Шляху назад немає. Білорусь перемоги революції або розтоптані Лукашенком протести
Білорусь протестує проти режиму Олександра Лукашенка, який ось уже 26 років одноосібно править країною і бажає залишитися як мінімум на ще один президентський термін.
Міжнародний оглядач НВ Іван Яковина розповідає про два сценарії, які можуть настати в Білорусі: перемога революція або придушення народних мітингів. Публікуємо скорочену і відредаговану версію його передачі Світ огляд на Радіо НВ.
У Білорусі зараз багато в чому вирішується доля не тільки цієї чудової країни, але і всього пострадянського простору, найсхіднішого зі східних країв Європи. Я абсолютно впевнений, що якщо зараз білоруси все-таки зуміють скинути свого диктатора Олександра Лукашенка, то в цьому випадку точно такі ж процеси почнуться спочатку в Росії, а потім і в країнах Центральної Азії: Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані, оскільки їхні політичні системи в значній мірі залежать від російської й іноді навіть копіюють її.
Олександр Лукашенко президентські вибори в Білорусі програв з тріском. Зараз його, напевно, правильніше називати узурпатором, тому що владу він у своїх руках зберіг, але президентом бути перестав.
Судячи з усього, за Лукашенка проголосували приблизно 10−15% білорусів; і в ті 80%, які йому «намалювали» в результаті, не вірить ніхто — мені здається, включно з навіть самим Лукашенком. 70% зібрала Світлана Тихановська — жінка, яка абсолютно випадково опинилася у президентських перегонах. Її чоловіка посадили, а її саму хвилею винесло в цю президентську кампанію.
Але як не дивно, Тихановська за рахунок своєї внутрішньої щирості, простоти і, що важливо, надзвичайно простої програми (звільнення всіх політв'язнів, повернення демократичної Конституції і проведення позачергових чесних виборів, в яких вона сама не стала б брати участі) вийшла, сказала все як думала і хотіла, і за неї народ проголосував.
Всі екзитполи, що проводились (крім державного) дають їй перемогу саме з такими результатами — приблизно 70%. Жодної фотографії протоколу, в якому Лукашенко був би вказаний переможцем, немає. Протоколів, в яких Тихановска перемогла — величезна кількість.
На Лукашенка працюють тільки найняті за гроші міліція і КДБ, тобто його приручені «міньйони» і, я б сказав, клеврети. Якби 80% були за Лукашенка, як він сам стверджує, то йому не треба було б скасовувати соціологію, яка в Білорусі зараз під фактичною забороною. Крім того, шило в мішку не сховаєш: коли у всіх людей немає жодного знайомого, який голосував за Лукашенка, то все стає очевидним.
Оскільки поразка Лукашенка стала абсолютно очевидною, люди вийшли на вулиці і вимагали повернути їм їхнього законно обраного президента. Я думаю, що коли вони виходили на вулиці міст Білорусі, то очікували щось на кшталт ситуації першого Майдану в Києві в 2004 році, де були пісні, квіти, помаранчеві шарфики — загалом, атмосфера свята, а не збройного протистояння і війни.
Я припускаю, мінчани сподівалися на те, що почнуться масові акції і переговори, і врешт-решт буде якесь рішення — може, компромісне, а можливо, на користь демонстрантів. Тому перші учасники мітингу, які виходили на вулиці в ніч голосування, 9 серпня, помітивши шеренги ОМОНу, через наївність скандували «Міліція з народом!».
Але ці люди помилилися. Міліцію створював сам Лукашенко з єдиною метою — бути проти народу в потрібний момент. І зараз цей момент настав. Жорстокість білоруських міліціонерів, варто відзначити, позамежна. Навіть у Росії люди дивуються, вони такого ніколи не бачили, звичайні російські поліцейські так сильно з людей не знущаються.
У Білорусі проходять масові побиття, причому навіть не під час сутичок демонстрантів з міліцією, а просто звичайних людей, що йдуть вулицею, яких силовики і б’ють заради свого задоволення. Вони налітають натовпом, штовхають лежачих людей похилого віку, жінок, навіть побили підлітка.
