Партія влади в Україні всерйоз готується до перемоги на парламентських виборах. І з кожним днем у можновладців, що опанували Печерських пагорби, шансів на перемогу стає все більше. Саме такий висновок напрошується, коли спостерігатимеш за суспільством і діями опозиції.

Чому?
Пересічні громадяни, політологи і соціологи цілком слушно роблять висновок про катастрофічне падіння довіри до перших осіб держави, правлячої Партії регіонів та їх союзників комуністів і литвинівців. Дехто навіть стверджує, що вже майже половина виборців країни психологічно викреслили партію влади як таку, на кого треба робити ставку на виборах 28 жовтня 2012 року. Мабуть, ні в кого не має сумніву, що до дня виборів ця тенденція буде зберігатися.

Здається немає підстав для хвилювання опозиції!?
А дарма. Чомусь лідери, в першу чергу, так званої «рейтингової» опозиції забувають, що суспільство змінилося. Воно з 2004 року само вже є реальним гравцем в українській політиці. В Україні вже маємо громадянське суспільство, про яке так багато говорили і про яке так багато мріяли націонал-демократи. Але це, як виявилося, нерадісна новина не тільки для партії влади, а й для лідерів «рейтингової» опозиції.
Продовжується гризня між опозиційними партіями та їхніми лідерами, яка до того ж вміло роздмухується за допомогою провладних ЗМІ. На жаль, опозиції досі не вдалося висунути конкретну, а не чисто популістську програму дій, в яку б повірили виборці, і яку б можна було б у разі перемоги реалізувати.
Складається враження, що у лідерів опозиції досі немає чіткого плану об’єднання опозиції, яка б влаштовувала б більшість опозиційно налаштованих до партії влади виборців.
Як покарання і попередження лідерам опозиції – останні президентські і місцеві вибори 2010 року.

Що ж заважає об’єднати опозицію, в першу чергу на місцевому рівні ?
1. Неусвідомлення, що об’єднання опозиції - це тривалий і важкий процес, не піар чи одноразова акція, за вказівкою з центру. При цьому без врахування місцевих особливостей у кожному регіоні це загрожує втратою голосів виборців. Більш того, це збільшує вірогідність фальсифікацій підсумків виборів через можливе ігнорування на місцях представниками «рейтингової» опозиції перевірених часом членів виборчих комісій від «нерейтингових» опозиційних партій.
2. «Рейтинговій» опозиції опозиція на всіх рівнях варто уважно вивчити і врахувати досвід і помилки, що були на місцях під час дострокових виборів до парламенту 2007 році коли було чітко було визначено: хто коаліція, а хто - опозиція (50 на 50) у виборчих комісіях всіх рівнів.
3. «Рейтингова» зобо’язана врахувати досвід попередніх начебто переможних об’єднань у 2000-2010 рр. з симоненками, морозами, кінахами, порошенками, жваніями, луценками, литвинами і т. п. Багато з них на словах тоді боровся зі "злочинним режимом Кучми" і палко обіцяв будувати демократію в Україні, а на ділі прагнув лише замінити чиновників цього "антинародного режиму" на самих себе улюблених, щоб красти ще більше.
4. Опозиція повинна усвідомлювати, що об’єднання не на ідеологічних засадах, а навколо вождя за принципом – «проти когось, а після перемоги – розберемося», завжди закінчується безладом і зневірою чесних людей в перемогу добра над злом.
5. Справжнім українським патріотам треба припинити горланити, до речі, за підтримки провладних ЗМІ на різних шоу, про «рейтингову трьоколонну» опозицію, а працювати над тим щоб у день виборів в бюлетені для голосування в кожному мажоритарному окрузі проти єдиного представника партії влади був тільки один представник від справді об’єднаної опозиції.

Сергій Соломаха
P.S. На світлині пам’ятник в’язням ГУЛАГу, що загинули під час Кенгірського повстання 16 травня - 26 червня 1954 р. «Якщо Кенгірському страйку можна приписати в чомусь силу, то сила була в єдності», – Олександр Солженіцин.

Прес-служба Чернігівської обласної організації Української народної партії