Відповідно до Закону України №5670-д – українська є мовою публічної інформації, реклами, масових заходів, сфери обслуговування (включно з медичною), транспорту тощо.

Ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№ 5670-д), безперечно, є однією з найважливіших подій нинішнього року. Враховуючи чутливість теми і масштаби запроектованих змін, законотворці зробили перехідний період якомога м’якшим: документ набере чинності лише через два місяці після публікації, тобто в липні 2019-го, а відповідальність за порушення його норм почне застосовуватися лише з 2022-го.

Тому закиди у бік законотворців тут не доцільні. Зрозуміло, що і тепер, і через три роки невдоволених нововведеннями у мовній царині залишиться чимало. Відчуваючи настрої останніх, політики та керівники держави стоятимуть перед спокусою лібералізації мовного законодавства, а то й цілковитого скасування цьогорічних нововведень.

В умовах демократії такі ризики завжди будуть реальними, тим паче в часи, коли популізм знову стає тектонічною силою політики. Тож ухвалення мовного закону — це лише початок довгої та виснажливої боротьби, що потребуватиме консолідованих зусиль відповідальної частини політикуму, чиновництва та громадськості. Захистити документ і домогтися його практичного застосування — завдання, без перебільшення, історичної ваги, бо саме так є шанс зламати механізми зросійщення, запущені в Україні ще за радянських часів.

Те, що коліщата русифікації не перестають крутитися й сьогодні, є очевидним фактом. Особливо наочно їхня дія виявилася в південних та східних регіонах України, що зазнали найжорсткішого зросійщення. Його механізми, що діяли там у 1960–1970-х, докладно описав дисидент Олекса Тихий, учитель української мови з Донеччини, в’язень (і жертва) радянських таборів. Після розпаду СРСР місцеві еліти стали використовувати зросійщення вже у власних цілях, саботуючи інтеграцію південно-східних регіонів із мовним та культурним полем України. Найвищим досягненням цих еліт став прихід до міністерського кабінету Дмитра Табачника, який намагався розвернути в бік Москви всю гуманітарну політику держави, а також горезвісний закон Ківалова — Колесніченка, що де-факто легалізував механізми русифікації, які раніше діяли переважно неформально.

На щастя, у 2018-му цей закон втратив чинність і ситуація в мовній царині повернулася до попереднього стану. Запровадження мовних квот для радіо й телебачення, а також ухвалення у 2017-му закону про освіту посилили становище української. І ось тепер новий документ за умови належного застосування може відкрити шлях до відновлення мовного середовища України, насамперед у найбільш зросійщених регіонах.

Новий мовний закон позбавляє українську мову статусу вторинної та необов’язкової, розширює сферу її обов’язкового вживання і встановлює домінування української мови в публічному просторі, зокрема міському. Масштаби запроектованих змін важко переоцінити, як і перспективи українізації, що відкриваються за ними.

А крім того, закон привносить набагато більше ясності в питання, які раніше були предметом побутових суперечок, що час від часу вибухали гучними медійними скандалами з політичним присмаком. Допоки порядок використання мов був предметом щоденного «торгу» між українсько- та російськомовними громадянами: продавцями й покупцями, студентами й викладачами, керівниками та підлеглими, суспільство було приречене на конфлікти, оскільки останнє слово щоразу залишалося за сильнішою стороною.

За матеріалами видання «Аргумент»