Те, що зараз відбувається в Білорусі з боку влади, називається тероризмом, оскільки вона використовує тактику залякування для досягнення власних політичних цілей. А мета у Лукашенка, хай там як не є, політична — незаконне захоплення влади і її утримання, оскільки він вже не є законним керівником Білорусі.
Щоб досягти цієї мети, Лукашенку треба було максимально залякати і застрахати народ, і зробити це, з одного боку, максимально швидко і сильно, протягом одного дня; а також зробити це безкровно, щоб не ламати усталений за 26 років образ «батька народу»; «мудрого батька, який дбає про свій непутящий народ».
Придушити виступ громадян, мені здається, частково вдалося, а от щодо безкровності і спокою — тут дуже великі проблеми. Варто сказати, для чого йому потрібно було зробити це безкровно (адже він диктатор і, здавалося б, диктатору навпаки треба показати свою силу): ні, якщо почати стріляти, катувати і вбивати людей, то образ цього «дбайливого батька» буде знищено і замість нього доведеться будувати інший. «Батьку» Лукашенко грав протягом 26 років, для нього це зрозуміло і легко; він знає, що робити і чого не робити, і всі свої відносини вибудовував, виходячи з цього образу.
Повністю міняти фундамент свого режиму Лукашенку зараз буде дійсно неймовірно важко, тому він хотів би все ще залишатися цим «батьком», який може дати якійсь «неслухняній дитині» «запотиличник», але взагалі-то виступає за неї, і всі його люблять, поважають, а діти визнають у ньому авторитет.
Але ні, вже, схоже, не виходить — тепер Лукашенку доведеться вибудовувати собі новий образ пекельного тирана і деспота-вбивці, Гітлера і Сталіна в одному флаконі (або навіть Пола Пота). Тільки в цьому випадку у нього вийде зберегти владу на більш-менш тривалий термін, — і то йому буде дуже складно, адже зараз вже не можна говорити ні про яку любов з боку народу, і навіть ні про яку повагу або хоча б за звичкою.
Втративши легітимність непопулярний режим може триматися тільки на насильстві, «пальним» для його роботи є кров. Для звичайної демократії «пальним» служить легітимність, яку люди отримують на виборах, а в диктатурах, якщо ти його витратив, у тебе є опція або піти, або почати тиснути і топити в крові своїх опонентів. Так, на жаль, такий метод працює, але чим далі, тим більше потрібно крові.
Лукашенко вирішив вибрати жорсткий варіант. Мені здається, він хотів діяти наступним чином: залякати безпосередніх учасників акцій протесту, а від всіх інших свою жорстокість заховати, щоб люди продовжували думати, що він добрий, хороший «батька». Для цього Лукашенко вирішив «відрубати» інтернет у всій Білорусі, щоб ніхто не міг передати кадри або відео масових побиттів. Ба більше, відомо, що міліція, яка ловила людей, насамперед відбирала або розбивала їхні телефони, або ж видаляла все відео з побиттям і тортурами. Для них було дуже важливо не дати людям побачити все те, що відбувається всередині Білорусі.
Крім того, Лукашенко переловив майже всіх іноземних і білоруських опозиційних журналістів. Їх усіх розкидали по тюрмах, щоб вони не могли нічого передавати до своїх редакцій під час цих протестів.
Але цей план не спрацював, тому що, по-перше, у кожної людини зараз є в кишені телефон із відеокамерою; по-друге, білоруські та інші Telegram-канали виводили в ефір все, що люди їм надсилали. В результаті на вулиці виходили все нові й нові учасники протесту.
Апогеєм, я вважаю, стали масові міліцейські операції в спальних районах Мінська — туди Лукашенко відправляв загони ОМОНу. Силовики стріляли по вікнах будинків гумовими кулями і навіть брали штурмом під'їзди, в яких ховалися люди.
Чому ж Лукашенко став садистом і вбивцею? Тому що повністю схвалює дії своєї міліції. Він її хвалить, чим фактично бере відповідальність за всі їхні дії на себе. В принципі, йому нічого особливо й не залишається, тому що єдина група його підтримки — це дійсно лише силовики. Ні робітники, ні пенсіонери, ні сільські жителі вже не підтримують Лукашенка.
А в Бресті по людях вже почали стріляти бойовими патронами. «Зондеркоманди» з цих омонівців вже навіть приїжджають у села, де народ голосував не так, як хотів Лукашенко, і б’ють все місцеве населення. Виходить, лукашенківські омонівці дійсно поводяться практично як нацисти.
У відділеннях міліції стали організовуватися справжні концтабори, там людей катують день і ніч. У камері, де має бути шість осіб, сидить 30; родичі, що зібралися під стінами цих відділень, чують, як кричать звідти — через стін — їхні діти, чоловіки, дружини, батьки, яких катують. А їх дійсно катують: б’ють, ставлять на коліна, на розтяжки, щось у них засовують, ріжуть.
Ненависть до Лукашенка зараз абсолютно позамежна. За кілька днів він зробив половину країни не просто своїми політичними опонентами, а просто натуральними ворогами, які дійсно хочуть його вбити. Про суд вже навіть не йдеться — з нагоди вони його просто не пожаліють. З тих повідомлень, які я читав у соцмережах, його хочуть убити, як Саддама Хусейна або Муаммара Каддафі.
Коли після тортур на свободу вийдуть тисячі людей, яких зараз катують, — хтось з висмикнутими нігтями, хтось з розбитими обличчями, хтось з обпаленими спинами, — то захочуть якимось чином помститися режиму. І робити це вони будуть за повної підтримки всього населення своєї країни. Рідні та близькі цих людей, зокрема і вбитих, просто так цього не залишать.
Все це свідчить про те, що опір режиму Лукашенка буде продовжено. Вже зараз у Мінську та інших містах люди починають знову виходити на вулиці, вже самі по собі, без будь-чиїх закликів. Щоночі в спальних районах люди будуть палити шини, кидати каміння в міліціонерів з дахів і балконів своїх будинків; озброюватися палицями і щитами, щоб битися; і виходити на вулиці, адже вибору у них вже особливо і немає.
Звичайно, багато хто питає: що ж тепер робити білорусам у ситуації, коли все так погано? Я думаю, що вимотувати поліцейських — це зараз дуже правильна тактика і стратегія дій. Тому що хто контролює місто вночі, той його і контролює загалом. Зараз справа йде до того, що якщо поліцейські будуть виснажені дуже сильно, то вночі Мінськ та інші міста стануть контролювати саме маніфестанти, а не Лукашенко.
Білорусам потрібно йти по дуже простому алгоритму: щовечора проводити протести, максимально замучити ОМОН, який звик стояти на одному місці і бити людей, а не бігати стометрівки, а також кроси по два-три кілометри за протестувальниками. І коли омонівці будуть супер-виснажені і втомлені, можна виходити на величезні мітинги на вихідні.
Звичайно, найважливіше і найочевидніше, — щоб не припинявся тиск на владу і Лукашенко не відчував себе спокійно. І коли він нервуватиме, то обов’язково почне робити помилки.
Якщо взяти до уваги найгірший сценарій, — наприклад, всі білоруси лякаються і перестають виходити на площу, Лукашенко перемагає, — то все одно він не зможе жити так, як до цієї революції. Адже Європа зараз дуже незадоволена, обов’язково будуть введені санкції.
І взагалі керувати країною, яка до тебе шалено ворожа, в режимі окупаційної влади, коли ти є «гауляйтером», а поліція і КДБ — якимись аналогами каральних загонів і гестапо; коли всі дійсно поголовно тебе ненавидять і хочуть тебе знищити, дуже складно. Ти вже навіть не приїдеш на завод виступити перед робітниками, як раніше, тому що якась людина кине в тебе монтировкою або гайковим ключем. Ніякої народної любові не залишиться.
Джерело: НВ
Міжнародний оглядач НВ Іван Яковина розповідає про два сценарії, які можуть настати в Білорусі: перемога революція або придушення народних мітингів. Публікуємо скорочену і відредаговану версію його передачі Світ огляд на Радіо НВ.
У Білорусі зараз багато в чому вирішується доля не тільки цієї чудової країни, але і всього пострадянського простору, найсхіднішого зі східних країв Європи. Я абсолютно впевнений, що якщо зараз білоруси все-таки зуміють скинути свого диктатора Олександра Лукашенка, то в цьому випадку точно такі ж процеси почнуться спочатку в Росії, а потім і в країнах Центральної Азії: Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані, оскільки їхні політичні системи в значній мірі залежать від російської й іноді навіть копіюють її.
Олександр Лукашенко президентські вибори в Білорусі програв з тріском. Зараз його, напевно, правильніше називати узурпатором, тому що владу він у своїх руках зберіг, але президентом бути перестав.
Судячи з усього, за Лукашенка проголосували приблизно 10−15% білорусів; і в ті 80%, які йому «намалювали» в результаті, не вірить ніхто — мені здається, включно з навіть самим Лукашенком. 70% зібрала Світлана Тихановська — жінка, яка абсолютно випадково опинилася у президентських перегонах. Її чоловіка посадили, а її саму хвилею винесло в цю президентську кампанію.
Але як не дивно, Тихановська за рахунок своєї внутрішньої щирості, простоти і, що важливо, надзвичайно простої програми (звільнення всіх політв'язнів, повернення демократичної Конституції і проведення позачергових чесних виборів, в яких вона сама не стала б брати участі) вийшла, сказала все як думала і хотіла, і за неї народ проголосував.
Всі екзитполи, що проводились (крім державного) дають їй перемогу саме з такими результатами — приблизно 70%. Жодної фотографії протоколу, в якому Лукашенко був би вказаний переможцем, немає. Протоколів, в яких Тихановска перемогла — величезна кількість.
На Лукашенка працюють тільки найняті за гроші міліція і КДБ, тобто його приручені «міньйони» і, я б сказав, клеврети. Якби 80% були за Лукашенка, як він сам стверджує, то йому не треба було б скасовувати соціологію, яка в Білорусі зараз під фактичною забороною. Крім того, шило в мішку не сховаєш: коли у всіх людей немає жодного знайомого, який голосував за Лукашенка, то все стає очевидним.
Оскільки поразка Лукашенка стала абсолютно очевидною, люди вийшли на вулиці і вимагали повернути їм їхнього законно обраного президента. Я думаю, що коли вони виходили на вулиці міст Білорусі, то очікували щось на кшталт ситуації першого Майдану в Києві в 2004 році, де були пісні, квіти, помаранчеві шарфики — загалом, атмосфера свята, а не збройного протистояння і війни.
Я припускаю, мінчани сподівалися на те, що почнуться масові акції і переговори, і врешт-решт буде якесь рішення — може, компромісне, а можливо, на користь демонстрантів. Тому перші учасники мітингу, які виходили на вулиці в ніч голосування, 9 серпня, помітивши шеренги ОМОНу, через наївність скандували «Міліція з народом!».
Але ці люди помилилися. Міліцію створював сам Лукашенко з єдиною метою — бути проти народу в потрібний момент. І зараз цей момент настав. Жорстокість білоруських міліціонерів, варто відзначити, позамежна. Навіть у Росії люди дивуються, вони такого ніколи не бачили, звичайні російські поліцейські так сильно з людей не знущаються.
У Білорусі проходять масові побиття, причому навіть не під час сутичок демонстрантів з міліцією, а просто звичайних людей, що йдуть вулицею, яких силовики і б’ють заради свого задоволення. Вони налітають натовпом, штовхають лежачих людей похилого віку, жінок, навіть побили підлітка.
Те, що зараз відбувається в Білорусі з боку влади, називається тероризмом, оскільки вона використовує тактику залякування для досягнення власних політичних цілей. А мета у Лукашенка, хай там як не є, політична — незаконне захоплення влади і її утримання, оскільки він вже не є законним керівником Білорусі.
Щоб досягти цієї мети, Лукашенку треба було максимально залякати і застрахати народ, і зробити це, з одного боку, максимально швидко і сильно, протягом одного дня; а також зробити це безкровно, щоб не ламати усталений за 26 років образ «батька народу»; «мудрого батька, який дбає про свій непутящий народ».
Придушити виступ громадян, мені здається, частково вдалося, а от щодо безкровності і спокою — тут дуже великі проблеми. Варто сказати, для чого йому потрібно було зробити це безкровно (адже він диктатор і, здавалося б, диктатору навпаки треба показати свою силу): ні, якщо почати стріляти, катувати і вбивати людей, то образ цього «дбайливого батька» буде знищено і замість нього доведеться будувати інший. «Батьку» Лукашенко грав протягом 26 років, для нього це зрозуміло і легко; він знає, що робити і чого не робити, і всі свої відносини вибудовував, виходячи з цього образу.
Повністю міняти фундамент свого режиму Лукашенку зараз буде дійсно неймовірно важко, тому він хотів би все ще залишатися цим «батьком», який може дати якійсь «неслухняній дитині» «запотиличник», але взагалі-то виступає за неї, і всі його люблять, поважають, а діти визнають у ньому авторитет.
Але ні, вже, схоже, не виходить — тепер Лукашенку доведеться вибудовувати собі новий образ пекельного тирана і деспота-вбивці, Гітлера і Сталіна в одному флаконі (або навіть Пола Пота). Тільки в цьому випадку у нього вийде зберегти владу на більш-менш тривалий термін, — і то йому буде дуже складно, адже зараз вже не можна говорити ні про яку любов з боку народу, і навіть ні про яку повагу або хоча б за звичкою.
Втративши легітимність непопулярний режим може триматися тільки на насильстві, «пальним» для його роботи є кров. Для звичайної демократії «пальним» служить легітимність, яку люди отримують на виборах, а в диктатурах, якщо ти його витратив, у тебе є опція або піти, або почати тиснути і топити в крові своїх опонентів. Так, на жаль, такий метод працює, але чим далі, тим більше потрібно крові.
Лукашенко вирішив вибрати жорсткий варіант. Мені здається, він хотів діяти наступним чином: залякати безпосередніх учасників акцій протесту, а від всіх інших свою жорстокість заховати, щоб люди продовжували думати, що він добрий, хороший «батька». Для цього Лукашенко вирішив «відрубати» інтернет у всій Білорусі, щоб ніхто не міг передати кадри або відео масових побиттів. Ба більше, відомо, що міліція, яка ловила людей, насамперед відбирала або розбивала їхні телефони, або ж видаляла все відео з побиттям і тортурами. Для них було дуже важливо не дати людям побачити все те, що відбувається всередині Білорусі.
Крім того, Лукашенко переловив майже всіх іноземних і білоруських опозиційних журналістів. Їх усіх розкидали по тюрмах, щоб вони не могли нічого передавати до своїх редакцій під час цих протестів.
Але цей план не спрацював, тому що, по-перше, у кожної людини зараз є в кишені телефон із відеокамерою; по-друге, білоруські та інші Telegram-канали виводили в ефір все, що люди їм надсилали. В результаті на вулиці виходили все нові й нові учасники протесту.
Апогеєм, я вважаю, стали масові міліцейські операції в спальних районах Мінська — туди Лукашенко відправляв загони ОМОНу. Силовики стріляли по вікнах будинків гумовими кулями і навіть брали штурмом під'їзди, в яких ховалися люди.
Чому ж Лукашенко став садистом і вбивцею? Тому що повністю схвалює дії своєї міліції. Він її хвалить, чим фактично бере відповідальність за всі їхні дії на себе. В принципі, йому нічого особливо й не залишається, тому що єдина група його підтримки — це дійсно лише силовики. Ні робітники, ні пенсіонери, ні сільські жителі вже не підтримують Лукашенка.
А в Бресті по людях вже почали стріляти бойовими патронами. «Зондеркоманди» з цих омонівців вже навіть приїжджають у села, де народ голосував не так, як хотів Лукашенко, і б’ють все місцеве населення. Виходить, лукашенківські омонівці дійсно поводяться практично як нацисти.
У відділеннях міліції стали організовуватися справжні концтабори, там людей катують день і ніч. У камері, де має бути шість осіб, сидить 30; родичі, що зібралися під стінами цих відділень, чують, як кричать звідти — через стін — їхні діти, чоловіки, дружини, батьки, яких катують. А їх дійсно катують: б’ють, ставлять на коліна, на розтяжки, щось у них засовують, ріжуть.
Ненависть до Лукашенка зараз абсолютно позамежна. За кілька днів він зробив половину країни не просто своїми політичними опонентами, а просто натуральними ворогами, які дійсно хочуть його вбити. Про суд вже навіть не йдеться — з нагоди вони його просто не пожаліють. З тих повідомлень, які я читав у соцмережах, його хочуть убити, як Саддама Хусейна або Муаммара Каддафі.
Коли після тортур на свободу вийдуть тисячі людей, яких зараз катують, — хтось з висмикнутими нігтями, хтось з розбитими обличчями, хтось з обпаленими спинами, — то захочуть якимось чином помститися режиму. І робити це вони будуть за повної підтримки всього населення своєї країни. Рідні та близькі цих людей, зокрема і вбитих, просто так цього не залишать.
Все це свідчить про те, що опір режиму Лукашенка буде продовжено. Вже зараз у Мінську та інших містах люди починають знову виходити на вулиці, вже самі по собі, без будь-чиїх закликів. Щоночі в спальних районах люди будуть палити шини, кидати каміння в міліціонерів з дахів і балконів своїх будинків; озброюватися палицями і щитами, щоб битися; і виходити на вулиці, адже вибору у них вже особливо і немає.
Звичайно, багато хто питає: що ж тепер робити білорусам у ситуації, коли все так погано? Я думаю, що вимотувати поліцейських — це зараз дуже правильна тактика і стратегія дій. Тому що хто контролює місто вночі, той його і контролює загалом. Зараз справа йде до того, що якщо поліцейські будуть виснажені дуже сильно, то вночі Мінськ та інші міста стануть контролювати саме маніфестанти, а не Лукашенко.
Білорусам потрібно йти по дуже простому алгоритму: щовечора проводити протести, максимально замучити ОМОН, який звик стояти на одному місці і бити людей, а не бігати стометрівки, а також кроси по два-три кілометри за протестувальниками. І коли омонівці будуть супер-виснажені і втомлені, можна виходити на величезні мітинги на вихідні.
Звичайно, найважливіше і найочевидніше, — щоб не припинявся тиск на владу і Лукашенко не відчував себе спокійно. І коли він нервуватиме, то обов’язково почне робити помилки.
Якщо взяти до уваги найгірший сценарій, — наприклад, всі білоруси лякаються і перестають виходити на площу, Лукашенко перемагає, — то все одно він не зможе жити так, як до цієї революції. Адже Європа зараз дуже незадоволена, обов’язково будуть введені санкції.
І взагалі керувати країною, яка до тебе шалено ворожа, в режимі окупаційної влади, коли ти є «гауляйтером», а поліція і КДБ — якимись аналогами каральних загонів і гестапо; коли всі дійсно поголовно тебе ненавидять і хочуть тебе знищити, дуже складно. Ти вже навіть не приїдеш на завод виступити перед робітниками, як раніше, тому що якась людина кине в тебе монтировкою або гайковим ключем. Ніякої народної любові не залишиться.
Джерело: НВ
Теґі:
