Наше досьє:
Дзюба Сергій Вікторович. Народився 20 вересня 1964 року в місті Пирятин Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у закордонних, всеукраїнських та обласних виданнях, очолював радіо «Новий Чернігів» і видавництво «Чернігівські обереги».
Нині – голова Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України, президент громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр», почесний професор Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна». Член Національної спілки письменників України. Автор 41 книги (всі присвячені дружині – письменниці, науковцю, журналістці Тетяні Дзюбі); лауреат понад 20-ти міжнародних і всеукраїнських літературних та журналістських премій. Його твори перекладені вже 40 мовами світу й надруковані в 23 країнах.

Про Сергія Дзюбу десять різних людей озвучить стільки ж різних думок. Хтось говоритиме про нього як про поета, хтось – як про прозаїка чи публіциста, комусь захочеться сказати про нього як про дитячого письменника або радіодраматурга, перекладача, пародиста, критика… Усі зійдуться лише в одному: цей чоловік таки дивак! Часто настільки глибоко занурений у власні думки, що не бачить нікого і нічого навколо себе. При тому – переможець Спартакіади журналістів-спортсменів. Завдає собі клопоту, самовіддано займаючись підростаючим поколінням майбутніх журналістів і письменників.

Не буду приховувати, що ми знайомі ще зі студентських років. Молодий Сергій запам’ятався веселим, авантюристичним, закоханим у журналістику, поезію і Тетяну. Попри сивину на скронях, він таким і лишається. Тому наша розмова час від часу прагнула скотитися до такого собі жартівливого словесного поєдинку.

– Пане Сергію, за кількістю написаного Ви вже наздогнали Льва Толстого?
– Ні, звичайно, не наздогнав – ні Толстого, ні Дюма. І навіть мету таку не ставлю перед собою. Але справа не в кількості творів (сміється). У безсмертя відправляються з невеликим багажем, як говорив класик. Насправді я, напевне, більше читач, ніж письменник. Ця пристрасть у мене – ще з дитинства.

– Але ж: «Була неділя і всесвіт крику, лиш мама знала: то перші вірші…» -- це Ваші рядки. Коли насправді почалися перші поетичні спроби?
– У третьому класі. Нам задали твір на вільну тему. І я написав його римованим текстом – хотів подратувати вчительку, бо вона часто, майже щодня, виганяла мене з класу за гострий язик. А їй несподівано моя робота сподобалася…

– Ну, тепер вчителі, напевне, пишаються учнем, твори якого є навіть у хрестоматії «Українська література для дітей». Але чому так скептично Ви відгукнулися про теперішню літературну молодь: «Бідні юні поетки 2000-х! Часто вони лише переказують молодість…»?
– Так то – жарт! Насправді у нас – багато талановитих молодих поетів. Я вже не один рік опікуюся ними, організовую обласні літературні та журналістські конкурси для дітей та молоді. Приємно, що деякі наші переможці – Анна Малігон, Тетяна Винник, Ольга Роляк, Олена Сердюк (Печорна), Артем Захарченко нині відомі на всю Україну. Щодо української поезії, то наша молодь ставить надзвичайно високу планку.

