Письменник Володимир Дрозд
1939, 25 серпня – у селі Петрушині на Чернігівщині народився Володимир Григорович Дрозд, письменник, перший головний редактор журналу «Київ» (1983-1985).
«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став працювати в районній газеті, закінчив Київський університет. Першу книжку оповідань та новел «Люблю сині зорі» видав у 19 років, тоді ж був прийнятий до Спілки письменників України.
Серед найбільш відомих творів Володимира Дрозда – «Катастрофа» (1969), «Спектакль» (1985), «Пришестя» (1996).
Не боявся писати про негативні явища радянської доби, через що мав проблеми з виданням творів.
«Згадаю, як розпинали мене за того ж «Білого коня Шептала», щасливим випадком надрукованого у львівському часописі «Жовтень», у цьому ж таки кабінеті, – стає і гидко, і страшно. Або безкінечну низку принижень навколо «Вовкулаки», «Катастрофи», «Ирію, «Спектаклю», та хіба тільки навколо них..., – писав Володимир Дрозд на рубежі століть (на той час – заступник голови Спілки письменників України) про колишні тоталітарні часи. – Або згадаєш редактора, цензора у самім собі, навіть коли ти за своїм письмовим столом і пишеш для вічності, до шухляди, а не для заробітку… Або згадаєш про принизливу штовханину письменників у цих же кабінетах навколо нагород, видань, звань, закордонних поїздок…Ні, не хочу я повертатися у минуле попри усю незатишність існування у часі теперішньому».
Вершиною його творчості стала незавершена багатотомна епопея «Листя землі: Книга даль і днів минущих» – справжня енциклопедія історії рідного краю за останні більш як сто років, побудована виключно на записаних автором спогадах жителів Чернігівщини та Київщини. Саме за «Листя землі» Володимир Дрозд був відзначений Шевченківською премією в 1992-му.
Помер 23 жовтня 2003-го в Києві.
«Я стояв на Горі і прохав Його:
- Дай, Господи, знати, що Ти чуєш мене. Хай покотиться зірка, або спалахне вогонь, або сяєво засвітиться над крутосхилом.
Не покотилася по небу зірка, ніч облягла Гору і крутосхил був похмуро-темний. І я пішов, пригнічений. І коли я вже був біля підніжжя Гори, Він сумно усміхнувся до мене:
- Як ви, люди, полюбляєте певність і тавро на собі! Адже не має значення, чую я тебе чи не чую. Має значення єдине: чи ти чуєш мене...».
В. Дрозд. Із щоденника
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став працювати в районній газеті, закінчив Київський університет. Першу книжку оповідань та новел «Люблю сині зорі» видав у 19 років, тоді ж був прийнятий до Спілки письменників України.
Серед найбільш відомих творів Володимира Дрозда – «Катастрофа» (1969), «Спектакль» (1985), «Пришестя» (1996).
Не боявся писати про негативні явища радянської доби, через що мав проблеми з виданням творів.
«Згадаю, як розпинали мене за того ж «Білого коня Шептала», щасливим випадком надрукованого у львівському часописі «Жовтень», у цьому ж таки кабінеті, – стає і гидко, і страшно. Або безкінечну низку принижень навколо «Вовкулаки», «Катастрофи», «Ирію, «Спектаклю», та хіба тільки навколо них..., – писав Володимир Дрозд на рубежі століть (на той час – заступник голови Спілки письменників України) про колишні тоталітарні часи. – Або згадаєш редактора, цензора у самім собі, навіть коли ти за своїм письмовим столом і пишеш для вічності, до шухляди, а не для заробітку… Або згадаєш про принизливу штовханину письменників у цих же кабінетах навколо нагород, видань, звань, закордонних поїздок…Ні, не хочу я повертатися у минуле попри усю незатишність існування у часі теперішньому».
Вершиною його творчості стала незавершена багатотомна епопея «Листя землі: Книга даль і днів минущих» – справжня енциклопедія історії рідного краю за останні більш як сто років, побудована виключно на записаних автором спогадах жителів Чернігівщини та Київщини. Саме за «Листя землі» Володимир Дрозд був відзначений Шевченківською премією в 1992-му.
Помер 23 жовтня 2003-го в Києві.
«Я стояв на Горі і прохав Його:
- Дай, Господи, знати, що Ти чуєш мене. Хай покотиться зірка, або спалахне вогонь, або сяєво засвітиться над крутосхилом.
Не покотилася по небу зірка, ніч облягла Гору і крутосхил був похмуро-темний. І я пішов, пригнічений. І коли я вже був біля підніжжя Гори, Він сумно усміхнувся до мене:
- Як ви, люди, полюбляєте певність і тавро на собі! Адже не має значення, чую я тебе чи не чую. Має значення єдине: чи ти чуєш мене...».
В. Дрозд. Із щоденника
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
Теґі:
