«Яблуком розбрату між Константинополем і Москвою стало власне українське питання, українська церква і її помісність» – Людмила Філіпович.

Лідери світових православних церков зібралися вперше за понад 1200 років, попри бойкот із боку Російської та трьох інших церков. Вселенський патріарх Варфоломій 19 червня із молитви розпочав перший день тижневої ради на грецькому острові Крит. «Ця велика і свята рада нестиме послання єдності, це допоможе уникнути нинішніх розбіжностей», – сказав Константинопольський патріарх. Попри десятиліття підготовки, православні лідери не змогли напередодні зустрічі на Криті подолати суперечності. Російська церква, яка об’єднує разом із парафіями в Україні близько 300 мільйонів людей, а також Грузинська, Болгарська церкви та базований у Сирії Антіохійський патріархат бойкотують Всеправославний собор. На тему собору на Криті Радіо Свобода розмовляло з українським релігієзнавцем Людмилою Філіпович.

– Початок собору – нехай і в неповному складі – це успіх Вселенського патріархату, чи як?
– Без сумніву. Протистояння між двома церковними православними центрами завершилася на користь Вселенського патріарха, на користь Константинополя. І хоча російська пропаганда і всі церковні ЗМІ говорять про те, що це не собор, а таке собі зібрання, і що воно немає ніякого значення, і не буде мати якихось наслідків для всієї повноти православ’я, ну, «клєвєщітє і ви», як у свій час ми казали.

Це дуже важливо бачити, що все таки зустрілися 10 церков із 14. І ми знаємо, що там відбудеться велика кількість різноманітних засідань. Вони, до речі, всі закриті, лише відкриття і закриття буде в он-лайні демонструватися для всіх бажаючих. Вселенський патріарх Варфоломій таки зумів зібрати православних і вони будуть обговорювати, я думаю, не лише таки затверджений ще в присутності усіх 14 церков порядок денний, а, можливо, постануть й інші питання для обговорення.

Шкода, що там не представлена наша Українська церква, але я думаю, що духом там перебувають разом із цими десятьма церквами православними помісними і всі православні християни України.

– Українське православ’я насамперед цікавило питання в порядку денному цього собору про те, як будуть визнаватися автокефальні церкви, тобто незалежність церков. Це питання якось там звучатиме сильно, чи поки що воно в тіні?
– З порядку денного це питання знято. Ми знаємо, що це може виникнути абсолютно спонтанно. Можливо, не під час офіційних засідань, а в якихось кулуарних розмовах. Я думаю, що про це буде йтися. Давайте правду скажемо, що яблуком розбрату між Константинополем і Москвою стало власне українське питання, українська церква і її помісність. Всі решта питань можна було узгодити, хто буде сидіти біля кого, і календарні питання, і стосовно священництва й одягу…

Головним питанням було – право надання цієї автокефалії іншим церквам. А їх поза межами нині канонічних 14 церков вже нараховується більш ніж 20. Тобто, це не лише доля українського православ’я і його помісності, а й доля багатьох інших церков, зокрема Македонської, Чорногорської та інших церков. Тому треба було це ключове питання визначити і розділити сфери впливу. Ясно що, пріоритет і право голосу належить саме Константинопольському патріарху, бо саме звідти ми отримували християнство, а не з Москви. І коли вибивається стілець з-під Московського патріархату, ясно, що це призводить до таких історичних помилок.

Я вважаю, що Російська православна церква помилилася, історично помилилася. Хоча можна було уникнути цієї помилки, своєчасно – нехай і не зовсім канонічно, – але політично у свій час треба було визнати помісність, автономність і автокефальність Української церкви, коли та про це просила.

– Доводилося читати такі коментарі, що на цьому Соборі йдеться про два табори у світовому православ’ї – «реформаторів», які хочуть більш пристосувати православ’я до 21-го століття, до новітніх часів, і традиціоналістів, догматиків, фундаменталістів – навіть так окреслювали інший табір. Ви як на це дивитеся?

– Життя, будь-яке життя – не лише православ’я – у собі утримує дві такі максими. Ті, що зліва, і ті, що справа. Ті, що хочуть швидких змін, і ті, що виступають консерваторами, бажаючи зберегти те, що досягнуто на певний історичний момент. Це діалектика життя. І було б дивно не чекати цього і від православ’я. Але справа головна у чому полягає? Щоб не змінилася суть цієї віри. А яким чином, тобто засоби досягнення, можуть бути дуже різні. І ясно, що вже у 21-му столітті можуть використовуватися різноманітні методи і засоби досягнення цього спасіння.

– Якби українське православ’я було автокефальним, мало помісну незалежну церкву, українське православ’я тоді б посилило все ж таки реформаторське крило, воно більш такого, сказати б, європейського типу, чи не так?
– Я думаю, що якщо вдасться об’єднати церкви, на чолі з обраним патріархом досягнути того балансування розумного, розумної гармонії між консерваторами і модерністами, то в українського православ’я велике майбутнє. Тому що велика енергетика закладена, ця пасіонарність сьогодні в українських православних віруючих. Вони такі молоді ще, можна сказати новонавернуті, незважаючи на тисячолітню історію. Тому що багато приєдналися за останні 25 років. Ці люди здатні на серйозні і дуже позитивні, і результативні кроки. Тому ця хвиля, яка могла би влитися у вселенське православ’я, це обличчя саме українських православних, мені здається просто запліднило б, оновило, відродило все вселенське православ’я.

– Тобто, внесло б якусь енергію, правда?
– Так! Саме так! Тому що дуже багато цікавих ініціатив. Тим більше зараз Україна демонструє просто невідані для таких традиційних церков форми роботи з людьми. Вони виступають ініціаторами дуже багатьох соціальних волонтерських рухів, проектів. Тобто православ’я сьогодні в Україні, як ніде, є дуже затребуваним. На відміну навіть від Росії, де їх нараховується в чотири рази більше нібито, у нас православ’я є живим.

Джерело: Радіо Свобода.