Радянські спецслужби проводили масове мінування міст, які здавали німцям. А потім підривали їх, аби за будь-яку ціну завдати ворогу максимальної шкоди – згідно проголошеної Сталіним «тактики випаленої землі».

18 серпня 1941 р. близько 20:00 співробітники НКВС без попередження підірвали греблю Дніпрогес у Запоріжжі. Вибух 20 т. толу зруйнував частину греблі довжиною 165 метрів, внаслідок чого 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до міст Марганця та Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра.

Наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Сталін, а вибухівку доставили літаками з Москви. Як годиться, про майбутній вибух не попередили ані військове керівництво, ані місцеве населення.
Кількість жертв трагедії достеменно невідома, оскільки їх ніхто не рахував. Найчастіше дослідники говорять про 100 тис. загиблих: 80 тис. жителів Запоріжжя та його околиць, біженців із сусідніх регіонів та близько 20 тис. радянських солдатів, які не встигли покинути місто.

Як згадував один із очевидців трагедії на острові Хортиця: «Ніяк не второпати…, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова… Вода, що ринулася із верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях».
Німецьке командування оцінювало свої втрати в живій силі у 1500 чоловік.
Акція пояснювалась побоюванням швидкого наступу німецьких військ, хоча насправді основні сили німців підійшли сюди лише за 46 діб, на початку жовтня. Відтак драма Дніпрогесу стала черговим свідченням того, як ставилася радянська держава до своїх громадян.



І останнє. Безпосередніх виконавців руйнування Дніпрогесу Олексія Петровського і Бориса Єпова (до речі, учасника висадження храму Христа Спасителя в Москві) спершу заарештували, однак за розпорядженням Москви невдовзі випустили із вибаченнями. У подальшому вони займалися підривом Волховської ГЕС та виконували інші «спеціальні завдання».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті