Валєр БОНДАР – був українським митцем, незалежно від вписаності в офіційні канони, списки та реєстри. Для того, аби вважатися українським митцем, йому не потрібно було вступати до спілки художників, організовувати персональні виставки й давати серйозні інтерв’ю. Достатньо було просто власного відчуття дотичності до силового поля культури, яка творилася в цей час у цьому просторі. Все інше не мало аж такого значення. Принаймні для нього. Зі сприйняттям інших, звісно, були проблеми, – для офіційних мистецьких кіл Харкова чи Києва Валєра просто не існувало, не було такого художника. Не існує і до сьогодні. Чи було це проблемою Бондара? Навряд чи. Скоріше проблемою мистецьких кіл, що б ми під ними не розуміли.
Науковці Харківського літературного музею взяли на себе відповідальність актуалізувати постать Бондаря, видатного українського художника-графіка, навколо якого сформувалось вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище кінця 80-х років, сучасною мовою, – через онлайн-виставку у “Віртуальному ЛітМузеї”. Проєкт підтримав Український культурний фонд.

ІНТЕРВ’Ю ПІДГОТУВАЛА ЛІДІЯ КАЛАШНИКОВА, КОМУНІКАЦІЙНИЦЯ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ.

“Художник, який малював на склі. І який любив пояснювати намальоване ним. Оскільки малював таким чином, що кожен бачив у його картинах своє, а йому це, схоже, не надто подобалось. До громадян він загалом ставився зі скепсисом, чого ніколи й не приховував. Як не приховував своєї любові до тих, кому довіряв і з ким хотів мати справу. Себто, такий підкреслено послідовний, хоча й не завжди вмотивований нонконформізм. Пам´ятаю, якось із Німеччини приїхали на виступ письменники та музиканти. Спочатку співала голосиста чорноволоса жінка. Валєру вона не сподобалась ще до того, як почала співати. Тож він підійшов до організаторів, чемно привітався (він завжди з усіма чемно вітався, навіть із міліціонерами, які його затримували), й сказав своєю ламаною німецькою, киваючи в бік співачки: "Велика чорна коняка". Вечір, ясна річ, було зіпсовано. Ось він якимось чином поєднував у собі цю зовнішню делікатність із демонстративним правдорубством. Таких людей важко терпіти. Тому їх зазвичай записують у маргінали й намагаються першими з ними не заговорювати. Хоча при цьому посміхаються до них, і навіть підтримують бесіду. Щоправда бесіда ця, зазвичай, не надто клеїться”, Сергій Жадан, “Народний кореспондент, 2015 рік.

ГУРУ І ВЧИТЕЛЬ, ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО
В Харків я потрапив завдяки тітці. Я тоді тут не жив, не навчався. Я приїжджав до тітки в гості. Вона працювала в Педагогічному в корпусі на Алчевських, де свого часу був Наркомат освіти, де був кабінет Скрипника. В кабінеті Скрипника був читальний зал, коли я вчився, там часто прогулювали пари. В нас був старший товариш Ігор Живолуп, і він нас привів у ЛітМузей першим. І перша людина, з якою ми познайомились, був художник Валерій Бондар, який мав таке екзотичне ім’я Валєр. Ми його одразу почали називати Валєром. І врешті ми навколо нього і об’єдналися. Валерій, попри те, що він, на мою думку, геніальний художник, графік і живописець, він ще був геніальною людиною. Особливий дар. Особливий талант. Особлива геніальність випромінювати довкола себе енергію, якесь особливе тепло. Він завжди був демонстративно і системно анти системним. Це стосувалося різних заходів. Він дуже всі ці речі з масовками не любив попри те, що його постійно підштовхували до якихось організаційних моментів. Кінець 80-х – це якісь постійні мітинги, і Валєр був там з прапорами, всі діла.
Насправді, наскільки я пам’ятаю, йому було досить некомфортно стояти у великих компаніях, особливо, натовпу по декілька тисяч. Він завжди був отаким одинаком. Тому йому більше було комфортно в своїй майстерні. Хоча у майстерні він рідко бував сам. Він притягував до себе людей. І ми теж навколо нього почали спілкуватися. Через нього познайомилися з рештою людей Літературного музею. З Ольгою Іванівною, з Іриною Васильовною, а потім з’явився Анатолій Антонович Перерва. Власне, це все середовище дуже швидко стало нашим. І воно настільки було нашим, ми були студенти філфаку, ми самі щось писали. Література була тим, чим ми власне хотіли займатись, чим ми цікавилися, і це нам було потрібно. А тут цілий музей про це. І що попри те, що це музей, в якому відчуття архівності тут не відчувалося. Скоріше, було відчуття чогось живого-жвавого, постійного руху, постійних ідей. Тому ми дуже швидко тут прижилися. Ми всі стали молодшими співробітниками, хоч ця офіційність, професійність була другорядною. А першорядним було спілкування з людьми, які тут працюють, ходять з матеріалами, які тут зберігаються. І це неймовірні відчуття: тримати в руках книги письменників, які вивчають в школі. Але зрозуміло, що Валєр був центром, великим добрим серцем оцього всього, Валєр був такий справжній богеміст, у хорошому сенсі цього слова. Жарти, якісь цікаві історії, веселі компанії, дуже різні люди. До нього приходили якісь дуже серйозні політики, до нього приходили художники, письменники, і десь дуже швидко склалася така традиція, що коли в Харків приїжджали якісь українські діячі, то вони обов’язково приходили до ЛітМузею і найбільш прогресивні, найбільш втаємничені – обов’язково приходили до Бондаря, тому що знали, офіційно в ЛітМузеї є якась програма, є виставки, є діяльність і тут є майстерня Бондаря, і туди треба зайти за словом правди. Тому в майстерні Бондаря було звичайно цікавіше, але не завжди все це було спокійно.

НЕВІДОМА ІСТОРІЯ ОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО ГЕНІЯ
Разом з тим він працював. Живопис на склі, дуже складна техніка. Це така дивна річ. Він же багато насправді малював. Не все збереглося в належному стані, бо Валєр ставився до цього доволі таки легко. Я не скажу, що легковажно. Скоріш, легко. Але багато все ж таки збереглося, і важливо все це законсервувати і зберегти. Насправді Бондар для мене – це такий яскравий, колоритний мистецький феномен Харкова, про який на жаль не багато хто знають. Дуже не хочеться, щоб це була ще одна українська історія невідомого генія. Це дуже правильно, щоб цей геній став відомим. Ясна річ, що за його відсутності, без спілкування з ним багато що не буде відчуватися, не буде зрозуміло. Все, що ми говоримо, доволі суб’єктивно, Але так чи інакше про це важливо говорити. Для мене він був дуже важливий, бо для мене це було відкриття зовсім іншого мистецтва. Його живопис, графіка були інші. Він радо ділився з нами про інших письменників і я пам’ятаю, які він виставки робив з іншими художниками, львівськими друзями, художниками-близнюками Петром і Андрієм Гуменюками, з Володею Костирком, Володею Кауфманом, які сюди приїжджали. Це було таке важливе джерело отримання інформації. І це був зовсім інший світ. Харків початку 90-х років – це було трішки інше місто, м’яко кажучи, і трішки інша країна. Своя українськість була певним синдромом гетто. Саме сприйняття українськості було доволі конфліктним. І так чи інакше ти виділявся. До певної міри це було безперечно некомфортно. Якщо ти не міг правильно розставити акценти, якщо не міг правильно себе позиціонувати. Якщо ти оцю свою приналежність до української культури приймав як щось виняткове, як ознаку вищості, якоїсь обраності, тобі було би дуже некомфортно в цьому місті. Натомість Валєр показав, наскільки це може бути природним, гарним і непретензійним. Його українськість була природною, не була награною, не була партійною, не те, що повісив жовто-блакитний прапорець і став українцем. Було зрозуміло, що в нього це просто в крові, і що це просто може бути нормально. Можна слухати Бітлз і співати «Червону калину». Тому що в українських професійних колах або «Червона калина» або Бітлз – інакше не може бути. А це от власне була зовсім інша візія, інше трактування і воно було дуже симпатичним. Для нас, молодих людей це була поміч. Хороша школа життя. В чомусь вона була сумбурна.

МАЙСТЕРНЯ БОНДАРЯ. МІСЦЕ СИЛИ
Школа Бондаря для мене дуже важлива. Великою мірою він мене сформував, як людину, яка тут живе. Він мене навчив і Харків любити попри те, що в нього було досить іронічне ставлення до Харкова, він скоріше любив Холодну гору більше за Харків. В нього була своя міфологія Холодної гори, де він виріс, провів дитинство. Але зрозуміло було, що за цією бравадою, певною іронією, колючестю, була прив’язаність до цього міста. Це відчувалося в усьому. Я перед цим сказав, що сюди приходило багато людей, і на горі, і потім коли він перемістився сюди в підвал. І що прикметно, це теж була для мене дуже важливе розуміння, важливий урок, що до нього приходили дуже різні люди. Тобто це не були тільки люди культури чи люди політики. Сюди приходили якісь його друзі дитинства, юності і якісь люди з вулиці. Звідкись вони його знали, десь знайомилися. Особливо перша половина 90-х – це був якісь список надзвичайно колоритних персонажів, через яких про Харків дізнавався значно більше, ніж через підручники чи телевізійні новини. Для них всіх Валєра був своїм, попри те, що він от художник. Він якийсь час очолював харківське відділення Конгресу Українських Націоналістів, хоч це страшенно специфічна посада – Голова Харківського осередку Конгресу Українських Націоналістів. Але разом з тим він міг бути своїм і для якихось хіпарів старих у Харкові, роботяг харківських, які його звідкись знали і любили, шанували, бачили в ньому свого. Уміння бути своїм, залишаючись самим собою, – це дуже важливо, дуже круто, це показувало, наскільки він був сильний і разом з тим, наскільки він був щедрий, дуже відкритий. Іноді йому це заважало. Чимдалі, тим більше заважало. Часто він не міг людям відмовити. Часто його це просто вибивало з робочої стежки, з робочої хвилі, на яку він налаштовував себе. Але видно було, що це його середовище. Великою мірою це свідомий вибір.
“Живопис Валєра Бондаря відображає містичне та філософське світоглядне бачення митця, є однією із провідних серій, до якої Валєр Бондар звертався протягом всього свого творчого життя. Міст є візуальним символом подолання, діалогу, об’єднання. Через жорсткі ритмічні структури, в межах яких працював художник, він висловлює свої роздуми та встановлює діалог із глядачем, спонукаючи його до занурення у свій світогляд. Окремі роботи серії мають візуальні посилання до пам’яток сакрального мистецтва, які змушують розглядати їх в іншому вимірі – мостів між видимим та невидимим”. В’ячеслав Шуліка, художник-реставратор, живописець, іконописець, кандидат мистецтвознавства/доктор філософії (PhD).

КОЛО ОБРАНИХ
Мені здається, Валєр ніколи не був жертвою обставин. Він все робив усвідомлено. Він навіть якісь речі, які його ламали, які його руйнували, – теж робив свідомо. Мені здається, це, щонайменше, треба поважати. Ну і так якось це тривало у 90-х роках, в якийсь момент Бондар став щось на зразок члена родини. Я наприклад їхав додому на канікули, і 31 серпня, повертаючись, я першим ділом, ясна річ, приходив в майстерню Бондаря, дізнавався, як тут Валєр, чи все гаразд. Бо у 90-х роках вільного зв’язку не було, а телефонами ми не користувалися, листи ми один одному не писали, Ну а потім збиралися, ділилися новинами. Все це так колоритно було. Все це так тривало. Мені ще було важливо, що Валєр нас підтримував. Ми були навіть не віку його молодшого брата. Ми були наступне покоління. Але попри постійну іронічність, попри постійне підколювання, у нього не було відносно нас якоїсь зверхності, несприйняття. От іноді, і це пробивалося в його однолітків, художників, письменників ставлення трохи дистанційне. Коли своє невідчуття, своє нерозуміння намагаєшся приховати за певною зверхністю. У нього такого не було. Він до нас ставився як до дуже близького кола знайомих. І відповідно він брав участь у всіх тих авантюрах, які ми стали робити великою мірою під його впливом. Почали робити якісь фестивалі, якісь акції, для яких малював свої афіші, які неможливо було прочитати. Але вони страшенно були для нас важливі.

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ЕПОХИ
Він мені оформив кілька книжок. Для мене це також дуже важливо. Мою першу книжку «Цитатник», – 1995 рік. Він її оформив і там є дві мої фотографії. Це теж дуже дивна історія. Чому в моїй книжці дві моїх фотографії. І я на одній фотографії в його краватці, в його светрі і в медалі чи то «Товариство тверезості» чи то «Ударник комуністичної праці». В нього весь час було повно дивних артефактів і в нього був костюм з білою сорочкою і краваткою. І я на цій фотографії в краватці Бондаря. І потім ще дуже багато всього оформлював. Насправді, якщо згадувати його, я можу згадувати багато веселих комічних трагікомічних ситуацій. Тішу себе ідеєю, що я коли-небудь про це напишу. З одного боку, я розумію, що це будуть спогади, навіть не побоюсь цього слова, мемуари. Якось підсвідомо намагаюсь відтермінувати якісь сумнівний момент початку написання мемуарів. Але насправді стосовно Валєра мабуть варто це зробити, бо стосовно Валєра якісь речі забуваються, якісь губляться, щось змазується, але для розуміння природи цього закладу і в принципі Харкова початку 90-х постать Бондаря багато чого пояснює, багато чого в принципі коментує. Хто хоче зрозуміти, як тут формувалися якісь українські середовища, чому в Харкові ось таке політичне поле, саме такий партійний розклад, саме так голосували люди, треба зрозуміти, яке тут було українське середовище на початку 90-х, що тут було у політичних осередках… Постать Бондаря, попри те, що він ще був головою осередку Конгресу, в цілому багато пояснює і в позитивному і в негативному ключі. Це теж окрема історія.
СВОЇ СЕРЕД СВОЇХ
Десь із 1993 року ми, харківські поети молоді, які тут от постійно перебували довкола музею, довкола Бондаря, почали знайомитися з нашими колегами, трішки старшими: з Києва, Львова, Франківська, і почали їх потрошку сюди запрошувати. Запрошували творчу асоціацію «500», намагалися запросити «БуБаБу» – вони від початку були нашими кумирами, взірцем для нас мистецьким і поетичним, у нас щось не виходило. Першим до нас приїхав Віктор Неборак, він тут був в ЛітМузеї, а потім ми зробили фестиваль, де мав відбуватися вечір БуБаБу. Вони погодилися всі, але в останній момент Олександр Ірванець сказав, що він не приїде, бо він чи одружувався чи щось там робив… Одним словом Ірванець не приїхав, а Віктор Неборак із Юрком приїхали. Я пам’ятаю ці дуже дивні гастролі бубабістів. Ми їх годували в їдальні автодорожнього інституту, розливали якусь спиртягу, в компот доливали з-під стола, бо там не можна було пити – студентська їдальня. Ресторани тоді були дуже дорогі. Познайомилися з Валєром. І у Валєра до Андруховича було особливо тепле ставлення. Він його одразу почав вважати своїм близьким приятелем. Він про нього постійно згадував. І Юрко, коли приїздив сюди, вони бачились, Юрко залишав автограф для спільної роботи, він взагалі хотів зробити цілу таку серію автографомалюнків. Він апелював до Юрка, як до дуже близької людини. Взагалі в нього був такий сентимент до Галичини, до галичан. Чомусь. Юрко любить розповідати цю історію, коли вони сиділи тут уже в підвалі, в майстерні Бондаря. Ну що… давай заспіваєм. Якої? Нашої чи слобожанської? Тому от в цих стінах, в цій майстерні дух Андруховича завжди був і він надзвичайно наснажував. Присутність Юрка в майстерні Бондаря в ЛітМузеї, завжди була важливою і дуже приємно, що оцей зв’язок, який триває чверть століття, що він далі триває, що Юрко до нас приїздить і що він виступає в Харківському літературному музеї.

Послухати інтерв’ю Сергія Жадана в майстерні Валера Бондаря http://surl.li/amfhn