Чесно трималися, я б навіть сказав — зразково: меморіали, шкільні екскурсії до Дахау, «Nie wieder» на кожному офіційному банері, найретельніша у світі робота з власною історією.
А в неділю побачили вікно можливостей.
Мекленбург-Передня Померанія: АдН — 38,2%, перше місце, результат більш ніж подвоєно за п'ять років. Соціал-демократи — 35,5%. Християнські демократи канцлера — 4,9%, і до ландтагу не пройшли. Вперше за всю історію ФРН. Партія Аденауера, Коля і Меркель тепер позапарламентська сила в тій самій землі, де Меркель десятиліттями мала свій виборчий округ. Мерц назвав це катастрофою.
Два тижні тому Саксонія-Ангальт дала АдН 43,8%. Це вже третя земля, де ультраправі — найсильніша сила. Правити в Шверіні вони, найімовірніше, не будуть — коаліціювати з ними ніхто не хоче. Поки що.
Москва вже привітала. Кирило Дмитрієв пообіцяв Мекленбургу «розквіт», щойно спільно з АдН туди повернеться газ «Північного потоку». Обіцяти регіонам розквіт нині взагалі модно.
Вісімдесят років німецька політика трималася на простій конструкції: широкий центр вбирає все, а по краях — маргінес, з яким ніхто не коаліціює. У неділю центр вбирати перестав. Берлін того ж вечора дав дзеркальне відображення: вперше перше місце взяли «Ліві». Худне все, що посередині.
А тепер про нас.
Німецький центр тане саме тоді, коли український гаманець найтонший за всю війну. Державний борг цього року вперше перевищив 100% ВВП, три чверті з нього — зовнішній, у валюті. Кредит ЄС на €90 млрд розрахований лише на дві третини наших потреб на 2026–2027 роки. На 2027-й діра — щонайменше $32 млрд. Брюссель гроші наперед не дає і радить шукати решту в Лондоні й Токіо. Америка з гри вийшла: навіть американську зброю для нас тепер оплачують європейці.
Тобто наша фінансова опора на два роки — Європа, а серце європейських грошей — Німеччина, найбільший чистий платник до бюджету ЄС. Кожне продовження допомоги, кожна дискусія про заморожені російські активи проходитиме через нерви німецьких політиків, які щойно побачили, що виборець карає за «чужу війну» аж до вильоту з парламенту. І АдН, і «Ліві» продають ту саму обіцянку: досить платити за Україну. Федеральні вибори — через три роки. Приблизно тоді, коли закінчиться нинішній пакет ЄС і ми прийдемо по наступний.
Поки нам обіцяють мільярдні інвестиційні портфелі й енергетичне серце Європи, німецький бізнес досить точно сказав, чого хоче насправді. За свіжим опитуванням німецько-української палати, 38% німецьких компаній планують розширюватися в Україні незалежно від перебігу війни. Під обстріли масово вони не підуть, і вдавати інше наївно. Але ті, хто вже тут, готові рости — за однієї умови: страхування воєнних ризиків і державні гарантії. І найпромовистіша цифра: чинними програмами ЄС і Німеччини користуються лише 10% компаній.
Інструменти є. До бізнесу їх ніхто не довів. Замість ще одного товстого портфеля нам бракує людей, які прийдуть до конкретної німецької компанії з конкретною гарантією.
Німецький виборець у неділю показав, що обіцянкам розквіту вірить охоче. Німецький інвестор — ні. Він вірить лише страховому полісу.
Солідарність голосує раз на чотири роки. Інтерес працює щодня.
Німці трималися дуже довго. Довше, ніж вимагала будь-яка історична справедливість. Але демократія тим і незручна, що вікно можливостей у ній завжди відчиняють зсередини.
А нам варто перестати відчиняти вікна для фотографів і почати будувати двері, в які хтось справді зайде.

Роман Матис