійності в країні та скасування статті 6 Конституції СССР викликав справжнє захоплення у присутніх.
Мій колега по роботі, інженер ВО «ЧРПЗ», росіянин Анатолій Бабкін настільки був захоплений виступом Левка Григоровича, що вискочив відразу після нього на сцену і гаряче підтримав ліквідацію монополії КПСС на владу.
Невдовзі після цього і А. Бабкін, і Л. Лук’яненко стали делегатами від Чернігівщини Установчого з’їзду Руху, який відбувся 8-10 вересня в Києві».
Ось така була харизма у Левка Лук’яненка, який потужно вплинув на розвиток національно-визвольної боротьби не тільки в Україні, а й на рідній Чернігівщині. І це не просто заключний висновок цієї невеличкої публікації, а також особисті враження від досвіду спілкування з легендарним борцем за вільну та незалежну Україну.
Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті
На світлині: Василь Чепурний і Левко Лук’яненко. 1992 р, м. Чернігів.
24 серпня 1991 року Верховна Рада тоді ще УРСР прийняла історичний та доленосний Акт проголошення незалежності України. Його автором був Левко Лук’яненко. Він, до речі, пропонував проголосити саме відновлення Незалежності (22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила Незалежність Української Народної Республіки). Комуністи не погодилися…
У цьому році в розпал війни з російським агресором відзначаємо 32-гу річницю Незалежності України.
До 95-річчя від дня народження Левка Лук’яненка на наше прохання два його соратники з Чернігівщини, борці за незалежність України в XX столітті згадали наступне.
Василь ЧЕПУРНИЙ, один із засновників чернігівської «Просвіти», чернігівської крайової (обласної) організації Народного Руху України, співавтор легендарної чернігівської телеграми за Незалежність України на адресу Президії Верховної Ради України від 19 серпня 1991 року, активний учасник українського державотворення та становлення демократії, Помаранчевої революції та Революції Гідності, письменник та журналіст:
«Нам зараз дуже тяжко. Бо війна, бо трагічні звістки змушують опускати руки і голови… Але подумаймо: а як було Левку Лук’яненку у безпросвітні комуністичні часи боротися за Україну, якщо вона тоді здавалась маревом, а СРСР – монолітом?! Йому винесли смертний вирок і посадили у камеру смертників.
Як повівся засуджений до розстрілу у перші години після вироку? Впав в істерику? Бився головою об стіну? Рвав на собі волосся і кричав про невинуватість? Дзуськи! Він і дружині, коли кагебісти забирали його з дому, наказав, щоб і виду не подавала, що злякалася. «Щоб вони ніколи не бачили твоїх сліз!» — був наказ чоловіка. Дружина послухалася, та й сама Надія Лук’яненкова, у дівоцтві Бугаєвська, була такою ж впертою, як і він.
Пригадую, що коли я йшов на перші свої зустрічі з Левком Григоровичем (це 1989 рік) [у Чернігові – С.Б.], непозбувно муляло питання: як, як після таких довгих років знущань він не озлобився, не став жовчним і незносним, як не думає про помсту своїм мучителям, а тільки про Україну? І я питав його про це. Розгадка в його словах: «Мною рухає не ненависть до ворогів, а любов до України»…
Левко Лук’яненко казав – ми переможемо тоді, коли будемо готові вмирати за Україну. Ця війна показала – готові. Значить, і перемога буде скоро!».
Сергій СОЛОМАХА, один із засновників чернігівської крайової (обласної) організації Народного Руху України, депутат Чернігівської міської ради (1990-1994), секретар демократичної депутатської групи «Чернігів» (1990-1994), секретар комісії Чернігівської міської ради з розслідування «ГКЧП», активний учасник українського державотворення та становлення демократії, Помаранчевої революції та Революції Гідності, політичний аналітик:
«18 травня 1989 року вдалося вперше зустрітися з справжнім легендарним Левком Лук’яненком під час першого масового зібрання представників «неформальних» організацій в палаці культури виробничого об’єднання «Хімволокно» [у Чернігові – С.Б.].
Під час зібрання несподівано попросив слово незнайомий солідний чоловік з незвичними на той час козацькими вусами, який представився юристом Левком Лук’яненком. Його логічно обґрунтований виступ українською мовою з закликом до формування реальної багатопартійності в країні та скасування статті 6 Конституції СССР викликав справжнє захоплення у присутніх.
Мій колега по роботі, інженер ВО «ЧРПЗ», росіянин Анатолій Бабкін настільки був захоплений виступом Левка Григоровича, що вискочив відразу після нього на сцену і гаряче підтримав ліквідацію монополії КПСС на владу.
Невдовзі після цього і А. Бабкін, і Л. Лук’яненко стали делегатами від Чернігівщини Установчого з’їзду Руху, який відбувся 8-10 вересня в Києві».
Ось така була харизма у Левка Лук’яненка, який потужно вплинув на розвиток національно-визвольної боротьби не тільки в Україні, а й на рідній Чернігівщині. І це не просто заключний висновок цієї невеличкої публікації, а також особисті враження від досвіду спілкування з легендарним борцем за вільну та незалежну Україну.
Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті
На світлині: Василь Чепурний і Левко Лук’яненко. 1992 р, м. Чернігів.
Теґі:
