Іван Гончарук пережив Колиму, виростив дітей і дочекався онуків. Але через чотири десятиліття після першого арешту радянська влада знову винесла йому смертний вирок.
Нещодавно, 16 жовтня, минуло 39 років від того дня. Це був 1987-й — час горбачовської перебудови.
Іван народився 1925 року в селі Грудки на Волині. Рано втратив батька, змалку працював. Дев’ятнадцятирічним вступив до Української повстанської армії, взявши псевдо «Лісовий».
Із його рідного села до УПА пішли понад сто чоловіків. Серед них — старший брат Яків, який загинув у 1945-му.
У грудні того ж року Івана захопили співробітники НКВС. Засудили до розстрілу, згодом замінивши його двадцятьма роками каторги.
Десять років він провів на Колимі.
У 1956-му вийшов на волю. Залишився на півночі, працював кухарем, одружився з українкою Ганною Проценко. У родині народилися донька Наталя та син Юрій.
1975 року Гончаруки переїхали на Харківщину. Розбудовували хату, працювали, приймали гостей. Іван так любив готувати для сім’ї та друзів, що поруч облаштували літню кухню. Згодом власноруч збудував і глибокий підвал.
Донька згадувала батька як опору родини — працьовитого, гостинного, уважного до дружини й дітей.
Та після однієї з поїздок на Волинь на нього надійшла заява від чоловіка, який раніше співпрацював із НКВС. КДБ знову взявся за події сорокарічної давнини.
У липні 1987-го Івана заарештували.
Його шестирічна онука запам’ятала: того ранку дідусь усміхнувся, представив її незнайомцям і запросив їх до іншої кімнати. Більше вона його не бачила.
На Волині влаштували показовий суд у Будинку культури. До зали привели навіть школярів. П’ять днів говорили про «злочини ОУН і УПА». Із пів сотні заслуханих людей особисто Гончарука знали лише п’ятнадцятеро.
Частину обвинувачень повторили, додавши нові епізоди нібито причетності до вбивств. Адвокат наголошував: його підзахисного вдруге судять за діяння, за які він уже відбув покарання.
«На моїй совісті вбитих людей немає», — сказав Іван в останньому слові.
16 жовтня 1987 року суддя Борис Плахтій оголосив смертний вирок.
Дружина хотіла хоча б узяти чоловіка за руку, коли його виводили. Її відштовхнули.
Майже два роки Іван провів у камері смертників. Писав рідним ніжні листи, турбувався про дітей та онуків. Просив купити онучці морозиво, нагадував їй добре вчитися й слухатися мами та бабусі.
10 липня 1989 року написав останнього листа.
Наступного дня дружина вирушила на побачення. Але їй повідомили: чоловіка перевели.
12 липня Івана Гончарука розстріляли в Києві. Йому було 64 роки.
Тіла родині не віддали. На цвинтарі близькі поховали його зубний міст — Іван сам просив поховати його замість тіла.
Справжнє місце його поховання досі невідоме.
Лише 2021 року незалежна Україна офіційно реабілітувала повстанця.
Його долю дослідила історикиня Леся Бондарук у книжці «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець». На основі архівних документів, свідчень очевидців і спогадів рідних вона відтворила його життя та обставини переслідування й страти.
А 2022 року в підвалі, який Іван колись збудував, від російських обстрілів ховалися чотири покоління його родини: дружина, донька, онука та правнучка.
Він будував дім для своєї сім’ї. Через 33 роки після його загибелі зроблене його руками допомагало берегти її життя.
Донька запам’ятала його слова:
«От би ще тільки Україна була вільною».
Так говорив Іван Гончарук — повстанець «Лісовий», який пережив війну й Колиму, повернувся до праці, створив родину. Після всього пережитого він зберіг і любов до людей, і бажання бачити Україну незалежною.
Навіть у камері смертників знаходив сили підтримувати близьких, турбуватися про онуків. У цих листах — його ніжність і сила духу.
Іван Гончарук хотів жити, працювати на своїй землі й бачити, як ростуть його онуки. Хотів, щоб вони жили у вільній Україні. Заради цього дев’ятнадцятирічним пішов до УПА. Цьому залишався відданим усе життя. За цю боротьбу радянська влада його й стратила.

Джерело: Українська перемога