Село Вертіївка на Чернігівщині: відновити пам’ять про українських патріотів
Потрапивши на 29-й рік незалежності України в cлаветне село Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області (існує з початку XVII ст., сотенний центр часів козацтва), очікуєш у публічному просторі серед іншого дізнатися про його славетних земляків — українських патріотів, які боролися та наближали відновлення рідної й самостійної держави, зберігали та розвивали національну культуру. Налаштовуєшся побачити місця пам’яті, меморіальні знаки й публічну інформацію, почути від представників громади про знаних предків. Тим більше, що уродженцями Вертіївки є кілька знакових постатей українського національного руху:
— ГОРБАТЕНКО Іван Семенович (22.06.1895 — після 07.1924, його доля невідома) – сотник Армії Української Народної Республіки. Під час Української революції воював за Українську незалежну державність. У 1920 році Він разом із побратимами у складі легендарної 6-ї Січової стрілецької дивізії на чолі з видатним українським воєначальником Марком Безручком під час війни Польщі та України проти російсько-більшовицького агресора врятував Польщу та Європу від московської червоної навали. Звертає увагу, що військове звання сотника армії УНР — капітана в сучасній армії йому присвоїли у травні 1920 року. Це визнання його бойових заслуг.
Після поразки Українських Визвольних змагань початку XX століття змушений був знаходитися в еміграції до кінця свого життя.
— КУЗЬМЕНКО Митрофан Юхимович (1889 — 22.11.1921, м. Базар, Житомирської області) – підполковник Армії УНР. З 1918 року служив а у головному інтендантстві українській армії. Дехто з далеких від військової справи людей може зневажливо фиркнути — тиловик. У 1920 р. – старшина головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Проте, розпитайте тих, хто зараз воює проти російського агресора, що компетентний, чесний і надійний інтендант в армії завжди «на вагу золота». Від нього залежить боєздатність військ. А це про Митрофана Кузьменка.
Водночас нам нащадки мають наголосити на головному — він справжній український патріот, воїн, вірний Українському народу та його державі. Це факт, оплачений його власним життям. 16 листопада 1921 року неподалік від с. Малі Миньки на Житомирщині під час Другого Зимового походу армії УНР, де він був в резерві службовців штабу армії у складі 2-ї Волинської дивізії, потрапив у російсько-більшовицький полон: у відповідь на пропозицію більшовицького комісара покаятися і вступити до лав Червоної армії для боротьби з українськими «бандами» звернувся до селян, які спостерігали за розстрілом: «Народе Український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас. Хай живе…». Кати російського агресора розстріляли Героя 22 листопада 1921 року. Відновлена Українська держава реабілітувала Митрофана Юхимовича аж 25 березня 1998 року.
— КОСТЕНЕЦЬКИЙ Василь Омелянович (1885 — 3 грудня 1937) — український політичний діяч, депутат Трудового конгресу України. Боровся політичними методами за вільну Україну. Не кожне село і місто в Україні може похвалитися, що 23 січня 1919 року голосом його представника на Трудовому конгресі України було затверджено історичний Акт соборності України — Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою.
Залишився в Україні та закономірно був вбитий комуністичним тоталітарним режимом 3 грудня 1937 року, якраз під час так званого «Великого терору».
— ЛЕБІДЬ Ананій Дмитрович (11.01.1898 – 08.12.1937, Соловецькі табори, Росія) — літературознавець, співробітник Всеукраїнської академії наук, дослідник біографії і творчості Михайла Коцюбинського, з яким був особисто знайомий, представник Розстріляного відродження. Нам у громаді мають пояснити, що це гідний представник української інтелектуальної та духовної еліти Українського народу. Під час існування Української держави гетьмана Павла Скоропадського служив перекладачем в Чернігівському окружному суді. Його зброя у боротьбі за свою націю — збереження та розвиток мови, науки і культури. До речі, володів українською, російською, польською та французькою мовами. Належав до групи «київських неокласиків». Його мужність і патріотизм на перший погляд непомітні, але резонансні — в умовах російсько-більшовицької окупації Чернігова з січня 1919 року послідовно займався дослідженнями саме в українському літературознавстві. Серед іншого розшукав і надрукував не опубліковане за життя Михайла Коцюбинського оповідання «Андрій Соловейко».
Російські комуністичні імперіалісти, розуміючи смертельну небезпеку для свого панування саме української культури, гуманітарних галузей науки, вже з 1929 року застосували проти нього репресії. У лютому 1936 року за звинуваченням у контрреволюційній діяльності засуджений до 10-ти років позбавлення волі у комуністичних концтаборах. 25 листопада 1937 року справу переглянуто і ув’язнення замінено на розстріл. Його вбито комуністичними катами 8 грудня 1937 року.
Під час слідства, яке традиційно НКВД проводило з застосуванням психологічних і фізичних тортур, Ананій Дмитрович поводив себе гідно і мужньо, відкинув всі звинувачення на свою адресу, які навіть сам комуністичний режим у 1958 році змушений був визнати суцільною брехнею і реабілітувати. Він до останньої миті свого життя залишився людиною з великої літери.
