1) Виборів не було. Була імітація виборчого процесу, як і 20 років поспіль. Але цього разу в імітацію не повірили самі білоруси, принаймні критична маса громадян Білорусі. Лукашенко забрехався про свої 80%, це зрозуміло навіть його прихильникам, точніше вигодонабувачам його дотеперішнього правління. І тому мені сумно коли наші ЗМІ транслюють цифри "результатів голосування" без будь-яких пояснень. Це прямий обман власної аудиторії. Не треба себе обманювати - Лукашенко не президент, а узурпатор. Він зберіг поки що свою владу, особисту свободу і життя, але не отримав легітимності і скоро усе-одно впаде.
2) "Рука Кремля" справді була, але не одна, а дві - одна штовхала Лукашенка до пролиття крові, а друга вітала його з "перемогою". Замазати Лукашенка кров'ю білорусів Кремлю вдалося за кілька годин після голосування. Без снайперів і "вагнерів", а за допомогою сценарування політичного процесу. За такого сценарію кров просто не могла не пролитися
Для маскування своїх реальних дій Кремль переводить стрілки на Захід, цього разу на Чехію, Польщу й Україну, з території яких, начебто, здійснювалося управління протестами. І Лукашенко це радісно підхоплює й транслює, бо просто не може собі дозволити сказати очевидне - на протестах проти нього нагріла руки сама Росія. Він патологічно залежний від Росії.
3) Вуличний протест у Білорусі не "проросійський", він з одного боку демократичний, а з іншого національний. Ну, нехай протонаціональний. Він переважно стихійний, неорганізований і безлідерний. Він не провокативний, а реактивний - на дії влади. Він не стільки осмислений скільки інстинктивний. Це не шлях до втрати державності, як бачиться декому, а навпаки - прояв національного інстинкту спрямований на порятунок народного суверенітету. Державність Лукашенка - не білоруська, а антибілоруська, імперський осколок без власної ідентичності.
4) Міркування й аргументація українських експертів про бажаність консервативного сценарію збереження Лукашенка - завідомо захисна позиція замість наступальної і дуже ненадійна. Військово-патріотична риторика щодо гарантування Лукашенком ненападу росіянами з Півночі - наївна. Така можливість не є критично важливою для росіян. Але коли вони захочуть, то або змусять Лукашенка до цього, або узагалі не спитають його дозволу. Офіс президента Зеленського займається тактичним маневруванням і практично усунувся від реалізації національних інтересів.
5) У стратегічному плані національні інтереси України полягають у включенні Білорусі до Балто-Чорноморської співдружності. З Лукашенком це неможливо, і навіть сліпі скоро це побачать. Реальної альтернативи Лукашенку - національної політичної сили у Білорусі ще немає. Ну, або вже немає - вони зачищені саме Лукашенком. Але така політична сила, позбавлена вирішального російського впливу може зародитися у горнилі цих вуличних (і не тільки вуличних) протестів. Якщо над цим працювати спільно з іншими країнами-сусідами Білорусі - Польщею, Литвою, Латвією. Зрештою самі росіяни, якщо вони не зупиняться, а вони не зупиняться, переконають білоруських патріотів у необхідності захисту від них.
6) Протест не придушено. У Лукашенка буде підгорати й далі. До політичної кризи вже восени додасться соціально-економічна. І російський ультиматум щодо анексії незагорами. Тільки існування внутрішньої патріотичної політичної організації.

Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, експерт з питань зовнішньої та внутрішньої політики України