Паранджа перемогла КПРС
Нотатки про книгу В. Половця «Афганський щоденник»
Я належу до більшості, яка погано орієнтується в політичному житті 97% країн світу. От, наприклад, існує та чи інша держава – мала чи велика, – але хто там президент або прем'єр, яка структура парламенту, я не знаю. Люди там якось живуть, мають свою культуру, життєві інтереси, програми, ідеології. Погані чи прогресивні останні – чия це проблема? Кожна країна має власні цінності, свої духовні ідеали. Якщо вони не збігаються з вашими, то в чому проблема? Світ – це спільнота, де кожна країна є унікальною своєрідністю, неповторністю, витвореною протягом століть, а то й тисячоліть.
Здається, ця банальна істина має бути орієнтиром у будуванні взаємовідносин між державами. Народ повинен сам визначати, кого обирати лідером, яких героїв шанувати, що святкувати.
Але ж факт є фактом: світовий досвід дає численні приклади, коли з’являються зверхники, які починають диктувати сусіднім народам норми власної звичаєвості, нав’язують їм правила поведінки за своїми мірками та розуміннями. Приміром, В. Путін вважає, що українці мають говорити, писати, співати по-російськи. Головна теза путіністів – України як такої не було, а вона – відносно недавнє штучне утворення на російських землях з бандерівською символікою (тризуб).Тому, мовляв, вона повинна відмовитися від власної історії, культури та прийняти все це в інтерпретації Москви.
Книга Володимира Половця «Афганський щоденник» ( Чернігів: ПАТ “ПВК Десна”, 2025. 240 с.), на перший погляд, ніби не про це. Автор, відомий на Чернігівщині історик, видав свої нотатки про події, свідком чи учасником яких йому довелося бути під час дворічного перебування в Афганістані.
Проте, як на мене, між подіями нинішнього часу й сорокарічної давності простежується певна спільність. Москва, незважаючи на зміну політичної ідеології, не відкинула свою імперську сутність. Щоденник В. Половця дає просто вражаючий фактаж на підтвердження цього. Автор записів, зроблених під час виконання місії, був не рядовим солдатом, а мав портфель високопоставленого партійного радника (їх було 15 в Кабулі+ 38 в провінціях, а загалом 60). Крім того, всі афганські структури, організації теж мали радянських радників (більше 5000 ), а також збройні сили (1800 ), Царандой (міліція) і ХАД (орган державної безпеки). Фактично вони диктували афганцям, як діяти, що робити. Загалом цими та іншими питаннями в ДРА займалося близько 9000 цивільних радянських спеціалістів, партфункціонерів (с. 130 ).
Спочатку, у грудні 1978 року, Москва уклала договір про дружбу, добросусідство та співробітництво з «ленінцем» Нур Мухаммедом Таракі — генеральним секретарем ЦК Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Потім, після його усунення з поста лідера партії 16 вересня 1979 р. та страти, приходу до влади нового радикального марксиста Хафізулли Аміна, «на допомогу» прийшла 40-а армія СРСР у формі окупації території та підтримки лояльнішого для Москви лідера Бабрака Кармаля. Його, у свою чергу, наприкінці 1986 р. замінили на «ще більш прийнятного» Мухаммеда Наджибуллу.
КПРС на контрольованих радянськими солдатами територіях почала створювати подібні для своєї країни господарські структури, парторгани, ідеологічні інституції. Побудувати соціалізм у феодальному Афганістані за 3-5-7 років виявилося надзвичайно складним завдання. Насаджена з Кабула земельна реформа за радянським зразком розкуркулення 272 тисяч середніх та великих землевласників привела до опору, появи від 4000 до 5500 загонів борців з маріонетковим режимом . НДПА, взявши на озброєння сталінські репресії 1937-1938 рр. як «передовий досвід», стратила відразу після Саурської (Квітневої) революції 1978 р. до радянського грудневого вторгнення 1979 р. орієнтовно від 12000 до 27000 політичних опонентів , зокрема мул, старост. Зрозуміло, це не додало їй прихильників.
Чистка «правильних» і «неправильних» ендепістів ( у в’язниці потрапило до 8000 партійців ) закінчувалася, як правило, позбавленням життя останніх. Десятки, а то й сотні тисяч людей шукали від усього цього владного комуністичного крутійства-свавілля, непередбачуваності захисту в сусідніх країнах.
Більшість мешканців країни була неграмотною. «Усе населення – віруючі, – записав у щоденнику В. Половець. – Усі від Б. Кармаля до міністрів відвідують мечеті» (с. 20). Це було для нього, секретаря обкому, незвично, не так, як в загалом атеїстичному СРСР. Незважаючи на активність радників «по виконанню рішень квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС про надання допомоги афганським установам у виконанні постанови ХV пленуму ЦК НДПА і рекомендацій Лойя Джирги» (с. 42), афганці навіть з керівної партійної верхівки не спішили розбудовувати попереднє своє буття під нові стандарти. У Москві вбачали вирішення проблеми у посиленні пропаганди, ідеологічної роботи. Тому скрізь, за цією директивою, мали працювати Будинки політосвіти, які кували б кадри ідейних ендепістів, функціонерів опори влади. Та вже й у керівному колі радників з цього приводу виникали сумніви. Ось В. Половець занотував слова одного з промовців на черговій нараді: «Доповідь В. Г. Ломоносова. Досі ми намагалися перенести в партію свій досвід. Сьогодні уже переконалися, що він не спрацьовує. Ну, скажіть, які агітатори і політдні в кишлаках?» (с. 60).
Радники обурювалися, що її доводилося писати доповіді, виступи для афганської партноменклатури. Прикметний щодо цього запис у щоденнику від 16.10.1985 р.: «Обідали усі радники в їдальні посольства. Цього разу ракетами посольства не чіпали. Переді мною поставили задачу – готувати свій розділ в доповідь Б. Кармаля на ХVІІ пленумі ЦК НДПА. Я з само го початку заперечував таку постановку питання. Чому ми? Чому не афганці? Хай самі думають, що писати, адже їм виконувати рішення пленуму, а то потім вони скажуть – це не ми, нам написали шураві (росіяни), як вони це роблять кожного разу, коли стосується відповіда ти за провал. І, взагалі, я вважаю, що в обов’язки радника центрального апарату не повинні входити питання підготовки документів (доповідей, виступів, рішень, резолюцій і постанов). Інша справа – править ці документи» (с. 109).
Цікаво, що стиль бюрократії КПРС дублювався в реаліях, абсолютно далеких до СРСР: «Ми допомогли їм організувати й провести пленум ЦК. Це вже 15 пленум, на який ми пишемо правильні рішення, а вони залишаються на папері. Афганські маси схильні до розмов, але актив боїться кишлаків, боїться туди їхати. Наше завдання – змусити їх це робити» (с. 47).
Партійні радники займалися й відкриттям шкіл, дитсадків, сприяли роботі вишів, газет, видавництв, друкарень, допомагали в написанні підручників, підбирали кандидатури перспективних молодих афганців для навчання в СРСР. Ця освітницька, гуманітарна місія, з одного боку, ніби виправдовувала їхню присутність в афганському просторі. Вони щиро вірили, що несуть прогрес, добро, знання представникам місцевих племен. А з іншого боку, ідеологічна складова радянського контингенту допомоги у формі соціалістично-ленінських постулатів та орієнтирів (диктатура партії, релігія-допустима, але вона-пережиток минулого) була головною основою невдоволення в афганському середовищі. Організація світської освіти для дівчат, заохочення не носити паранджу часто сприймалися в консервативних сільських провінціях як загроза традиційним цінностям та сімейному устрою. «Приїжджайте до нас за рік — і ви побачите, що наші мечеті виявляться пустими» , – так лідер НДПА Таракі ідеалістично сподівався вирішити проблему з вірою в 1978 р. в розмові з високопоставленим генералом КДБ В. Крючковим. Проте розстріл 500 вождів племен , запрошених до Кабула на переговори, зневажання ісламського чинника, традицій, системи племінних, кланових та етнічних зв'язків створили потужну стіну спротиву прокомуністичній владі. Це дало привід мусульманському духовенству оголосити джихад — релігійний обов'язок кожного вірянина захищати свою віру, родину й землю.
