Ніч чудес для митрополитів Онуфрія та Павла
Що врятує московських попів?
Напередодні Різдва 1990 року в тихому провінційному Чернігові сталася автомобільна троща: приватні «Жигулі» зіткнулися з чорною облвиконкомівською «Волгою», набитою делікатесами, яких тоді й близько не було в магазинах, що викликало обурення городян і переросло в стихійний мітинг, який привів до відставки обласного керівництва. Мало того, не очікувано, Чернігів запустив цілу хвилю таких подій по інших містах Радянського Союзу, де через народні мітинги та виступи скинули обласних начальників, які десятиліттями впевнено сиділи у своїх кріслах. Пройшла, так звана «губернська революція», раптово та не очікувана.
Запитання до вірян московської церкви українського воїна, скільки ще має бути вбитих українців, щоб вони перестали ходити до російської церкви, звучало тисячі разів, в сотнях церков по всій Україні. Воно викликало прогнозовану агресивну реакцію російських священиків, але непрогнозовану реакцію городян та місцевої влади.
У буковинському селі третій раз російський батюшка відмовився відспівали загиблого героя, і якщо попередній раз люди промовчали, то на цей раз вигнали попа з церкви.
Що ж трапилося? Чому така реакція?
А це, дорогі друзі , черговий етап великої церковної революції.
Все йде за класичними канонами великої французької революції 18 століття.
Почалася зверху: події навколо Печерської Лаври, розпочаті «зверху», запустили революційний процес, а загальне незадоволення, загострене війною , пішли «вниз». І поки в Києві «вірні чада» митрополитів Павла то Онуфрія брали в облогу Лавру, в регіонах назріла реальна втрата парафій.
Більше того, при зовнішній монолітності Московської церкви, судячи з публічних заяв окремих владик, йде своя напружена боротьба: заява рівненського архієпископа з осудженням застосування насильства священниками в Хмельницькому – справа нечувана і немислима, а надтермінова відправка митрополита Хмельницького «на покій» має вигляд кроку на випередження, щоб не допустити можливого переходу такого високопоставленого владики до лав ПЦУ, щоб було б вкрай шкідливим для авторитету київської верхівки Московського патріархату, і могло б стати початком масового переходу низових священників та монахів. Тим більше, що владикам Кирило в Росії знайде тепле містечко, а от тисячам священників та монахам іти просто нікуди.
Тож повертаючись до логіки революції. І події в Чернігові 33 роки назад, і події Хмельницькому кілька днів тому свідчать, про небажання «низів» жити по-старому. Коли ж верхи не діють, починають діяти низи, йти вперед, так було в СРСР, так зараз відбувається і в Україні.
Поки Верховна рада почне розглядати заборону діяльності РПЦ, може бути, що геніальна формула припинення оренди землі під церквами Московської патріархату, придумана хмельницькою владою, приведе до паралічу їхньої діяльності та масового переходу до ПЦУ.
І в РПЦ це розуміють, але Московська церква потрапила до ситуації, яка програшна в у будь-якому випадку. З одного боку, Москві потрібна пропагандистська картинка бійки в церкві, чим більше конфліктів, тим краще для пропаганди. З іншого боку, той же рівненський владика просить поліцію про захист, і скоріше всього, по церквах пішла команда бути максимально лояльними і не допускати конфліктів, як у Хмельницькому, розуміючи, що інакше втратять все.
Що ж буде далі? Спробуємо спрогнозувати ситуацію, відповідно до революційних канонів.
Скоріше всього, задля свого збереження, можливо, нас чекатиме «ніч чудес», коли 4 серпня 1789 року на засіданні Установчих зборів дворяни та духовенство добровільно відмовилися від своїх привілеїв. Правда, добровільно, можна взяти в лапки, бо до цього їх змусили спалені замки та монастирі в провінції внаслідок масових повстань.
Ситуація дуже схожа: чим довше затягує Онуфрій вирішення, тим швидше втрачатиме парафії, храми та паству, і без «ночі чудес», скоріше всього, Московська церква в Україні перетвориться з однієї з найбільших на невелику секту зі спогадами про комфортне та сите минуле. Хоча історія, молодиця примхлива та вигадлива, куди вона завтра поверне невідомо, але відомо точно одне: хто йде супроти її руху, той потрапить на її смітник.
Михайло Непран, перший віце-президент Торгово-промислової палати України
Главком
Напередодні Різдва 1990 року в тихому провінційному Чернігові сталася автомобільна троща: приватні «Жигулі» зіткнулися з чорною облвиконкомівською «Волгою», набитою делікатесами, яких тоді й близько не було в магазинах, що викликало обурення городян і переросло в стихійний мітинг, який привів до відставки обласного керівництва. Мало того, не очікувано, Чернігів запустив цілу хвилю таких подій по інших містах Радянського Союзу, де через народні мітинги та виступи скинули обласних начальників, які десятиліттями впевнено сиділи у своїх кріслах. Пройшла, так звана «губернська революція», раптово та не очікувана.
Запитання до вірян московської церкви українського воїна, скільки ще має бути вбитих українців, щоб вони перестали ходити до російської церкви, звучало тисячі разів, в сотнях церков по всій Україні. Воно викликало прогнозовану агресивну реакцію російських священиків, але непрогнозовану реакцію городян та місцевої влади.
У буковинському селі третій раз російський батюшка відмовився відспівали загиблого героя, і якщо попередній раз люди промовчали, то на цей раз вигнали попа з церкви.
Що ж трапилося? Чому така реакція?
А це, дорогі друзі , черговий етап великої церковної революції.
Все йде за класичними канонами великої французької революції 18 століття.
Почалася зверху: події навколо Печерської Лаври, розпочаті «зверху», запустили революційний процес, а загальне незадоволення, загострене війною , пішли «вниз». І поки в Києві «вірні чада» митрополитів Павла то Онуфрія брали в облогу Лавру, в регіонах назріла реальна втрата парафій.
Більше того, при зовнішній монолітності Московської церкви, судячи з публічних заяв окремих владик, йде своя напружена боротьба: заява рівненського архієпископа з осудженням застосування насильства священниками в Хмельницькому – справа нечувана і немислима, а надтермінова відправка митрополита Хмельницького «на покій» має вигляд кроку на випередження, щоб не допустити можливого переходу такого високопоставленого владики до лав ПЦУ, щоб було б вкрай шкідливим для авторитету київської верхівки Московського патріархату, і могло б стати початком масового переходу низових священників та монахів. Тим більше, що владикам Кирило в Росії знайде тепле містечко, а от тисячам священників та монахам іти просто нікуди.
Тож повертаючись до логіки революції. І події в Чернігові 33 роки назад, і події Хмельницькому кілька днів тому свідчать, про небажання «низів» жити по-старому. Коли ж верхи не діють, починають діяти низи, йти вперед, так було в СРСР, так зараз відбувається і в Україні.
Поки Верховна рада почне розглядати заборону діяльності РПЦ, може бути, що геніальна формула припинення оренди землі під церквами Московської патріархату, придумана хмельницькою владою, приведе до паралічу їхньої діяльності та масового переходу до ПЦУ.
І в РПЦ це розуміють, але Московська церква потрапила до ситуації, яка програшна в у будь-якому випадку. З одного боку, Москві потрібна пропагандистська картинка бійки в церкві, чим більше конфліктів, тим краще для пропаганди. З іншого боку, той же рівненський владика просить поліцію про захист, і скоріше всього, по церквах пішла команда бути максимально лояльними і не допускати конфліктів, як у Хмельницькому, розуміючи, що інакше втратять все.
Що ж буде далі? Спробуємо спрогнозувати ситуацію, відповідно до революційних канонів.
Скоріше всього, задля свого збереження, можливо, нас чекатиме «ніч чудес», коли 4 серпня 1789 року на засіданні Установчих зборів дворяни та духовенство добровільно відмовилися від своїх привілеїв. Правда, добровільно, можна взяти в лапки, бо до цього їх змусили спалені замки та монастирі в провінції внаслідок масових повстань.
Ситуація дуже схожа: чим довше затягує Онуфрій вирішення, тим швидше втрачатиме парафії, храми та паству, і без «ночі чудес», скоріше всього, Московська церква в Україні перетвориться з однієї з найбільших на невелику секту зі спогадами про комфортне та сите минуле. Хоча історія, молодиця примхлива та вигадлива, куди вона завтра поверне невідомо, але відомо точно одне: хто йде супроти її руху, той потрапить на її смітник.
Михайло Непран, перший віце-президент Торгово-промислової палати України
Главком
Теґі:
