РОЗСТРІЛЯНИЙ ЗА УКРАЇНСЬКУ НАФТУ ФЕДІР ЛИСЕНКО
1887, 7 червня народився видатний український геолог Федір Лисенко, відкривач одного із найбільших родовищ нафти і газу на Сході України, у так званій Дніпровсько-Донецькій западині. У 2017-му виповнюється 130 років із дня його народження.
Упродовж десятиріч український газ подавали в Москву, Ленінград, Мінськ, Ригу, Кишинів, у міста України та у всі республіки СРСР. Аж доки не були викачані всі ресурси. Геологів на чолі з Ф.Лисенком, які відкрили родовище, репресували під час Великого терору.
Федір Лисенко народився у м. Бердянськ на Запоріжжі. Закінчив місцеву гімназію із золотою медаллю, вступив до Петербурзького гірничого інституту. За участь у студентських заворушеннях змушений був залишити Петербург i виїхати до Томська. Там у 1911 році закінчив із відзнакою Томський гірничий інститут. Працював сім років на копальнях Сибіру, Алтаю, Казахстану.
На початку 1917-го переїхав в Україну. Спочатку працював на рудниках Донбасу, а потім за дорученням Української Центральної Ради досліджував соляні копальні поблизу м. Бахмут на Донеччині, кілька разів виїжджав на ст. Волочиськ (нині Хмельницька область), де вирішував проблему постачання нафти з Карпат, а водночас вивчав і карпатські соляні поклади.
Федір Лисенко був членом соціал-демократичної партії, співпрацював із Центральною Радою, а згодом і Директорією. У 1918 році разом з Іваном Огієнком відкривав університет у Кам'янці-Подільському, де викладав курс загальної геології. Спільно зі студентами відновлював зруйновані цукроварні, млини, фосфоритні копальні. Досліджував багато видів будівельних матеріалів, жорнового каміння та мінеральних добрив Кам’янеччини.
У 1921 році геолог переїхав до Києва. Тут ЧК його вперше заарештувало, але за місяць перебування у в'язниці Ф.Лисенка звільнили. Як тільки академік Павло Тутковський у 1926 році в Києві очолив Інститут геології АН УРСР, то одразу запросив на роботу Федора Лисенка на посаду старшого наукового співробітника. Незабаром Ф.Лисенко став завідуючим відділом нерудних копалин, а у 1934 році отримав вчене звання професора. Він займався вивченням силікатів та фосфатів Поділля, але головний акцент досліджень був про корисні копалини Роменського району. За сумісництвом Федір Лисенко керував секцією гірничо-геологічної термінології Інституту наукової української мови ВУАН та викладав курс пластичних матеріалів у Київському художньому інституті і на Вищих інженерних курсах Українського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту.
У співавторстві з М.Клюшніковим Ф.Лисенко видав у 1936 році в Києві книжку «Материалы к изучению глин и каолинов УССР как огнеупорного сырья». У ній автори дали детальні характеристики 90-ам найголовнішим родовищам каолінів і вогнетривких глин України, висвітлили їхній хімічний склад, технологічні якості та запаси за категоріями А, В і С.
Від 1928 Ф.Лисенко очолював експедицію з пошуків корисних копалин на Роменщині, зокрема на г. Золотуха поблизу с. Оксютинці (нині у межах с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області). Саме під керівництвом Лисенка виявили поклади гіпсу, мергелю, глинистих сланців, кам’яної і калійної солей, діабазів і нафти. У 1932 році була забурена свердловина №1, результати роботи якої сприяли зародженню сміливої думки – нафтогазоносності.
У 1934 році Федір Лисенко зі своїми звітами про дослідження їздив на консультацію провідних фахівців у Москву, a потім в Солікамськ, де вивчав калієносність місцевого розрізу i зіставлення його з даними по Роменській свердловині. Всі дані говорили про наявність нафти, доводячи нафтогазоносність Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ). 3 цими висновками Лисенко домігся прийому в наркома важкої промисловості СРСР Серго Орджонікідзе. Нарком дав команду про поновлення пошукових робіт i виділення додаткових коштів на потужніші бурильні установки.
Багаті нафтопрояви були виявленні Федором Лисенком у 1936 році під час буріння свердловини № 2. Це була перша нафта в Україні в радянський період. Проте відкриття Лисенка обернулося для нього і його колег трагедією. Під час буріння сталася аварія, тож свердловина не досягла проектної глибини 500 м, а тому стало неможливим провести в ній випробування розкритого розрізу. В ті часи такі ускладнення радянська влада розглядала як шкідництво і саботаж. Пошуково-розвідувальні та бурові роботи оцінювали не спеціалісти, а комуністичні партійні чиновники, які не були знайомі ні з специфікою геолого-геофізичних досліджень, ні з технологією буріння розвідувальних свердловин. З їхньої подачі будь-які затримки чи пошкодження, яких неможливо уникнути при подібних роботах, розцінювалися як диверсії. Це призвело до того, що всі кращі спеціалісти, що мали відношення до відкриття нафти були репресовані.
Для остаточного вивчення нафтогазоносності Роменської площі в Інституті геології АН УРСР у 1936 році організував нафтову експедицію на чолі з І.Т. Шамекою. Нова свердловина поблизу тої, яка була закладена Ф.Лисенком, підтвердила нафтогазоносне родовище, що отримало назву Дніпровсько-Донецьке. Керівництво свердловиною перейшло до Москви. Із родовища з 9 по 23 червня 1937 року видобули майже 2 тонни нафти. Газ радянська влада постачала в усі республіки СРСР. Упродовж десятиріч український газ подавали в Москву, Ленінград, Мінськ, Ригу, Кишинів і також до міст України, аж доки не були викачані всі ресурси.
У кінці червня 1937 року свердловину-відкривальницю нафти зліквідували, а вчених Інституту геології АН УРСР відсторонили від активної участі в розвідці нафти в цьому басейні. Новоприбулий керівник з Москви Куцев присвоїв собі результати 10-річної праці Федора Лисенка і зробив доповідь «Про нафтогазоносність України» на 17 сесії Міжнародного геологічного конгресу у Москві в 1937 році. Згодом у радянських енциклопедіях написали, що площа газоносності родовища 250 км2, а відкрите воно 1950 року й експлуатується з 1956 року...
Професора Ф.Лисенка органи НКВС заарештували в лікарні вночі 22 травня 1937 року. Вироком від 3 вересня 1937 р. його засудили до найвищої міри покарання – розстрілу (згідно свідоцтва про смерть, що зберігається в Роменському краєзнавчому музеї, розстріл відбувся 26 серпня 1937 р., тобто ще до оголошення вироку в суді).
З вироку від 3 вересня 1937 року ( мовою оригіналу): «... подсудимый Лысенко в 1927 году являлся активным учасником к/р националистической группы. В 1934 г. Лысенко вошел в состав к/р фашистской террористической организации, в которую был вовлечен руководителем к/р организации Свитальским. По заданию Свитальского подсудимый Лысенко проводил вредительство в области разведки Роменской нефти, срывая на протяжении двух лет разведывательные работы. В 1935-36 годах подсудный Лысенко совместно с участником к/р организации Бабиенко собирал сведения секретного характера и через Свитальского передавал агентам немецкой разведки. Будучи осведомлен о блоке к/р организации с троцкистской террористической организацией, Лысенко поддерживал установку к/р организации о террористических методах борьбы против руководителей (партии) и Советского Правительства…».
Лише 28 листопада 1956 р. Ф.О. Лисенка було реабілітовано.
На 8 років у концтабори ГУЛАГу вислали його дружину Марію. Вона була дуже талановитим лікарем, тож лікувала й керівників ГУЛАГу, й партійних діячів. Там у концтаборах за свою працю отримала орден Червоного Прапора. Але нагороді не раділа, бо весь час думала про сина Євгена, доля якого була їй невідома. Хлопчика виховував дідусь. На початку війни Євгена мобілізували на фронт, де він мав поранення. Після повернення закінчив школу, інститут, здобув професію інженера-геодезиста. Згодом став доктором наук і працював професором у Київському інженерно-будівельному інституті. Помер у 1991 році.
Ім’я видатного українського геолога Федора Лисенка багато десятиріч було під забороною та забуттям. Його наукові дослідження вилучили з бібліотек і знищили, а колег-фахівців вислали з України або звільнили з роботи. Знищили і рукопис монографії про нафтогазоносність в Україні, а матеріали наукових досліджень та відкриття нафти приписали професору Московського геологорозвідувального інституту, академіку АН СРСР з 1953 року Миколі Шатському. В Українській радянській енциклопедії зазначено, що він «передбачив нафтоносність ряду районів СРСР, в тому числі Дніпровсько-Донецької западини», за що і був нагороджений неодноразово найвищими нагородами і преміями.
І все ж правда повернулася. Світова слава також не забарилася. А у 2000 році у Великобританії відомий український вчений в галузі нафтогазової промисловості Василь Созанський на 62-й конференції Європейської асоціації геовчених та інженерів у місті Глазго виступив із доповіддю про те, що нафту і газ на Сході України відкрив саме український вчений Федір Остапович Лисенко.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
Упродовж десятиріч український газ подавали в Москву, Ленінград, Мінськ, Ригу, Кишинів, у міста України та у всі республіки СРСР. Аж доки не були викачані всі ресурси. Геологів на чолі з Ф.Лисенком, які відкрили родовище, репресували під час Великого терору.
Федір Лисенко народився у м. Бердянськ на Запоріжжі. Закінчив місцеву гімназію із золотою медаллю, вступив до Петербурзького гірничого інституту. За участь у студентських заворушеннях змушений був залишити Петербург i виїхати до Томська. Там у 1911 році закінчив із відзнакою Томський гірничий інститут. Працював сім років на копальнях Сибіру, Алтаю, Казахстану.
На початку 1917-го переїхав в Україну. Спочатку працював на рудниках Донбасу, а потім за дорученням Української Центральної Ради досліджував соляні копальні поблизу м. Бахмут на Донеччині, кілька разів виїжджав на ст. Волочиськ (нині Хмельницька область), де вирішував проблему постачання нафти з Карпат, а водночас вивчав і карпатські соляні поклади.
Федір Лисенко був членом соціал-демократичної партії, співпрацював із Центральною Радою, а згодом і Директорією. У 1918 році разом з Іваном Огієнком відкривав університет у Кам'янці-Подільському, де викладав курс загальної геології. Спільно зі студентами відновлював зруйновані цукроварні, млини, фосфоритні копальні. Досліджував багато видів будівельних матеріалів, жорнового каміння та мінеральних добрив Кам’янеччини.
У 1921 році геолог переїхав до Києва. Тут ЧК його вперше заарештувало, але за місяць перебування у в'язниці Ф.Лисенка звільнили. Як тільки академік Павло Тутковський у 1926 році в Києві очолив Інститут геології АН УРСР, то одразу запросив на роботу Федора Лисенка на посаду старшого наукового співробітника. Незабаром Ф.Лисенко став завідуючим відділом нерудних копалин, а у 1934 році отримав вчене звання професора. Він займався вивченням силікатів та фосфатів Поділля, але головний акцент досліджень був про корисні копалини Роменського району. За сумісництвом Федір Лисенко керував секцією гірничо-геологічної термінології Інституту наукової української мови ВУАН та викладав курс пластичних матеріалів у Київському художньому інституті і на Вищих інженерних курсах Українського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту.
У співавторстві з М.Клюшніковим Ф.Лисенко видав у 1936 році в Києві книжку «Материалы к изучению глин и каолинов УССР как огнеупорного сырья». У ній автори дали детальні характеристики 90-ам найголовнішим родовищам каолінів і вогнетривких глин України, висвітлили їхній хімічний склад, технологічні якості та запаси за категоріями А, В і С.
Від 1928 Ф.Лисенко очолював експедицію з пошуків корисних копалин на Роменщині, зокрема на г. Золотуха поблизу с. Оксютинці (нині у межах с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області). Саме під керівництвом Лисенка виявили поклади гіпсу, мергелю, глинистих сланців, кам’яної і калійної солей, діабазів і нафти. У 1932 році була забурена свердловина №1, результати роботи якої сприяли зародженню сміливої думки – нафтогазоносності.
У 1934 році Федір Лисенко зі своїми звітами про дослідження їздив на консультацію провідних фахівців у Москву, a потім в Солікамськ, де вивчав калієносність місцевого розрізу i зіставлення його з даними по Роменській свердловині. Всі дані говорили про наявність нафти, доводячи нафтогазоносність Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ). 3 цими висновками Лисенко домігся прийому в наркома важкої промисловості СРСР Серго Орджонікідзе. Нарком дав команду про поновлення пошукових робіт i виділення додаткових коштів на потужніші бурильні установки.
Багаті нафтопрояви були виявленні Федором Лисенком у 1936 році під час буріння свердловини № 2. Це була перша нафта в Україні в радянський період. Проте відкриття Лисенка обернулося для нього і його колег трагедією. Під час буріння сталася аварія, тож свердловина не досягла проектної глибини 500 м, а тому стало неможливим провести в ній випробування розкритого розрізу. В ті часи такі ускладнення радянська влада розглядала як шкідництво і саботаж. Пошуково-розвідувальні та бурові роботи оцінювали не спеціалісти, а комуністичні партійні чиновники, які не були знайомі ні з специфікою геолого-геофізичних досліджень, ні з технологією буріння розвідувальних свердловин. З їхньої подачі будь-які затримки чи пошкодження, яких неможливо уникнути при подібних роботах, розцінювалися як диверсії. Це призвело до того, що всі кращі спеціалісти, що мали відношення до відкриття нафти були репресовані.
Для остаточного вивчення нафтогазоносності Роменської площі в Інституті геології АН УРСР у 1936 році організував нафтову експедицію на чолі з І.Т. Шамекою. Нова свердловина поблизу тої, яка була закладена Ф.Лисенком, підтвердила нафтогазоносне родовище, що отримало назву Дніпровсько-Донецьке. Керівництво свердловиною перейшло до Москви. Із родовища з 9 по 23 червня 1937 року видобули майже 2 тонни нафти. Газ радянська влада постачала в усі республіки СРСР. Упродовж десятиріч український газ подавали в Москву, Ленінград, Мінськ, Ригу, Кишинів і також до міст України, аж доки не були викачані всі ресурси.
У кінці червня 1937 року свердловину-відкривальницю нафти зліквідували, а вчених Інституту геології АН УРСР відсторонили від активної участі в розвідці нафти в цьому басейні. Новоприбулий керівник з Москви Куцев присвоїв собі результати 10-річної праці Федора Лисенка і зробив доповідь «Про нафтогазоносність України» на 17 сесії Міжнародного геологічного конгресу у Москві в 1937 році. Згодом у радянських енциклопедіях написали, що площа газоносності родовища 250 км2, а відкрите воно 1950 року й експлуатується з 1956 року...
Професора Ф.Лисенка органи НКВС заарештували в лікарні вночі 22 травня 1937 року. Вироком від 3 вересня 1937 р. його засудили до найвищої міри покарання – розстрілу (згідно свідоцтва про смерть, що зберігається в Роменському краєзнавчому музеї, розстріл відбувся 26 серпня 1937 р., тобто ще до оголошення вироку в суді).
З вироку від 3 вересня 1937 року ( мовою оригіналу): «... подсудимый Лысенко в 1927 году являлся активным учасником к/р националистической группы. В 1934 г. Лысенко вошел в состав к/р фашистской террористической организации, в которую был вовлечен руководителем к/р организации Свитальским. По заданию Свитальского подсудимый Лысенко проводил вредительство в области разведки Роменской нефти, срывая на протяжении двух лет разведывательные работы. В 1935-36 годах подсудный Лысенко совместно с участником к/р организации Бабиенко собирал сведения секретного характера и через Свитальского передавал агентам немецкой разведки. Будучи осведомлен о блоке к/р организации с троцкистской террористической организацией, Лысенко поддерживал установку к/р организации о террористических методах борьбы против руководителей (партии) и Советского Правительства…».
Лише 28 листопада 1956 р. Ф.О. Лисенка було реабілітовано.
На 8 років у концтабори ГУЛАГу вислали його дружину Марію. Вона була дуже талановитим лікарем, тож лікувала й керівників ГУЛАГу, й партійних діячів. Там у концтаборах за свою працю отримала орден Червоного Прапора. Але нагороді не раділа, бо весь час думала про сина Євгена, доля якого була їй невідома. Хлопчика виховував дідусь. На початку війни Євгена мобілізували на фронт, де він мав поранення. Після повернення закінчив школу, інститут, здобув професію інженера-геодезиста. Згодом став доктором наук і працював професором у Київському інженерно-будівельному інституті. Помер у 1991 році.
Ім’я видатного українського геолога Федора Лисенка багато десятиріч було під забороною та забуттям. Його наукові дослідження вилучили з бібліотек і знищили, а колег-фахівців вислали з України або звільнили з роботи. Знищили і рукопис монографії про нафтогазоносність в Україні, а матеріали наукових досліджень та відкриття нафти приписали професору Московського геологорозвідувального інституту, академіку АН СРСР з 1953 року Миколі Шатському. В Українській радянській енциклопедії зазначено, що він «передбачив нафтоносність ряду районів СРСР, в тому числі Дніпровсько-Донецької западини», за що і був нагороджений неодноразово найвищими нагородами і преміями.
І все ж правда повернулася. Світова слава також не забарилася. А у 2000 році у Великобританії відомий український вчений в галузі нафтогазової промисловості Василь Созанський на 62-й конференції Європейської асоціації геовчених та інженерів у місті Глазго виступив із доповіддю про те, що нафту і газ на Сході України відкрив саме український вчений Федір Остапович Лисенко.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
Теґі:
