У Львові 9 квітня відбудуться святкові заходи з нагоди 20-річчя відкриття першої сесії першої української обласної ради народних депутатів.
9 квітня 1990-го немає у календарі історичних дат. Але цей день 20-річної давності стоїть в одному ряду із 24 серпня 1991-го як дерзновенний початок і тріумфальне завершення справжньої Національно-визвольної революції, яка увінчалася колапсом комунізму і народженням Української держави.
Будь-яка боротьба розпочинається з першого бою, бій – із першого пострілу.
Якщо поставити питання науково-теоретично – з чого розпочалася новітня Українська національно-визвольна демократична революція, яка і спричинила утворення вперше за довгі століття Української держави, то таким першим пострілом по твердинях імперії була перемога націонал-демократів на виборах 1990 року. Галичина почала підніматися у контексті континентальних геополітичних коливань у Центрально-Східній Європі. Синхронно із першими політичними виступами Дубчека у Словаччині, Гавела – у Чехії, Валенси – у Польщі. У Львові на політичну арену вийшли вчорашні дисиденти. Підкреслюю, лінія політичної поведінки Галичини сформувалася не стільки під дією внутрішньо-радянських факторів, як під впливом західних від нашого кордону чинників, які розпочали глобальний процес колапсу світового комунізму.
Галичині належало взяти на себе особливу роль і у масштабах СРСР, оскільки разом з Балтією та Кавказом стала тим триєдиним вулканом, який потряс імперію і горбачовську «перестройку» перетворив у «парад суверенітетів», тобто спробу модернізації політичної системи перевів у площину суцільних, по усій імперській території, національно-визвольних рухів.
Саме Львів у ту тривожну і відповідальну пору став політичною столицею революційної нації, саме Галичина стала тим першим вагоном українського потяга, який набирав стрімкого розгону під гаслом «Геть від Москви!».
З точки зору тактичної, входження революціонерів у владу важко переоцінити. Одна лише мітингова та опозиційна боротьба дала б мінімальний ефект.
Перемога над КПРС у 3-х галицьких із 25 областей на виборах 1990 року створила якісно нову політичну ситуацію. У боротьбі проти комуністичної влади ми отримали унікальну зброю – саму владу. З певною мірою умовності наше, тих перших несистемних депутатів, становище можна порівнювати із становищем січових стрільців в Австро-угорській імперії чи першій Українській дивізії у німецькій армії з тією різницею, що замість багнетів у збройній боротьбі ми отримали мандати у боротьбі мирній.
Підкреслюю, тодішні недалекоглядні заклики вічних підпільників не йти у ради мали б фатальні наслідки.
В області утворилося двовладдя: обком партії як обласна інстанція кремлівської владної вертикалі і обласна рада – та сама радянська влада, яка у структурі тоталітарного режиму була лише фасадом і придатком реальної партійної держави. Тепер радянська влада не тільки наповнилася реальним владним єством, а було це єство вороже режимові – українське, демократичне, бунтарське.
Москва і тоді все ще підконтрольний їй комуністичний Київ не могли миритися з таким станом речей. З перших днів демократичній владі була оголошена війна. Таємно – руками спецслужб – здійснювалася операція «Параліч» з метою компрометації найавторитетніших постатей, поширення розбрату у демократичному таборі, що, до речі, вдавалося, коли агентура справді не раз доводила наше середовище до стану паралічу.
І війна відкрита, очолювана обкомом партії, коли нам було відведено не більш ніж 100 днів. Від 9 квітня 1990-го і понині у Львові влада – українська, але той перший бій із партноменклатурою, за якою стояли КГБ, міліція, армія, армада сексотів, монопольна преса, офіційна Москва і офіційний Київ,– виграти той бій було неймовірно важко.
Не можна сказати, що не було помилок, іноді прикрих, з гіркими наслідками і втратами, але талант миттєвої політичної реакції В’ячеслава Чорновола давав змогу твердо тримати головну стратегічну лінію і наступальну позицію. Однією рукою ми відбивалися від ворогів, інтриг, провокацій, шантажу, залякування, розкольництва, а іншою – уже тоді, у 1990-му, будучи при владі у чужій державі, будували Україну – творили її майбутню національну і демократичну модель.
Що конструктивного було зроблено першою демократичною обласною радою ще в умовах московського режиму й у перші роки своєї держави?
У 1990 році Львівська обласна рада узаконила на території області українську національну символіку – синьо-жовтий прапор і герб – тризуб, а також державний гімн «Ще не вмерла Україна».
Було встановлено на державному рівні святкування великих релігійних свят, які в атеїстичному СРСР ніколи не відзначалися і заборонялися.
Було розпочато процес реабілітації Української Греко-Католицької Церкви з першочерговим поверненням їй кафедрального собору Святого Юра.
Було заборонено, як це належить у демократичному суспільстві, виробничо-господарську діяльність комуністичної партії з її парткомами на підприємствах, а також у правоохоронних структурах, які служать окремим політичним силам чи вождям тільки при деспотичних кривавих режимах.
Було розпочато масовий демонтаж символів тоталітаризму та імперіалізму, які режим втілював у назвах вулиць, установ та закладів, а особливо монументальними скульптурними засобами.
Було здійснено реальні кроки українізації освіти, а також армії, зокрема служіння українських хлопців на українській землі.
Було розпочато процес повернення селянам землі, тобто реальну деколективізацію, яка тримала у тенетах українське село із 1940 років.
Було визнано на території області не лише офіційний статус, а й величезні заслуги перед нацією вояків Української Повстанської Армії, на честь подвигу яких розпочалося спорудження пам’ятників, створення музеїв.
Було запроваджено як окремий напрям державної роботи турботу про політв’язнів і репресованих.
Було закладено концептуальні основи ринкової економіки, що дало змогу розвиватися малому і середньому бізнесу, приватизації, особливо у сфері земельних відносин.
Було сформовано морально-психологічну атмосферу міжнаціональної злагоди, етнічної толеранції і громадянської солідарності.
Було здійснено заходи, спрямовані на демонтаж тоталітарного, однопартійного деспотизму і запровадження багатопартійної системи як основи і ядра демократичної політичної системи. В області народилися перші, окрім КПРС, політичні партії, які поставили хрест на однопартійному монополізмі.
Було створено умови для політичного плюралізму, увільнення свідомості людини від ідеологічних догм та переслідування за їх критику.
Було розкріпачено громадську думку, надано повну свободу вільним і незалежним від режиму засобам масової інформації, здійснено реальну демонополізацію колишньої партійної преси. Створено першу у Радянському Союзі легальну антикомуністичну масову щоденну газету, яка стала ідеологічним центром національно-визвольної революції, щодня скликала по всій Україні 500-тисячний мітинг своїх передплатників і яка була як флагман національної преси практично знищена антиукраїнською провокацією.
Було у кінцевому підсумку тоді, у 1990-му, своєю українською владою надано своїм українським громадянам свободу – свободу, якої позбавляли їх протягом сторіч неволі незліченні чужоземні прибульці.
Усе це було – було зроблено.
Якщо є таке поняття «робити революцію», то це і є та робота, яка далеко не сповна перелічена вище. І її робили живі, великі ділами своїми і помислами люди, які сьогодні посеред нас, у строю, як і 20 років тому. Та багато з того, що було тоді, – з того, що зроблено у Львівській області у 1990, не зроблено донині у масштабах усієї України.
Львівська демократія 1990 року – явище феноменальне, яке має стійку та глибинну генезу. Феномен Галичини сягає у часи Данила Галицького, коли саме Галич прийняв історичну тяглість від підупалого Києва.
Просвітительський імперіалізм Габсбургів дав змогу галицьким українцям не тільки набути європейського християнського менталітету, а й зберегти патріотично свідомий генофонд, який зродив однієї великої години і січових стрільців, і повстанську армію, і дисидентство 60-70-х, а відтак уже бунтарську націонал-демократію 80-90-х.
Треба мати на увазі, що Галичина була наймолодшою у складі СРСР територією, а отже, мала найменший досвід будівництва комунізму. Загалом імплантація комунізму в галицьку свідомість так і не відбулася, оскільки спрацьовував потужний політичний імунітет, прищеплений ще чи не найпершим і найбільшим в Європі критиком марксизму Іваном Франком.
За якісним складом найстійкішим ферментом і каталізатором революції стали вчорашні в’язні ГУЛАГу, які зайняли владні крісла також вчорашніх комуністичних бонз-«визволителів».
Наступний загін – це вихідці із сімей учасників національно-визвольних змагань, які власною долею втілювали в життя гасло із часів перших християн – «кров мучеників – то зерна свободи», що сходять у прийдешніх поколіннях.
Врешті-решт, чи не найчисленніша армія визвольного мирного фронту – львівська інтелігенція, яку так і не впильнувала, яку так і не приспала, яку так і не деморалізувала винятково жорстка львівська партійна влада.
Маючи такі цілющі генетичні корені, бунтарська генерація 80-90-х все ж прийшла на історичну арену як цілісна самодостатня сила із своєю агітаційною фразеологією, революційною тактикою та арсеналом ідеологем і чинників, які відображали особливості тодішнього історичного моменту. Перед тим, як стати формальною владою, когорта останніх українських революціонерів шикувалася у ряди, як їх назвали самі більшовики, неформальних організацій.
Так само паростки національної преси, яка у мирній революції слугувала єдиною зброєю, виростали із преси неформальної, нелегальної, тиражованої підпільно, часто за межами України.
Якщо з 10-річної висоти глянути на тодішню революційно-політичну панораму, то навіть найприскіпливіший погляд не знайде поважних похибок і прорахунків. Плеяда вершителів української державності та прабатьків української демократії, які святкують нині 20-річчя свого революційного чину чи які не дожили до нинішнього дня, можуть сказати просто у вічі сучасникам, які пожинають плоди трудів їхніх праведних: «Ми чесно йшли – у нас немає зерна неправди за собою».
Виводячи уроки української революції 1988-1991 років, яка увінчалася створенням держави, нині, особливо після останніх президентських виборів, ми, на жаль, не можемо вважати, що свято наше безхмарне. Тоді, у 1990-му, нам у страшному сні не могло приснитися, що на 20-му році нашого чину Україну затягне густий табачний дим владного антиукраїнства, а суспільство опиниться – не без сприяння галицьких «ястрібків» – під кримінальною окупацією.
Гірка правда: після переможної революції в Україні нині правлять не переможці, а переможені, для яких Україна існує лише для того, щоб її грабувати, коли хвалена демократія переродилася у клептократію, тобто у владу зграї казнокрадів.
Революції придумують філософи, звершують романтики, а плоди її пожинають пройдисвіти. Є така гірка приповідка. Ми з вами несемо відповідальність за наслідки того, що розпочали 20 років тому. Так що передчасно здавати в архів положення про особливу місію Галичини як гаранта української державності.
Рано складати зброю і сходити з історичної сцени, шановні вершителі переможної Української національно-визвольної революції 1988-1991 років.
Життя наше в ім’я нації і свободи триває – продовжується справа, якій ми присвятили себе сповна 20 років тому.

Василь Базів,
Депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання, голова громадянського руху «Європейський Конгрес України»,професор Міжнародного університету «Україна», Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Джерело: "Високий замок"

На фото: Над львівською Ратушею 03.04.2009 урочисто підняли державний прапор України до річниці його першого підняття у 1990 році. Депутати Львівської міськради різних скликань виносять прапор із сесійної зали.