Останнім часом в місті Ніжин на Чернігівщині активізувалася дискусія щодо логічного завершення процесу перейменування вулиць та інших топонімів, які ще досі зберігають назви на честь комуністичних діячів або ж так чи інакше принижують національну гідність та є відголоском доби поневолення України Російською імперією.

Зокрема, розгорілася суперечка стосовно відомого церковного діяча Стефана Яворського. З подиву гідним завзяттям різні краєзнавці та місцеві історики доводять, що Стефан Яворський – це геніальна людина, видатний діяч, просвітитель, мислитель і т.д., і т.п. Зважаючи на тренди доби, вони навіть згадують, що Стефан Яворський писав «найкращі панегірики на честь Мазепи», сором’язливо забуваючи згадати цілу низку його віршів, написаних після того, як гетьман виступив проти кривавого деспота Петра І. Ось наприклад, таких:

“Изми мя, Боже, – вопіет Россія От ядовита и лукава змія, Его же ждаша адскія заклепы, Бывша вожда Івашка Мазепы. Ах, тяжку горесть, терплю, мати бідна, Утробу мою снідает ехидна! Кто ми дасть слезы, яко то Рахили, Да плачу горко в своем смутном ділі!”

Хто, як не Яворський, мав би знати як будував церкви та підтримував їх Іван Мазепа? Однак, він пише:

“Горе, прокляту тобі лицеміру, Како сміл еси измінити віру, Юже под крестом и Евангелієм Утвердил еси твоим лобызанієм… Божие храмы бывша днесь вертепы От свійскаго лва и волка Мазепы”

Коли він дізнався про поразку шведсько-козацького війська під Полтавою, то звелів три дні служити урочисті молебні й сам виголосив радісну промову: «“радуйтеся і веселитеся, христоіменитіи людіе, ликуй и торжествуй церков Христова и Православная великороссійская держава!». Він особисто зустрічав ката українського народу Петра І і вітав його з перемогою.

Окрім усього іншого, саме Стефан Яворський, як місцеблюститель патріаршого престолу, започаткував системну й централізовану «перекачку мізків» з України в Московію, яка, зрештою, спричинилася (під «мудрим керівництвом» православного інквізитора Феофана Прокоповича, ще одного нашого землячка-покруча) до постання російської церкви в сучасному її вигляді – у якості ідеологічного придатку до імперської машини, до налагодження безперебійного функціонування імперського апарату. Так, Яворський намагався щось там реформувати в плані більшої лібералізації церковного життя в Московії, а Прокопович навпаки усе централізував, але то вже другорядні деталі, саме ці люди сприяли тому, що сотні освічених українців стали ренегатами й прислужниками імперії.

Особливо огидно читати жалісні стогони краєзнавців про те, що «він же в душі був українським патріотом, просто умови були такими, що він не міг не проголосити анафему Мазепі (але ж він був не першим!!! О ні! Тільки другим, чи там третім! І його змусили! Він це робив без радості!), не міг не засудити український рух, не міг те, не міг інше, у нього не було вибору і т.д. Але ж він був розумним, талановитим і великим.

Насправді ж все виглядає набагато банальніше. Стефан Яворський просто спокусився, як казав Тарас Шевченко, «на лакомство нещасне…» і зробив свій вибір. Поки Мазепа був у фаворі, він писав панегірики на його честь, коли ж цар сказав піддати Мазепу анафемі, він виголошував йому анафему (хай там не першим, не другим, а хоч тисячним, але ж виголошував чудово розуміючи, - адже ж розумним був, і мислителем, - що анафеми треба виголошувати самому царю та його знавіснілим посіпакам, а не гетьману, який боровся за свободу свого народу).

Не будемо торкатися різних теологічних творів Стефана Яворського, зрештою, ніхто й не говорить, що їх не можна вивчати чи досліджувати. Справа не в його діяльності, як теолога, справа в тому, що Стефан Яворський, так само, як і Феофан Прокопович, був одним з перших ідеологів Російської імперії, таким собі апологетом російського імперіалізму. Можна довго сперечатися про причини такої його діяльності, про його потаємні наміри чи думки, але в контексті історії та історичних наслідків, які й досі відчуває на собі наша держава, мають значення тільки його вчинки. Кожен бажаючий може взяти й прочитати 3-томне видання творів Стефана Яворського. З його промов, написаних після поразки Мазепи, абсолютно чітко й неоднозначно випливає наступне:

Аби відмежуватися від тих, хто обстоював українську державність та мріяв про неї, він зосередив свою увагу на факті приєднання України до Московщини та стверджував, що ідея, яку сповідував Мазепа та його соратники, є хибною і неприродною, він усіляко доводив, що Україна «щаслива під російською рукою»!!!

Тільки цього вже цілком достатньо для того, щоб вважати Яворського зрадником, покручем і запроданцем. Чи можна уявити, щоб у якійсь державі будь-де в світі називали вулиці на честь діяча, хай хоч тисячу разів талановитого й геніального, який заперечував саму ідею існування цієї держави, вважаючи її протиприродною і наполягаючи на тому, що жити в умовах поневолення дуже добре? І це все після Батуринської трагедії!

Помер і похований Стефан Яворський у Московії, і як би там не писали дослідники про «погіршення стосунків з царем», до кінця свого зрадницького життя Яворський перебував на посадах з усіма відповідними матеріальними наслідками.

А вибір? А вибір є завжди. Можна було долучитися до борців за незалежність України (на той час, після поразки Мазепи, їх очолював гетьман Пилип Орлик, зберігши тяглість боротьби за незалежність), а можна було стати одним з тих, хто «допомагає кату рідну матір розпинати…». Можна було зробити багато помилок, але усвідомити згубність такого шляху й виступити проти деспота, як це зробив Павло Полуботок, а можна було скиглити «мене змусили», «у мене не має вибору» і стати жалюгідним Іваном Скоропадським, який мовчки дивився як нищаться залишки державності.

Так і зараз, можна нарешті завершити процес очищення колективної свідомості від російсько-радянського мотлоху, від пережитків доби колоніалізму, від малоросійської меншовартості, а можна вкриватися холодним потом від самої думки «а як же ми без Яворського, Прокоповича, Толстого, Пушкіна, Гамалії чи без дєдушкі Лєніна?!» Без вулиці Московської у Ніжині чи ще там без чогось… «ето же наша історія!»

Немає потреби для адекватних людей нагадувати, що вивчення історії, якою б вона не була, і процес ушанування, уславлення – це різні речі. Вивчати, знати й розуміти треба все, але називати вулиці, вшановувати й уславлювати треба тих, хто дійсно цього вартий, хто може бути прикладом для прийдешніх поколінь. І не можна називати в сучасній Україні, яка бореться за свою свободу в умовах чергової російської агресії, вулиці на честь «геніїв», які вважали протиприродним саму ідею існування незалежної Української Держави.

Юрій КОСЕНКО
голова правління ГО «Українська Ініціатива»