Про період вересня 1939 – черв­ня 1941 року у Львові часто згадують як про час перших “совєтів”, які, на відміну від других “совєтів”, затрималися в Західній Україні ненадовго.
У радянські часи це подавали як возз’єднання всіх українських земель, визволення західних українців і білорусів від польського гніту та порятунок від німецької окупації. У польській історіо­графії говорять про останній роз­поділ Польщі між двома потужними державами та про удар у спину польському війську, яке героїчно обороняло свою батьківщину від німецьких агресорів. Щодо сучасної України, то визначення зазначеного періоду значно складніше. Саме про це розмова з доктором історичних наук, професором, керівником Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту україно­знавства імені І. Крип’якевича НАН України Миколою Литвином.

– Пане професоре, в радян­ській історіографії про Львів і Західну Україну йшлось як про найбільш економічно від­сталу частину Поль­щі, в якій україн­ці потерпали від національного гніту. Тож якою була соціально-економічна та політична ситуація в за­хідній частині держави на серпень 1939 року?
– Так, історики радянської доби писали про колоніальний статус краю, про максимальне гноблення українського народу. Почасти це було правдою. Однак бездержавні українці намагалися творити паралельні структури.
У часи міжвоєнної Польщі вони створили низку бізнесових структур, зокрема кільканадцять доволі потужних, було дуже добре організовано ук­раїн­ську кооперацію. Українці були співзасновниками бан­ків, кредитівок. У Львові до 1939 року існували 43 міські школи, з яких лише чотири були українськими, діяли 14 дер­­жавних гім­назій і дві укра­їнські приватні. Це було європейське місто, яке творили поляки, українці, євреї, німці, що здавна тут заселилися. Львів був великим авіапортом – щоденно вирушали рейси до Варшави, Чернівців, Бухареста, Салонік, Софії, Вільнюса, Риги, Бреста, Кракова, Брно, Відня.
Тобто місто було справді європейським, мало непогано розвинуту господарську, культурну інфраструктуру. Найбільше потерпали села, галицька біднота прагнула землі. Там не вистачало українських шкіл.

– Якщо говорити про 1939 рік, то неможливо оминути 1 вересня – день нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, що, власне, стало передумовою всіх наступних подій. Зазвичай у радянській історіографії, а потім частково в українській зазначали, що для України початком війни є 22 червня 1941 року.
З огляду на те, що значна частина українських земель перебувала у складі Польщі, яку дату правильно вважати початком війни для України?
– Є історики, які говорять, що Друга світова війна розпочалася на українських землях у березні 1938 року, коли угорські війська захопили Закарпатську Україну. Все ж поступово утверджується думка, що Україна стала об’єк­том зазначених подій 1 вересня 1939 року, оскільки саме цього дня німці бомбардували Львів. Галичина й Волинь відчули смертельний подих Другої світової війни. За експертними даними, щонайменше 120 тисяч українців служило в польському війську. Серед них був генерал-хорунжий армії УНР Павло Шандрук. За вересневу кампанію 1939 року його удостоїли ордена “Віртуті мілітарі”. Донедавна в Західній Україні проживали 3-4 тисячі колишніх польських комбатантів, яким польський уряд присудив пенсії.

– Польські історики називають напад радянських військ 1939 ро­ку “ударом у спину”. А чи були в поляків шанси відбити німецьку атаку?
– Польські фахівці кажуть, що мільйонна польська армія могла відстояти незалежність. Як на мене – війна могла б бути довшою, проте тогочасна німецька армада таки придушила б польську державу. Шанси поляків були невеликими. Реально польські війська чинили спротив 20 днів, певні осередки опору ще були 3-5 жовтня в Карпатах і поб­лизу Варшави.

– Однак радянська армія розпочала операцію лише 17 вересня. Чому Сталін не зробив цього раніше?
– Сталін був хитрим політиком і намагався перекласти весь тягар відповідальності за трагедію польського народу на Німеччину. У вересні офіційний Бер­лін звертався до Кремля – чому ви не дотримуєтесь умов пакту Молотова-Ріббентропа? СРСР розпочав бойові дії 17 вересня, коли німецька армія почала реально загрожувати Львову. Німці вступили на українські ет­нічні землі 9-10 вересня 1939 ро­ку, тобто форсували Сян. До Львова вони підійшли 12 вересня, німецькі мотоциклісти й танкетки з’явилися на вулиці Городоцькій, дійшли до костелу Ельжбети. 12 вересня 15-тисячному поль­ському гарнізону генерала Лянднера вдалося відтіснити ні­мець­кі війська.12-22 вересня зусібіч, окрім Винників, тривала німецька облога Львова. 17 ве­ресня Червона Армія терміново почала рейд через Тернопіль, Золочів, і 19 вересня червоні танки були у Винниках.
19 вересня радянські війська підійшли до Львова, й у Винниках розпочалися складні тристоронні переговори. Польський гарнізон думав, кому здати Львів. Урешті командування вирішило здатися слов’янам, які, на його думку, є ближчими до польської культури. 22 вересня після обіду Львів здали радянській армії. Цікаво, що біля костелу у Винниках 19 вересня відбувся несанк­ціонований бій між “червоними” та німцями. Унаслідок цього радянська сторона втратила танк і дві бронемашини, а німецька – гарматну батарею та кількох солдатів й офіцерів.

– Чи можна вважати цей бій першою сутичкою між радян­ською та німецькою арміями під час Другої світової війни?
– Можливо, це був перший бій, хоча він тривав не більш ніж годину. Вони були союзниками, однак на рівні солдатів й офіцерів про це ніхто не знав. Отож після 22 вересня почали вести активні переговори між радянською та німецькою арміями. Відповідно до домовленостей, німці починають відходити з Дрогобича, Самбора, Перемишля. Робили це ду­же неохоче, бо треба було передавати Червоній Армії завойовані матеріальні цінності. Скажімо, в Самборі вони захопили сотні вагонів із продуктами. Також забрали частину міської скарбниці та роздали її мешканцям міста. Гітлерівці вивезли з Перемишля чимало верстатів, із Дрогобича та Борислава – нафту й ропу.

– У підсумку виник радян­сько-німецький кордон між двома великими річками – Сяном і Бугом. У Перемишлі склалася неординарна ситуація – його поділила не лише ріка, а й кордон. Яким було життя міста, розділеного на дві частини?
– Перемишль поділили між двома агресорами: стара частина залишилася в генеральній губернії, нова відійшла СРСР. Мені доводилося бачити архівні знім­ки міста тих років: з одного боку набережну прикрашено портретами Гітлера, з іншого – портрети Сталіна, Калініна. Як це не дивно, але німецька та радянська влада співпрацювали. Один міст зруйнували, пішохід­ний діяв – він був чи не основним місцем життя міста. На радянському боці залишилися пекарні, працювала пошта. Мос­том ішли полонені та біженці з обох боків: із німецького на радянський масово втікали євреї, а на німецький переходили галицькі німці, які боялися репресій. Незручності виникали через інші мови, нові традиції, ідеологізацію життя, хоча чимало націоналістично налаштованих українців тікало на ні­мецький бік.

– Отже, Західна Україна вперше опинилася у складі Радянського Союзу. Як це було на практиці, яким був початок життя під пануванням нового режиму?
– “Визволителі” намагалися уніфікувати життя на приєднаних теренах за своїми стандартами. Побільшало українських шкіл, для багатьох українських інтелектуалів з’явилася змога піти працювати в освіту. Восени 1939 року у Львові діяли 96 шкіл, 41 з них стала українською. Були три російські школи для дітей офіцерів радянської армії. І, як не дивно, того року залишилося 50 польських шкіл, також було три єврейські. Натомість тиск, репресії український соціум відчув не відразу. Восени насамперед заарештовували лідерів кооперації, українських партій. Тобто відбулися три великі репресивні акції – у лютому та квітні 1940 року, в липні 1941-го, – під час яких із міста депортували 100 тисяч мешканців – більшість поляків. Однак серед них було багато українців, а також євреїв.

– Тривалий час радянська історіографія говорила про ці події як про возз’єднання українських земель. Нині історики не надто часто вживають цей термін. Як із погляду сьогодення можемо оцінювати та називати ці події – возз’єднанням, окупацією?
– У польській історіографії однозначно йдеться про окупацію, українські історики в цьому питанні розділилися. З погляду міжнародного права, це була окупація двома агресорами суверенної польської держави. З погляду тогочасної політики, це було приєднання значного шмату території до імперії. З погляду українських національних інтересів, це було возз’єднання, бо зміцнювався український національний організм на 4-5 млн. людей. Західні українці додали наснаги східним і це засвідчило, що можемо та хочемо жити разом і можемо разом чинити спротив цій імперії.

– Українська територія збільшилась, однак згодом Перемишль і частина прилеглих до нього земель таки відійшла до Польщі. Враховуючи тодішні реалії, навіщо було Сталіну 1944 року йти на такі поступки Польщі?
– Тоді йшла дискусія з Америкою, Францією та Великобританією щодо переділу Східної Європи, і Сталін погодився передати Польщі місто Вроцлав, яке має чеські й німецькі традиції, депортувати близько 900 тисяч поляків із Волині та Галичини та подарувати собі Львів. Про Перемишль у великій політиці не йшлося. Хоча після завершення Другої світової війни говорили про можливе створення Холмської області та приєднання Холма до УРСР. Відомо, що дружина Хрущова, Надія Петрівна, була уродженкою Холмщини й дуже наполягала, щоб її рідні землі приєднали до Радянської України. Сталін знав про ці ініціативи, однак не схвалив їх.

Розмовляв Олександр Сирцов
На фото: Львів, вересень 1939 року. Бійці Червоної Армії демонструють воєнні трофеї.
Джерело: "Львівська газета".