Тисячі киян прийшли попрощатися із відомим українським дисидентом Євгеном Сверстюком
Сьогодні у столиці відбулося прощання з відомим українським інтелектуалом, дисидентом, філософом, правозахисником Євгеном Сверстюком.
Євген Сверстюк відійшов у вічність 1 грудня. У вівторок, 2 грудня, депутати Верховної Ради України VIII скликання розпочали сесійний тиждень вшануванням пам’яті Євгена Сверстюка хвилиною мовчання. У середу Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) помолився за упокій Євгена Сверстюка у Церкві Різдва Богородиці УАПЦ. Похорон пана Євгена відбувся сьогодні 4 грудня на Байковому кладовищі.
Найвище керівництво держави Президент України Петро Порошенко та Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, учасники Ініціативної групи «Першого грудня» Богдан Гаврилишин, кардинал Гузар, Мирослав Маринович, Вадим Скуратівський, Мирослав Попович, Іван Дзюба, Ігор Юхновський, дисиденти Василь Овсієнко, Йосиф Зісельс, Семен Глузман, Олесь Шевченко, письменниця Марія Матіос, співаки Святослав Вакарчук, Руслана, сестри Тельнюк, громадяни прийшли попрощатися з моральним авторитетом до Будинку вчителя і висловити свою шану і повагу.
«Євген Сверстюк любив Україну, а Україна любила його. Бо з ним, великим, вона сама ставала великою. І таки справді стане великою, якщо вчитається у його книги й прислухається до його моральних максим, – сказано у прощальному слові Ініціативної групи «Першого грудня». – В цю пору прощання наше слово має лише один і найвищий сенс: це слово вдячності. Є щось особливе в тому, що Євген Сверстюк – член Ініціативної групи «Першого грудня» – помер саме 1 грудня. Це ніби його прощальний заповіт».
Євген Сверстюк – людина, що уособлювала цілу епоху боротьби проти тоталітаризму. «Озброєному до зубів режиму Сверстюк міг протиставити лиш своє слово. І система, жорна якої перемелювали мільйони, таки зазнала краху, від таких одиниць як Сверстюк, — сказав Голова Українського інстиутту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Він не спинився і після цієї найбільшої у своєму житті перемоги:продовжував досліджувати, писати, переконувати інших. Статті, книги, зустрічі, лекції, громадська робота — все це наповнювало його життя до останніх днів. Цей світ належав йому, тому що він творив та змінював його своїми текстами та невгамовною діяльністю».
Євген Сверстюк усе життя боровся за правду і, не дивлячись на випробування, був переконаний: “Світ частіше посилає допомогу тому, хто бореться за правду. Все-таки правда була і залишається мовою людського спілкування: вона має своїх посланців і жерців по всьому світу”.
Його заповіт нам: “Що робити нації, віками приниженій і безпам’ятній? Мабуть, те саме, що садівникові: саджати деревце, доглядати і поливати. Потрібні добрі садівники. Потрібні в суспільстві пошана до садівників і сіячів і честь”.
ДОВІДКОВО
Євген Сверстюк народився у 13 грудня 1928 року в селі Сельце на Волині. 1952-го Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом закінчив аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.
У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.
14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.
Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993 року захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи.
Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.
До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.
Український інститут національної пам’яті
Євген Сверстюк відійшов у вічність 1 грудня. У вівторок, 2 грудня, депутати Верховної Ради України VIII скликання розпочали сесійний тиждень вшануванням пам’яті Євгена Сверстюка хвилиною мовчання. У середу Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) помолився за упокій Євгена Сверстюка у Церкві Різдва Богородиці УАПЦ. Похорон пана Євгена відбувся сьогодні 4 грудня на Байковому кладовищі.
Найвище керівництво держави Президент України Петро Порошенко та Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, учасники Ініціативної групи «Першого грудня» Богдан Гаврилишин, кардинал Гузар, Мирослав Маринович, Вадим Скуратівський, Мирослав Попович, Іван Дзюба, Ігор Юхновський, дисиденти Василь Овсієнко, Йосиф Зісельс, Семен Глузман, Олесь Шевченко, письменниця Марія Матіос, співаки Святослав Вакарчук, Руслана, сестри Тельнюк, громадяни прийшли попрощатися з моральним авторитетом до Будинку вчителя і висловити свою шану і повагу.
«Євген Сверстюк любив Україну, а Україна любила його. Бо з ним, великим, вона сама ставала великою. І таки справді стане великою, якщо вчитається у його книги й прислухається до його моральних максим, – сказано у прощальному слові Ініціативної групи «Першого грудня». – В цю пору прощання наше слово має лише один і найвищий сенс: це слово вдячності. Є щось особливе в тому, що Євген Сверстюк – член Ініціативної групи «Першого грудня» – помер саме 1 грудня. Це ніби його прощальний заповіт».
Євген Сверстюк – людина, що уособлювала цілу епоху боротьби проти тоталітаризму. «Озброєному до зубів режиму Сверстюк міг протиставити лиш своє слово. І система, жорна якої перемелювали мільйони, таки зазнала краху, від таких одиниць як Сверстюк, — сказав Голова Українського інстиутту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Він не спинився і після цієї найбільшої у своєму житті перемоги:продовжував досліджувати, писати, переконувати інших. Статті, книги, зустрічі, лекції, громадська робота — все це наповнювало його життя до останніх днів. Цей світ належав йому, тому що він творив та змінював його своїми текстами та невгамовною діяльністю».
Євген Сверстюк усе життя боровся за правду і, не дивлячись на випробування, був переконаний: “Світ частіше посилає допомогу тому, хто бореться за правду. Все-таки правда була і залишається мовою людського спілкування: вона має своїх посланців і жерців по всьому світу”.
Його заповіт нам: “Що робити нації, віками приниженій і безпам’ятній? Мабуть, те саме, що садівникові: саджати деревце, доглядати і поливати. Потрібні добрі садівники. Потрібні в суспільстві пошана до садівників і сіячів і честь”.
ДОВІДКОВО
Євген Сверстюк народився у 13 грудня 1928 року в селі Сельце на Волині. 1952-го Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом закінчив аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.
У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.
14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.
Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993 року захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи.
Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.
До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
