На Харківщині за особистої підтримки Путіна урочисто відкрили пам’ятник імператору Олександру III.
Цар не приховував своєї ненависті до українців, був ярим антисемітом, забороняв картини Рєпіна і Ге, цензурував Толстого і Достоєвського та зробив усе можливе, щоб поховати демократичні реформи свого батька.
У своїх мемуарах Петро Кропоткін пише, що вже наприкінці 1860-х спадкоємець престолу Олександр сповна проявляв свій норов.
Одного разу офіцери, яких відправили в США замовити рушниці для російської армії, привезли зброю, що не влаштувала цесаревича. Тоді майбутній імператор вельми грубо повівся з одним із гвардійців, на що той насмілився гідно йому відповісти.
Великий князь не очікував такої реакції і облаяв офіцера останніми словами. Чоловік одразу пішов геть, а через деякий час прислав Олександру листа, в якому вимагав вибачень.
Ображений офіцер попереджав: якщо через добу цього не станеться, то від безчестя він застрелиться. “Я бачив його, – свідчить Кропоткін, – у мого близького друга в той день, коли він щохвилини чекав на вибачення. На другий день його вже не було в живих”.
Коли батько спадкоємця, імператор Олександр II, дізнався про цей випадок, він сильно прогнівався. Олександр ІІ наказав сину йти за труною загиблого офіцера до самої могили.
Але, як згадують сучасники, той вже тоді настільки звик до лестощів, що не міг зрозуміти мотиву трагічної гибелі, яка зовсім не стала для нього потрясінням.
Після вбивства батька постійне очікування небезпеки розвило у царя крайню форму недовіри до людей. Якось охоронець, що палив цигарку, став ховати її за спину, коли несподівано побачив імператора. Олександр III подумав, що той приховує зброю. Не вагаючись, імператор убив охоронця, яким виявився барон Рейтерн, родич міністра фінансів.
Мемуаристи визнають, що передостанній Романов був не стільки жорстоким, скільки мав, як пишуть сучасники, “нравственную глухоту”. Він справді вважав себе набожною людиною, відвідував всі богослужіння, але Церква була йому потрібна в тому числі й заради зміцнення влади.
Коли київський митрополит Філофей у своєму зверненні до імператора докоряв тому, що російський самодержець дуже далекий від народу, Алєксандр III запропонував перевірити владиці свої розумові здібності.
Цар у своєї гордині ніколи не витримував і не зносив критики. Власне, сама історія в Бірках, що трапилася 125 років тому, є яскравим прикладом його ставлення до людей.
Про аварію в Бірках читайте матеріал Олександра Зінченка:
“Катастрофа царського поїзду: знак кінця Імперії”
Нагадаємо, що Вітте заборонив імператорському поїзду рухатися Південно-Західними залізницями із надмірною швидкістю. Утім, за словами профільного міністра Посьєта, імператор на це відповів: “На вашій дорозі не можна їхати швидко просто тому, що ваша дорога – жидівська!”.
За своїми переконаннями Олександр III був ярим антисемітом та великодержавним шовіністом. Тільки у 1891 році із Москви було виселено близько 17 тис. єврейських ремісників, яким забороняли селитися у столиці.
Повертаючись до Спасова Скита, де сьогодні встановили двотонний пам’ятник, зазначу, що імператор особисто був причиною катастрофи і смерті 21 особи. Саме тому у цій історії не було жодного покараного!
Ціна 21 життя – лише кілька почесних відставок та цинічне “свято чудесного порятунку імператорської сім’ї”, яке тривало декілька днів.
У церквах тоді служили подячні молебні, вихованців навчальних закладів було звільнено від навчань, натовп людей вийшов на вулиці на урочисту процесію на чолі з імператором та його сім’єю. Жодної власної провини Олександр III не відчував.
Також варто почитати скупі примітки на полях імператорського щоденника. Тут він взагалі не підбирав епітетів. Слова “негідник” чи “мерзотник” для своїх недругів свідчили, що вони були для нього не душами, що заблукали, а справжніми ворогами.
Він часто замислювався над тим, щоб повернути закріпачення селян, зробив університетську контрреформу, за якою ректори та декани призначалася міністерством, а на питання про можливу Конституцію відповідав у своєму дусі: “Чтоб русский царь присягал каким-то скотам?”
Разом з Костянтином Побєдоносцевим Олександр III наближав крах імперії своїми безглуздими вчинками також у галузі культури.
Згадаємо хоча б той факт, що імператор спочатку забороняв “Крейцерову сонату” Толстого. За читання чи розповсюдження книг “Сповідь” та “В чому моя віра” жорстоко переслідували. VI том Лєскова “Мелочи архиерейской жизни” цензура визнала “дерзким памфлетом на церковное управление в России и на растленные нравы низшего духовенства”.
Не виставлялися картини Ге і Рєпіна. Заборонено було друкувати уривок про старця Зосиму із роману Федора Достоєвського “Брати Карамазови”. Фраза “самый развращенный богач устыдится богатства своего перед бедным” була визнана шкідливою для режиму “несогласною с существующими порядками государственной и общественной жизни”.
Олександр III уславився реакцією і переслідуванням інакодумців, обмеженням університетської автономії, посиленням цензурного тиску, прагненням зменшити роль земств, придушенням національного руху, спробами перевести литовську мову на кирилицю.
Порівняно з ним наступний Романов – канонізований Микола Кривавий – дійсно може вважатися “дарителем свобод”.
Як на мене, достатньо було б навіть відомих фактів, щоб заборонити встановлювати в Україні монументальний пам’ятник Олександру III, за часи правління якого діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр. Саме він у 1884 році наклав табу на українські театральні вистави в усіх “малоросійських губерніях”.
Це Олександр III у 1888 році видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
При ньому у 1889 році у Києві на археологічному з’їзді дозволено було читати реферати всіма мовами, крім української, а через три роки офіційно заборонили перекладати книжки з російської на українську.
Тому, коли голова правління московського фонду “Відродження культурної спадщини” Алєксандр Панін говорить (цитую) “Володимир Володимирович цю ідею підтримав, дав свої президентські вказівки РЖД, щоб нам була надана підтримка і допомога в доставці пам’ятника на територію України”, то інакше, як історичною провокацією це назвати не можна.
В регіоні, де майже десятиліття не встановлюють уже виготовлений пам’ятник Мазепі, урочисте вшанування імператора, який нищив все українське, виглядає як знущання.
Можливо, комусь дуже хочеться бути губернією у складі Російської імперії чи незабаром нам слід чекати чергової історичної сесії міськради з ушанування 400-річчя дому Романових?

Володимир Чистилін
Джерело: Історична правда