Про перекоси, злочини владної верхівки ендепістів у 1978-1979 рр. знали у Москві, обурювалися репресіями, але все-таки вирішили допомогти дружній за духом НДПА виправити недоліки, знайти порозуміння з племенами під захистом радянських дивізій. Військові операції по знешкодженню моджахедів лише додали жертв з обох сторін (з 1978 по 1987 рік загинуло 876 825 афганців, з них 650056 чоловіків і 227769 жінок , а населення країни зменшилося загалом на 3 мільйони осіб ).
В. Половець прибув в Афганістан у 1985 р., коли вже радянська верхівка, керівництво окупаційного контингенту зрозуміли, що військова присутність у сусідній країні не дала бажаного результату. Значну частину території контролювали повстанці (за сучасними дослідженнями, тут проживало 80 % населення , що й підтверджує й автор (с. 20, 21). Маріонетковий режим НДПА утримувався на фінансовій дотації СРСР. Досить зазначити, що лише за 1984–1987 рр. Афганістан отримав від СРСР допомогу на 7,5 мільярда доларів . Автор щоденника зафіксував згаданий «відхідний» настрій у Кабулі, що турбував усіх місцевих, які отримували з цих коштів платню. Вони призвичаїлися до великих гарантованих зарплат, формального виконання обов’язків, не дуже переймаючися кінцевими результатами своєї діяльності. «Зарплата сержанта (Царандоя. – С. П.) – 5700 афганів, – зауважив В. Половець, –а робітник на виробництві – 3 тис. афган» (с. 21). «Платні» афганці розуміли, що після виходу окупаційних військ у них цього не буде.
В. Половець, будучи на зустрічі з послом, записав його слова: «Справа в тому, що воювати афганці не хочуть. Усе залежить від кадрів, яких підібрали ми. Той же Б. Кармаль. Слухає наші зауваги і нічого не робить. У партії розвивається сектантство і групівщина. Чому не вибрати губернатором муллу чи іншого авторитета. Парчани захопили владу і не допускає до неї халькістів. З малишами (озброєні племінні загони) і царандоєм ніякої роботи не ведеться. Я про це не один раз говорив Б. Кармалю, він слухає, усе записує і нічого не робить. Таке враження, що він їх боїться. З вождями племен ніякої роботи не проводиться. Ми з феодалів, купців, дрібнобуржуазного середовища намагаємося робити революціонерів. Тільки неорганізованістю партійних керівників пояснюється причина того, що ми не досягаємо бажаних результатів. Вони всю надію покладають на нашу 40-у армію. Досі наших солдат воює більше, ніж афганців» (с. 68–69).
Але за інерцією радники КПРС нав’язували афганцям свою «релігію» у формі партосередків, політосвіти, кімнат «культпросвітроботи» («Про завдання партійних комітетів по організації і вдосконаленню політичної освіти в 1985-1986 навчальному році”(с. 203), дбали «про введення в штат партійних комітетів посади інструктора по політосвіті, як це робиться в СРСР» (с. 87). Крім цього, «на місцях створено понад 600 агітаційно-пропагандистських груп, затверджено близько 5 тисяч політдоповідачів, 1,5 тисячі лекторів» (с. 226). Що ж вони мали пропагувати? На це є відповідь у записах щоденника – «вивчення матеріалів ХVІІ пленуму ЦК НДПА …матеріалів ХХVІІ з’їзду КПРС» (с. 153). «На жаль, як показала перевірка, – зізнається автор нотаток, – заплановане залишалося на папері» (с. 226).
Зрозуміло, що для більшості неграмотних афганців усі ці ідеологічні «ленінські штучки» були чимось абсолютно диким і неприйнятним – настільки ж чужим, як, приміром, чалма для українця. Російський агресор, нині окупувавши частину українських територій, як прямий спадкоємець СРСР, зайшов ще далі. Він оголосив українські паспорти недійсними, знищив тамтешні бібліотечні фонди як «нацистські» та «екстремістські», замінив усі шкільні підручники, заборонив викладання рідної мови, поділив релігії на «правильні» й «неправильні», а також почав встановлювати пам'ятники Й. Сталіну, В. Леніну та іншим подібним діячам.
Це і є імперські стандарти: орієнтири для перетворення вільного народу на підкорену спільноту, зручну для управління та політичних маніпуляцій. Сподіваємося, ця спроба чужинців на захоплених землях знищити місцеву ідентичність обернеться для них тим же боком, що й для СРСР в Афганістані.
Витрати на соціалістичну модернізацію та утримання останнього виявилися настільки величезними для Радянського Союзу, де панував тотальний дефіцит, що це загострило і економічну, і політичну ситуацію, зрештою призвівши до розпаду СРСР. Схоже, Москва продовжує йти тим самим шляхом, не зважаючи на власний гіркий досвід. Книга В. Половця, певною мірою, є саме таким нагадуванням про сумні наслідки спроб підкорення незалежної нації з її унікальною культурою та релігійними особливостями.
Слід зазначити, що свій «Афганський щоденник» автор писав у 1985-1986 роках. Дехто може дорікнути йому, що дійсність він відображав не в повному обсязі. Проте, гадаємо, секретар Чернігівського обкому КПУ, хоча й належав до високопоставленої номенклатури КПРС та щиро вірив у те, чим займався, все ж відрізнявся від багатьох інших радників. Він був мислячим філологом, який занотовував по можливості побачене та почуте. Отже, саме завдяки цьому маємо більш-менш повну картину буття радників ідеологічного фронту, інших сфер життя ДРА. У великому масиві літературі про Афганістан розділ про діяльності цих функціонерів написав лише посол Великої Британії в СРСР та Росії у 1988-1992 рр. Родрик Брейтвейт . Таким чином, документальні свідчення В. Половця доповнюють загальну історичну панораму важливими інсайтами тієї доби.
Сергій Павленко
Я належу до більшості, яка погано орієнтується в політичному житті 97% країн світу. От, наприклад, існує та чи інша держава – мала чи велика, – але хто там президент або прем'єр, яка структура парламенту, я не знаю. Люди там якось живуть, мають свою культуру, життєві інтереси, програми, ідеології. Погані чи прогресивні останні – чия це проблема? Кожна країна має власні цінності, свої духовні ідеали. Якщо вони не збігаються з вашими, то в чому проблема? Світ – це спільнота, де кожна країна є унікальною своєрідністю, неповторністю, витвореною протягом століть, а то й тисячоліть.
Здається, ця банальна істина має бути орієнтиром у будуванні взаємовідносин між державами. Народ повинен сам визначати, кого обирати лідером, яких героїв шанувати, що святкувати.
Але ж факт є фактом: світовий досвід дає численні приклади, коли з’являються зверхники, які починають диктувати сусіднім народам норми власної звичаєвості, нав’язують їм правила поведінки за своїми мірками та розуміннями. Приміром, В. Путін вважає, що українці мають говорити, писати, співати по-російськи. Головна теза путіністів – України як такої не було, а вона – відносно недавнє штучне утворення на російських землях з бандерівською символікою (тризуб).Тому, мовляв, вона повинна відмовитися від власної історії, культури та прийняти все це в інтерпретації Москви.
Книга Володимира Половця «Афганський щоденник» ( Чернігів: ПАТ “ПВК Десна”, 2025. 240 с.), на перший погляд, ніби не про це. Автор, відомий на Чернігівщині історик, видав свої нотатки про події, свідком чи учасником яких йому довелося бути під час дворічного перебування в Афганістані.
Проте, як на мене, між подіями нинішнього часу й сорокарічної давності простежується певна спільність. Москва, незважаючи на зміну політичної ідеології, не відкинула свою імперську сутність. Щоденник В. Половця дає просто вражаючий фактаж на підтвердження цього. Автор записів, зроблених під час виконання місії, був не рядовим солдатом, а мав портфель високопоставленого партійного радника (їх було 15 в Кабулі+ 38 в провінціях, а загалом 60). Крім того, всі афганські структури, організації теж мали радянських радників (більше 5000 ), а також збройні сили (1800 ), Царандой (міліція) і ХАД (орган державної безпеки). Фактично вони диктували афганцям, як діяти, що робити. Загалом цими та іншими питаннями в ДРА займалося близько 9000 цивільних радянських спеціалістів, партфункціонерів (с. 130 ).
Спочатку, у грудні 1978 року, Москва уклала договір про дружбу, добросусідство та співробітництво з «ленінцем» Нур Мухаммедом Таракі — генеральним секретарем ЦК Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Потім, після його усунення з поста лідера партії 16 вересня 1979 р. та страти, приходу до влади нового радикального марксиста Хафізулли Аміна, «на допомогу» прийшла 40-а армія СРСР у формі окупації території та підтримки лояльнішого для Москви лідера Бабрака Кармаля. Його, у свою чергу, наприкінці 1986 р. замінили на «ще більш прийнятного» Мухаммеда Наджибуллу.
КПРС на контрольованих радянськими солдатами територіях почала створювати подібні для своєї країни господарські структури, парторгани, ідеологічні інституції. Побудувати соціалізм у феодальному Афганістані за 3-5-7 років виявилося надзвичайно складним завдання. Насаджена з Кабула земельна реформа за радянським зразком розкуркулення 272 тисяч середніх та великих землевласників привела до опору, появи від 4000 до 5500 загонів борців з маріонетковим режимом . НДПА, взявши на озброєння сталінські репресії 1937-1938 рр. як «передовий досвід», стратила відразу після Саурської (Квітневої) революції 1978 р. до радянського грудневого вторгнення 1979 р. орієнтовно від 12000 до 27000 політичних опонентів , зокрема мул, старост. Зрозуміло, це не додало їй прихильників.
Чистка «правильних» і «неправильних» ендепістів ( у в’язниці потрапило до 8000 партійців ) закінчувалася, як правило, позбавленням життя останніх. Десятки, а то й сотні тисяч людей шукали від усього цього владного комуністичного крутійства-свавілля, непередбачуваності захисту в сусідніх країнах.
Більшість мешканців країни була неграмотною. «Усе населення – віруючі, – записав у щоденнику В. Половець. – Усі від Б. Кармаля до міністрів відвідують мечеті» (с. 20). Це було для нього, секретаря обкому, незвично, не так, як в загалом атеїстичному СРСР. Незважаючи на активність радників «по виконанню рішень квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС про надання допомоги афганським установам у виконанні постанови ХV пленуму ЦК НДПА і рекомендацій Лойя Джирги» (с. 42), афганці навіть з керівної партійної верхівки не спішили розбудовувати попереднє своє буття під нові стандарти. У Москві вбачали вирішення проблеми у посиленні пропаганди, ідеологічної роботи. Тому скрізь, за цією директивою, мали працювати Будинки політосвіти, які кували б кадри ідейних ендепістів, функціонерів опори влади. Та вже й у керівному колі радників з цього приводу виникали сумніви. Ось В. Половець занотував слова одного з промовців на черговій нараді: «Доповідь В. Г. Ломоносова. Досі ми намагалися перенести в партію свій досвід. Сьогодні уже переконалися, що він не спрацьовує. Ну, скажіть, які агітатори і політдні в кишлаках?» (с. 60).
Радники обурювалися, що її доводилося писати доповіді, виступи для афганської партноменклатури. Прикметний щодо цього запис у щоденнику від 16.10.1985 р.: «Обідали усі радники в їдальні посольства. Цього разу ракетами посольства не чіпали. Переді мною поставили задачу – готувати свій розділ в доповідь Б. Кармаля на ХVІІ пленумі ЦК НДПА. Я з само го початку заперечував таку постановку питання. Чому ми? Чому не афганці? Хай самі думають, що писати, адже їм виконувати рішення пленуму, а то потім вони скажуть – це не ми, нам написали шураві (росіяни), як вони це роблять кожного разу, коли стосується відповіда ти за провал. І, взагалі, я вважаю, що в обов’язки радника центрального апарату не повинні входити питання підготовки документів (доповідей, виступів, рішень, резолюцій і постанов). Інша справа – править ці документи» (с. 109).
Цікаво, що стиль бюрократії КПРС дублювався в реаліях, абсолютно далеких до СРСР: «Ми допомогли їм організувати й провести пленум ЦК. Це вже 15 пленум, на який ми пишемо правильні рішення, а вони залишаються на папері. Афганські маси схильні до розмов, але актив боїться кишлаків, боїться туди їхати. Наше завдання – змусити їх це робити» (с. 47).
Партійні радники займалися й відкриттям шкіл, дитсадків, сприяли роботі вишів, газет, видавництв, друкарень, допомагали в написанні підручників, підбирали кандидатури перспективних молодих афганців для навчання в СРСР. Ця освітницька, гуманітарна місія, з одного боку, ніби виправдовувала їхню присутність в афганському просторі. Вони щиро вірили, що несуть прогрес, добро, знання представникам місцевих племен. А з іншого боку, ідеологічна складова радянського контингенту допомоги у формі соціалістично-ленінських постулатів та орієнтирів (диктатура партії, релігія-допустима, але вона-пережиток минулого) була головною основою невдоволення в афганському середовищі. Організація світської освіти для дівчат, заохочення не носити паранджу часто сприймалися в консервативних сільських провінціях як загроза традиційним цінностям та сімейному устрою. «Приїжджайте до нас за рік — і ви побачите, що наші мечеті виявляться пустими» , – так лідер НДПА Таракі ідеалістично сподівався вирішити проблему з вірою в 1978 р. в розмові з високопоставленим генералом КДБ В. Крючковим. Проте розстріл 500 вождів племен , запрошених до Кабула на переговори, зневажання ісламського чинника, традицій, системи племінних, кланових та етнічних зв'язків створили потужну стіну спротиву прокомуністичній владі. Це дало привід мусульманському духовенству оголосити джихад — релігійний обов'язок кожного вірянина захищати свою віру, родину й землю.
Про перекоси, злочини владної верхівки ендепістів у 1978-1979 рр. знали у Москві, обурювалися репресіями, але все-таки вирішили допомогти дружній за духом НДПА виправити недоліки, знайти порозуміння з племенами під захистом радянських дивізій. Військові операції по знешкодженню моджахедів лише додали жертв з обох сторін (з 1978 по 1987 рік загинуло 876 825 афганців, з них 650056 чоловіків і 227769 жінок , а населення країни зменшилося загалом на 3 мільйони осіб ).
В. Половець прибув в Афганістан у 1985 р., коли вже радянська верхівка, керівництво окупаційного контингенту зрозуміли, що військова присутність у сусідній країні не дала бажаного результату. Значну частину території контролювали повстанці (за сучасними дослідженнями, тут проживало 80 % населення , що й підтверджує й автор (с. 20, 21). Маріонетковий режим НДПА утримувався на фінансовій дотації СРСР. Досить зазначити, що лише за 1984–1987 рр. Афганістан отримав від СРСР допомогу на 7,5 мільярда доларів . Автор щоденника зафіксував згаданий «відхідний» настрій у Кабулі, що турбував усіх місцевих, які отримували з цих коштів платню. Вони призвичаїлися до великих гарантованих зарплат, формального виконання обов’язків, не дуже переймаючися кінцевими результатами своєї діяльності. «Зарплата сержанта (Царандоя. – С. П.) – 5700 афганів, – зауважив В. Половець, –а робітник на виробництві – 3 тис. афган» (с. 21). «Платні» афганці розуміли, що після виходу окупаційних військ у них цього не буде.
В. Половець, будучи на зустрічі з послом, записав його слова: «Справа в тому, що воювати афганці не хочуть. Усе залежить від кадрів, яких підібрали ми. Той же Б. Кармаль. Слухає наші зауваги і нічого не робить. У партії розвивається сектантство і групівщина. Чому не вибрати губернатором муллу чи іншого авторитета. Парчани захопили владу і не допускає до неї халькістів. З малишами (озброєні племінні загони) і царандоєм ніякої роботи не ведеться. Я про це не один раз говорив Б. Кармалю, він слухає, усе записує і нічого не робить. Таке враження, що він їх боїться. З вождями племен ніякої роботи не проводиться. Ми з феодалів, купців, дрібнобуржуазного середовища намагаємося робити революціонерів. Тільки неорганізованістю партійних керівників пояснюється причина того, що ми не досягаємо бажаних результатів. Вони всю надію покладають на нашу 40-у армію. Досі наших солдат воює більше, ніж афганців» (с. 68–69).
Але за інерцією радники КПРС нав’язували афганцям свою «релігію» у формі партосередків, політосвіти, кімнат «культпросвітроботи» («Про завдання партійних комітетів по організації і вдосконаленню політичної освіти в 1985-1986 навчальному році”(с. 203), дбали «про введення в штат партійних комітетів посади інструктора по політосвіті, як це робиться в СРСР» (с. 87). Крім цього, «на місцях створено понад 600 агітаційно-пропагандистських груп, затверджено близько 5 тисяч політдоповідачів, 1,5 тисячі лекторів» (с. 226). Що ж вони мали пропагувати? На це є відповідь у записах щоденника – «вивчення матеріалів ХVІІ пленуму ЦК НДПА …матеріалів ХХVІІ з’їзду КПРС» (с. 153). «На жаль, як показала перевірка, – зізнається автор нотаток, – заплановане залишалося на папері» (с. 226).
Зрозуміло, що для більшості неграмотних афганців усі ці ідеологічні «ленінські штучки» були чимось абсолютно диким і неприйнятним – настільки ж чужим, як, приміром, чалма для українця. Російський агресор, нині окупувавши частину українських територій, як прямий спадкоємець СРСР, зайшов ще далі. Він оголосив українські паспорти недійсними, знищив тамтешні бібліотечні фонди як «нацистські» та «екстремістські», замінив усі шкільні підручники, заборонив викладання рідної мови, поділив релігії на «правильні» й «неправильні», а також почав встановлювати пам'ятники Й. Сталіну, В. Леніну та іншим подібним діячам.
Це і є імперські стандарти: орієнтири для перетворення вільного народу на підкорену спільноту, зручну для управління та політичних маніпуляцій. Сподіваємося, ця спроба чужинців на захоплених землях знищити місцеву ідентичність обернеться для них тим же боком, що й для СРСР в Афганістані.
Витрати на соціалістичну модернізацію та утримання останнього виявилися настільки величезними для Радянського Союзу, де панував тотальний дефіцит, що це загострило і економічну, і політичну ситуацію, зрештою призвівши до розпаду СРСР. Схоже, Москва продовжує йти тим самим шляхом, не зважаючи на власний гіркий досвід. Книга В. Половця, певною мірою, є саме таким нагадуванням про сумні наслідки спроб підкорення незалежної нації з її унікальною культурою та релігійними особливостями.
Слід зазначити, що свій «Афганський щоденник» автор писав у 1985-1986 роках. Дехто може дорікнути йому, що дійсність він відображав не в повному обсязі. Проте, гадаємо, секретар Чернігівського обкому КПУ, хоча й належав до високопоставленої номенклатури КПРС та щиро вірив у те, чим займався, все ж відрізнявся від багатьох інших радників. Він був мислячим філологом, який занотовував по можливості побачене та почуте. Отже, саме завдяки цьому маємо більш-менш повну картину буття радників ідеологічного фронту, інших сфер життя ДРА. У великому масиві літературі про Афганістан розділ про діяльності цих функціонерів написав лише посол Великої Британії в СРСР та Росії у 1988-1992 рр. Родрик Брейтвейт . Таким чином, документальні свідчення В. Половця доповнюють загальну історичну панораму важливими інсайтами тієї доби.
Сергій Павленко
Теґі:
