Мюнхен цими вихідними міг стати синонімом історичного поворотного моменту. Замість того "Мюнхен" знову постає як політична трагедія, вважає оглядач німецького видання DW Кристіан Триппе.

Чи є у Росії довгострокова стратегія? Чи російський президент діє радше спонтанно і ситуативно, аби наблизитися до своєї мети - повернути Росії статус наддержави? Цим питанням задаються дипломати й аналітики вже, щонайменше, впродовж року, відколи Володимир Путін здійснив анексію українського Криму і розв’язав гібридну війну на Донбасі, підриваючи таким чином базові принципи європейського правопорядку.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров - завсідник на Мюнхенській конференції з питань безпеки. У вузькому владному колі Кремля він - єдиний, хто підтримує тісні зв’язки із Заходом. Завдяки цьому в минулому йому не раз вдавалося дещо знімати напругу в складних ситуаціях. Однак цього разу його виступ у Мюнхені був справжнім жахом, викликав у присутніх хитання головою і навіть сміх. Він виглядав як декламатор, просто переповідав байки нахабної пропаганди, яка зводиться до неправильного й навіть небезпечного висновку: у всьому винен Захід, який після розвалу Радянського Союзу, мовляв, систематично принижував Росію.

Сцена для гнівної промови
Логічний наслідок цього підходу: все, що робить нині Росія, слугує компенсації за ці два десятиліття ганьби - і є таким чином, мовляв, легітимним. Згідно із викривальною риторикою Лаврова, Захід після падіння Берлінського муру буцімто поводився так, як ніби він переміг у "холодній війні". Ну, а хіба ні? Самообман у політиці вже не раз призводив до переоцінки власних можливостей та небезпечних пригод.

2007 року шеф Лаврова вже використовував сцену Міжнародної конференції з питань безпеки у Мюнхені для гнівної промови. Вісім років тому Володимир Путін обурювався діями США і НАТО - його звинувачення пролунали тоді немов грім посеред ясного неба. Лише тепер, оглядаючись назад, розумієш, що незгода Путіна із "монополярним світом" була чимось більшим, ніж риторичний виклик Заходу. Путін тоді фактично анонсував програму дій, яку він згодом втілив у Грузії, Молдові, Криму, на сході України. Таким чином цьогорічний виступ Лаврова у Мюнхені - лише щось на кшталт завершального акорду.

Нова конфронтація Сходу і Заходу
Якщо історики у майбутньому питатимуть, коли і за яких умов розпочалася нова "холодна війна", вони можуть сміливо вказувати на столицю Баварії. Мюнхен вже став символом нової конфронтації між Сходом і Заходом, яка видається деформованим привидом старої. Цього разу на Заході ніхто не хоче цього конфлікту, якому бракує будь-яких ідеологічних контурів, у ньому немає жодної конкуренції ідей. Росія не може запропонувати іншої моделі суспільства чи правопорядку. Спроба протиставити цінностям Заходу "рускій мір", виглядають щонайменше притягнутими за вуха. Ця ідея нікого не приваблює.

Російське керівництво діє всупереч інтересам країни, відкидаючи раціональні аргументи та пропозиції, користуючись лише силою. У цьому сенсі напрошується історична аналогія з Мюнхеном 1938 року: тоді країни Заходу вірили в те, що їм вдасться задобрити Гітлера, віддавши йому Судети. При цьому Чехословаччину взагалі ніхто не питав. Цей "Мюнхен" сьогодні для України є жахаючим прикладом того, що відбувається, коли країну перетворюють на розмінну монету великих держав.

Коли в середу в Мінську відбудеться черговий саміт із врегулювання ситуації на сході України, український президент Петро Порошенко принаймні буде на ньому присутній. Про що би там не домовилися: нова конфронтація між Сходом і Заходом нікуди не зникне. Для цього між цими двома світами надто глибокий рів, виритий Росією у Мюнхені.