– Але ж ми з Вами знаємо, що заробити шматок хліба своєю творчістю літераторам надзвичайно важко. Ну, Джоан Ролінг – виняток. У нас, приміром, є зображений Вами, я вважаю, прекрасний дитячий герой – кленовий бог Кракатунчик, який ближчий українським дітлахам, ніж далекий Гаррі Поттер. У нас є багато інших дуже цікавих героїв українських авторів, але останні не володіють захмарними статками. Та що говорити про інших, коли Ви, приміром, маєте багато літературних премій, я рахувала і збилася на 20-й. Але знову ж таки, Ви – людина скромного достатку. Чому?
– Якщо говорити про закордонних авторів, то в багатьох державах письменникам надають дуже серйозну підтримку. Приміром, маленька країна Естонія. Там існує фонд капіталу культури, де нагромаджуються кошти – певні відсотки прибутків від акцизу на цигарки, алкоголь та ігорні заклади. Не дивно, що там письменники – відомі люди, вони щомісяця одержують пристойні кошти, працюють над книгами, які держава допомагає видати, їздять по Європі. Латиські письменники естонським трохи заздрять, тому що отримують разів у 5 менше. Але порівняно з нами вони – багатії! У Росії на початку 90-х культуру фактично звільнили від податків: кінематограф, літературу, книговидання – весь ланцюжок від сировини до продажу. То книжковий бізнес там вийшов на третє місце! У нас значно пізніше, ніж у росіян, спромоглися нарешті ввести невеличку пільгу (хоч щось), і ту пориваються увесь час відмінити. Щодо наших премій, то з фінансової точки зору вони – символічні. Це – більше моральна підтримка.
Я знаю, як поляки пропагують свою літературу через посольства. Французи постійно фінансують за кордоном видання своїх книг, починаючи з оплати праці перекладачів. На жаль, у нас ще немає такого розуміння, що в літературу, мистецтво треба вкладати кошти, як у спорт. Юрій Андрухович, перетинаючи кордон, якось вказав у документі, що він – письменник. То до нього причепилися, аби виправив, бо в Україні такої професії, мовляв, не існує...

– Звідти і висновок: «Поет має жити на Землі, але у Всесвіті»? Це про філософське ставлення до життя?
– Еге ж. Я ціную те, що маю. Живу творчістю. Зранку ще не знаю, що напишу вдень. Взагалі ж, наша література нині виживає завдяки меценатам. Але меценат – це має звучати гордо! Чому б, скажімо, не назвати вулиці на честь батька і сина Тарновських, Євгена Чикаленка, Григорія Галагана? Втім, як би там не було, я жодної зі своїх 40 книг не видав власним коштом, хоч їх наклади, як для України, немалі – зазвичай по 5 тисяч примірників. А загальний тираж книжок про Кракатунчика – 36 тисяч. Все-таки поки що знаходяться видавці, меценати і читачі…

– У Ваших творах серйозні філософські міркування несподівано поєднуються з дотепами. То «Щастя не римується з красою», то раптом – самокритика: «А в мене руки й ті обидві – ліві». І знову: «Не пий небо – янголом станеш», а потім: «Зима така маленька, мов японка»… Напевне тому, що Ви – такий різний, з Вами нерідко прагнуть поспілкуватися не лише шанувальники, а й опоненти?
– Любити чи не любити творчість будь-якого письменника – це справа смаку. Я до всіх ставлюся з повагою, намагаюся розширити коло читачів. На «Facebook» у мене – близько тисячі друзів. Приємно, коли вантажники, екскаваторники, слюсарі, звичайні сільські дядьки говорять, що вони читали мої книжки. Та ще й висловлюють про них своє враження! Комусь сподобалося, комусь не дуже. Так і має бути! Але для мене головне, що люди не лишаються байдужими. Звісно, я – не мега-зірка, але й маленька чернігівська зірочка має поле тяжіння, яке притягує читачів. Вони вчаться читати українські книжки. Хіба це погано?

– Це – прекрасно. Ваше життєве кредо?
– Хай буде добре мені… і всім іншим!

– Ваша найкраща риса?
– Я – абсолютно незаздрісна людина…

– … яка буквально молиться на кохану дружину: «Це просто дощ із карими очима, і ні краплинки я не змарнував…». Ви знаєте, що Вас називають чернігівським Петраркою?
– Ну, я до цього ставлюся з гумором…

– … але при тому всі книги присвячуєте дружині. Як вона це сприймає?
– Як належне. Правда, трапляються й непорозуміння. Коли я готував до друку книгу пародій «Любов з тролейбусом», Тетянка вперлася: або перейменовуй збірку, або зніми присвяту! Але обкладинка вже була готова, тож все залишилося, як є… Власне, більшість моїх читачів – жінки, і мої присвяти дружині їм імпонують.

– А чоловіки як до цього ставляться?
– Лаються. Один із моїх друзів-письменників скаржився: «Благовірна проходу не дає: а коли ти мені книгу присвятиш?!». Інший зауважив: «Після чергової твоєї книжки – два тижні депресія: моя читає моралі й пиляє!». Не розумію, кажу, в чому проблема? Ну, написали б присвяту і ви своїм дружинам, зробили б їм приємне. А вони лишили б вас у спокої…

– Ще розкажіть про те, як ваші з дружиною вірші практично одночасно почали перекладати різними мовами. Поезія ваша дуже відрізняється: у Тані -- витончена, трохи загадкова, з емоційно-філософським надривом. Вона – не для рядового читача, а швидше для інтелектуального гурмана. А Ви пишете у класичних традиціях, зрозуміло для всіх. Як у вашому житті з’явилася Віра Вовк, котра оцінила ваші такі різні поетичні стилі й захотіла зробити переклади віршів?
– Ми дружимо і листуємося з багатьма людьми. Екзюпері писав, що найбільша розкіш у житті – це розкіш людського спілкування. Так і є! Спочатку нас підтримав Богдан Бойчук – патріарх української поезії в діаспорі, співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, який разом із Віктором Кордуном видавав журнал «Світо-вид». Коли пан Богдан приїхав до Чернігова, ми познайомилися, і він одразу надрукував наші поезії. А потім у нас, на Придесенні, гостювала зі своїми колежанками видатна українська письменниця з Бразилії, Шевченківський лауреат Віра Вовк. Вона укладала чергову антологію (перекладає німецькою та португальською) і зі своєї ініціативи відібрала наші вірші. Це стало початком. Згодом Богдан Бойчук переклав англійською. І далі пішло, як снігова лавина. Один зарубіжний письменник перекладе – знайомить зі своїм приятелем. Ну й почали нас передавати один одному, мов естафетну паличку.

– І одразу ж усі почали дивуватися: а чому саме вас перекладають? Є, мовляв, інші автори, теж достойні…
– Можливо, нам трохи поталанило. Хоч під лежачий камінь, як відомо, вода не тече… Втім, в Україні є сучасні автори, які успішно перекладаються за кордоном: Оксана Забужко, Марина та Сергій Дяченки, Рауль Чілачава, Ігор Павлюк, Василь Слапчук, Анна Багряна, Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Дмитро Чистяк… Світ обирає тих, хто йде йому назустріч!

– Пане Сергію, зараз, коди Ви вже на підході до свого 50-річчя, доречно пригадати Ваші слова: «Колись ви неодмінно вигадаєте мене.
І це буде неправда…» . Яким би Ви хотіли залишитися в очах нащадків?
– Про мене вже гуляє світом дуже багато вигадок. Такі міфи і легенди! Але я ставлюся до цього з гумором. Щодо нащадків – якщо до них дійде бодай один мій вірш, можна буде вважати, що я прожив не даремно. А то в одному давньому китайському рукописі перелічуються видатні тогочасні поети, однак жодного їхнього вірша не лишилося…



P. S. Нещодавно у чернівецькому видавництві «Букрек» вийшла 41 книга Сергія Дзюби. Це – збірка рецензій «Несподівані зустрічі продовжують життя» (майже 600 сторінок), також присвячена дружині Тетяні. Цього року письменник став лауреатом престижної міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша – за роман (книгу та радіокнигу) для дітей «Потягуськи», створений у співавторстві з Іриною Кулаковською. Тетяна Дзюба восени 2012-го видала свою монографію «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX – першої третини ХХ ст.: модель національної ідентичності». Це – наукова книга, яка побачила світ за рішенням вченої ради Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Твори письменників Сергія і Тетяни Дзюби перекладені вже 40 мовами світу, в роботі – ще 10 перекладів. Готується книжка в Польщі – вірші талановитого чернігівського подружжя перекладають науковці Яґеллонського університету в Кракові: Роксана Кжемінська, Анна Тилютка та Маріанна Хлопек-Лабо.