Найголовніше, про що мають з гордістю вказати всім приїжджим представники місцевої влади, освіти і культури, громадськості Вертіївської громади, що відповідно пунктів 1,2, 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» згадані українські патріоти визнаються державою БОРЦЯМИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ у XX столітті як особи, що брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України у XX столітті. Можливо ми взнаємо і про інших таких Героїв, про яких і не чули…
ПРОТЕ, ВСІ НАШІ СПОДІВАННЯ ПОБАЧИТИ, ПОЧУТИ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ — УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА ВЕРТІЇВКА ТА ВШАНУВАТИ ЇХНЮ ПАМ’ЯТЬ ВИЯВЛЯЮТЬСЯ МАРНИМИ ФАНТАЗІЯМИ…
У селі, в тому числі в місцевій школі та музеї, панує культ Михайла Кирпоноса, колабораціоніста, ворога Української незалежної державності, активного співучасника—виконавця злочинів комуністичного тоталітарного режиму у внутрішній та зовнішній політиці, невдалого воєначальника німецько-радянської війни. Єдиний позитив, що зусиллями директора музею експозиція, що збереглася з часів комуністичного тоталітарного режиму і зразкова відповідно вимог тодішньої ідеології та політики, закрита на реконструкцію, а сам заклад змінив назву на «Музей національної пам’яті села Вертіївка».
Така сумна ситуація у Вертіївці, на жаль, є непоодинокою в місцевих адміністративно-територіальних центрах області. Насамперед у чималої кількості представників влади, освіти і культури вже на 29-й рік незалежності України відсутня мотивація, бажання та конкретна системна щоденна робота відновлення, збереження української історії, знання про українських патріотів, які російські імперіалісти в усі часи й під різними прапорами так ретельно, наполегливо намагалися та і зараз намагаються викреслити, залишити в забутті.
Фахівці без усякої політичної коректності такий стан жорстко кваліфікують (діагностують) як постколоніальний, постгеноцидний стан суспільства.
Як від цього вилікуватися? Усвідомленням себе Українцями — громадянами відновленої держави Україна, господарями своєї країни, малої батьківщини, ВЛАСНОГО ЖИТТЯ. Навчитися поважати самих себе і свій народ, свою власну державу і всіх тих, хто за неї боролися й захищають у наш час. Брати відповідальність на себе і самим мозольною працею творити собі мирне, щасливе, заможне життя.
Цього можливо досягти тоді, коли знаєш, розумієш і шануєш справжнє минуле, а не російсько-комуністичний/путінський або чийсь інший іноземний міф.
Сергій Бутко,
кандидат історичних наук Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті
— ГОРБАТЕНКО Іван Семенович (22.06.1895 — після 07.1924, його доля невідома) – сотник Армії Української Народної Республіки. Під час Української революції воював за Українську незалежну державність. У 1920 році Він разом із побратимами у складі легендарної 6-ї Січової стрілецької дивізії на чолі з видатним українським воєначальником Марком Безручком під час війни Польщі та України проти російсько-більшовицького агресора врятував Польщу та Європу від московської червоної навали. Звертає увагу, що військове звання сотника армії УНР — капітана в сучасній армії йому присвоїли у травні 1920 року. Це визнання його бойових заслуг.
Після поразки Українських Визвольних змагань початку XX століття змушений був знаходитися в еміграції до кінця свого життя.
— КУЗЬМЕНКО Митрофан Юхимович (1889 — 22.11.1921, м. Базар, Житомирської області) – підполковник Армії УНР. З 1918 року служив а у головному інтендантстві українській армії. Дехто з далеких від військової справи людей може зневажливо фиркнути — тиловик. У 1920 р. – старшина головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Проте, розпитайте тих, хто зараз воює проти російського агресора, що компетентний, чесний і надійний інтендант в армії завжди «на вагу золота». Від нього залежить боєздатність військ. А це про Митрофана Кузьменка.
Водночас нам нащадки мають наголосити на головному — він справжній український патріот, воїн, вірний Українському народу та його державі. Це факт, оплачений його власним життям. 16 листопада 1921 року неподалік від с. Малі Миньки на Житомирщині під час Другого Зимового походу армії УНР, де він був в резерві службовців штабу армії у складі 2-ї Волинської дивізії, потрапив у російсько-більшовицький полон: у відповідь на пропозицію більшовицького комісара покаятися і вступити до лав Червоної армії для боротьби з українськими «бандами» звернувся до селян, які спостерігали за розстрілом: «Народе Український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас. Хай живе…». Кати російського агресора розстріляли Героя 22 листопада 1921 року. Відновлена Українська держава реабілітувала Митрофана Юхимовича аж 25 березня 1998 року.
— КОСТЕНЕЦЬКИЙ Василь Омелянович (1885 — 3 грудня 1937) — український політичний діяч, депутат Трудового конгресу України. Боровся політичними методами за вільну Україну. Не кожне село і місто в Україні може похвалитися, що 23 січня 1919 року голосом його представника на Трудовому конгресі України було затверджено історичний Акт соборності України — Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою.
Залишився в Україні та закономірно був вбитий комуністичним тоталітарним режимом 3 грудня 1937 року, якраз під час так званого «Великого терору».
— ЛЕБІДЬ Ананій Дмитрович (11.01.1898 – 08.12.1937, Соловецькі табори, Росія) — літературознавець, співробітник Всеукраїнської академії наук, дослідник біографії і творчості Михайла Коцюбинського, з яким був особисто знайомий, представник Розстріляного відродження. Нам у громаді мають пояснити, що це гідний представник української інтелектуальної та духовної еліти Українського народу. Під час існування Української держави гетьмана Павла Скоропадського служив перекладачем в Чернігівському окружному суді. Його зброя у боротьбі за свою націю — збереження та розвиток мови, науки і культури. До речі, володів українською, російською, польською та французькою мовами. Належав до групи «київських неокласиків». Його мужність і патріотизм на перший погляд непомітні, але резонансні — в умовах російсько-більшовицької окупації Чернігова з січня 1919 року послідовно займався дослідженнями саме в українському літературознавстві. Серед іншого розшукав і надрукував не опубліковане за життя Михайла Коцюбинського оповідання «Андрій Соловейко».
Російські комуністичні імперіалісти, розуміючи смертельну небезпеку для свого панування саме української культури, гуманітарних галузей науки, вже з 1929 року застосували проти нього репресії. У лютому 1936 року за звинуваченням у контрреволюційній діяльності засуджений до 10-ти років позбавлення волі у комуністичних концтаборах. 25 листопада 1937 року справу переглянуто і ув’язнення замінено на розстріл. Його вбито комуністичними катами 8 грудня 1937 року.
Під час слідства, яке традиційно НКВД проводило з застосуванням психологічних і фізичних тортур, Ананій Дмитрович поводив себе гідно і мужньо, відкинув всі звинувачення на свою адресу, які навіть сам комуністичний режим у 1958 році змушений був визнати суцільною брехнею і реабілітувати. Він до останньої миті свого життя залишився людиною з великої літери.
Найголовніше, про що мають з гордістю вказати всім приїжджим представники місцевої влади, освіти і культури, громадськості Вертіївської громади, що відповідно пунктів 1,2, 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» згадані українські патріоти визнаються державою БОРЦЯМИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ у XX столітті як особи, що брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України у XX столітті. Можливо ми взнаємо і про інших таких Героїв, про яких і не чули…
ПРОТЕ, ВСІ НАШІ СПОДІВАННЯ ПОБАЧИТИ, ПОЧУТИ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ — УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА ВЕРТІЇВКА ТА ВШАНУВАТИ ЇХНЮ ПАМ’ЯТЬ ВИЯВЛЯЮТЬСЯ МАРНИМИ ФАНТАЗІЯМИ…
У селі, в тому числі в місцевій школі та музеї, панує культ Михайла Кирпоноса, колабораціоніста, ворога Української незалежної державності, активного співучасника—виконавця злочинів комуністичного тоталітарного режиму у внутрішній та зовнішній політиці, невдалого воєначальника німецько-радянської війни. Єдиний позитив, що зусиллями директора музею експозиція, що збереглася з часів комуністичного тоталітарного режиму і зразкова відповідно вимог тодішньої ідеології та політики, закрита на реконструкцію, а сам заклад змінив назву на «Музей національної пам’яті села Вертіївка».
Така сумна ситуація у Вертіївці, на жаль, є непоодинокою в місцевих адміністративно-територіальних центрах області. Насамперед у чималої кількості представників влади, освіти і культури вже на 29-й рік незалежності України відсутня мотивація, бажання та конкретна системна щоденна робота відновлення, збереження української історії, знання про українських патріотів, які російські імперіалісти в усі часи й під різними прапорами так ретельно, наполегливо намагалися та і зараз намагаються викреслити, залишити в забутті.
Фахівці без усякої політичної коректності такий стан жорстко кваліфікують (діагностують) як постколоніальний, постгеноцидний стан суспільства.
Як від цього вилікуватися? Усвідомленням себе Українцями — громадянами відновленої держави Україна, господарями своєї країни, малої батьківщини, ВЛАСНОГО ЖИТТЯ. Навчитися поважати самих себе і свій народ, свою власну державу і всіх тих, хто за неї боролися й захищають у наш час. Брати відповідальність на себе і самим мозольною працею творити собі мирне, щасливе, заможне життя.
Цього можливо досягти тоді, коли знаєш, розумієш і шануєш справжнє минуле, а не російсько-комуністичний/путінський або чийсь інший іноземний міф.
Сергій Бутко,
кандидат історичних наук Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
