Угорська революція 1956 року
1956, 23 жовтня – у Будапешт почалася угорська революція, придушена військами СРСР за участі органів держбезпеки Угорщини.
Радянська армія вступила на угорську землю в 1944-му. Під її контролем були створені нові органи державної влади. А вже в 1947-1948 роках остаточно встановилася диктатура Угорської партії трудящих (виникла внаслідок об’єднання Комуністичної партії Угорщини та Угорської соціал-демократичної партії) на чолі з Матяшем Ракоші, «кращим учнем товариша Сталіна». Попри те, що на парламентських виборах УПТ взяла всього 70 місць із 409, з допомогою терору вона нейтралізувала своїх політичних опонентів. Всі інші партії були заборонені. Почалася націоналізація банків і промисловості, насильницька колективізація сільського господарства, запроваджено п’ятирічні плани. При цьому рівень життя угорців став стрімко падати. Ситуацію погіршила ситуація із розвінчанням культу Йосипа Сталіна на ХХ з’їзді КПРС.
23 жовтня студентський марш протесту із загальнодемократичними вимогами переріс у величезну 200-тисячну демонстрацію. Було зруйновано велетенський 25-метровий пам’ятник Сталіну, почалося збройне протистояння між демонстрантами та Службою угорської держбезпеки. Так спалахнула угорська антитоталітарна революція, під час якої угорці намагалися скинути деспотичне ярмо СРСР. А о 2-ій годині ночі, без згоди і офіційного запрошення угорської сторони (його оформили заднім числом), почалося вторгнення радянських військ – операція «Хвиля». За оцінками ООН, для придушення революції було задіяно 75-200 тисяч радянських військ, 2500 танків, 160 винищувачів і 120 бомбардувальників. Повсталі здобули зброю у казармі будівельних батальйонів. З’явилися барикади, відбувалися жорстокі сутички. На бік революціонерів перейшла значна частина угорських військ. А після розстрілу радянськими військами демонстрації на площі перед парламентом 25 жовтня, спротив поширився по всій країні. Основу повсталих становили робітники, інтелігенція, селяни. Повсюдно виникали студентські, робітничі, військові революційні комітети та ради.
Як певний компроміс, уряд очолив Імре Надь. 28 жовтня він оголосив про припинення вогню та початок переговорів щодо виводу радянських військ. Але коли довідався, що нові військові загони СРСР увійшли на територію Угорщини (радянський посол зрештою заявив, що це зроблено «для захисту російського цивільного населення в Угорщині»), оголосив про вихід країни із Організації Варшавського договору.
Увагу світової спільноти від угорських подій відволікла Суецька криза, яку єгипетський президент Гамаль Абдель Насер скоординував з радянською стороною.
Тим часом СРСР підготувався до другої фази інтервенції. 1 листопада на аеродром Тьокьоль, де базувалося радянське представництво (члени Політбюро ЦК КПРС Анастас Мікоян, Михайло Суслов та голова КДБ Іван Сєров) запросили першого секретаря УПТ Яноша Кадара. Його вивезли до Москви і змусили звернутися із «проханням про допомогу», одночасно призначивши головою нового, «законного уряду Угорщини». 3 листопада на перемовини щодо виведення радянських військ прибув міністр оборони Угорщини Паль Мелетер та його найближчі помічники. Вже після переговорів, під час «товариської вечері» все керівництво міністерства оборони було заарештоване, що стало грубим порушенням усіх можливих дипломатичних норм.
А в 4.15 ранку 4 листопада розпочалася операція «Вихор». Будапешт зазнав авіаційного удару та піхотно-танкового нападу. Штурм міста тривав чотири дні і багато в чому нагадував штурм Берліна. Тим більше, що, як і в 1945-му, ним керували маршали Георгій Жуков та Іван Конєв. Прем’єр-міністр Імре Надь та члени уряду сховалися в посольстві Югославії. З якого вийшли лише 22 листопада під гарантії недоторканості. Однак були миттєво заарештовані – СРСР вкотре демонстративно порушував всі міжнародні норми і правила.
Збройний опір робочих рад і студентських груп припинився 10 листопада. Загиблими вважаються 2652 угорських повстанців (поранень дістали майже 20 тисяч!) та 669 радянських солдат.
Була відновлена монополія Угорської соціалістичної робітничої партії (спадкоємниці УПТ), на чолі уряду став Янош Кадар. Почалися масові арешти. За рішенням судів страчено 350 осіб, 13 тисяч чоловік засуджено на різні терміни. Внаслідок таємних судів були винесені смертні вироки Імре Надю (повішений 16 червня 1958-го) та міністру оборони Палю Малетеру. Майже 200 тисяч угорців емігрували з країни.
За криваве придушення угорської революції маршал Жуков отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу, Іван Конєв – орден Леніна, а Іван Сєров – орден Кутузова 1-го ступеня.
В угорських подіях прийняло участь чимало українців, які проходили службу в полках і дивізіях, задіяних при окупації Угорщини. При цьому кілька батальйонів українських добровольців (переважно – колишніх членів УПА) вели бої проти радянських військ. Вони захищали мости через Дунай і більша частина їх загинула.
В 2011-му парламент Угорщини ухвалив закон про притягнення до відповідальності осіб, причетних до придушення революції 1956-го, що кваліфікується як злочин проти людяності без строку давності.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
Радянська армія вступила на угорську землю в 1944-му. Під її контролем були створені нові органи державної влади. А вже в 1947-1948 роках остаточно встановилася диктатура Угорської партії трудящих (виникла внаслідок об’єднання Комуністичної партії Угорщини та Угорської соціал-демократичної партії) на чолі з Матяшем Ракоші, «кращим учнем товариша Сталіна». Попри те, що на парламентських виборах УПТ взяла всього 70 місць із 409, з допомогою терору вона нейтралізувала своїх політичних опонентів. Всі інші партії були заборонені. Почалася націоналізація банків і промисловості, насильницька колективізація сільського господарства, запроваджено п’ятирічні плани. При цьому рівень життя угорців став стрімко падати. Ситуацію погіршила ситуація із розвінчанням культу Йосипа Сталіна на ХХ з’їзді КПРС.
23 жовтня студентський марш протесту із загальнодемократичними вимогами переріс у величезну 200-тисячну демонстрацію. Було зруйновано велетенський 25-метровий пам’ятник Сталіну, почалося збройне протистояння між демонстрантами та Службою угорської держбезпеки. Так спалахнула угорська антитоталітарна революція, під час якої угорці намагалися скинути деспотичне ярмо СРСР. А о 2-ій годині ночі, без згоди і офіційного запрошення угорської сторони (його оформили заднім числом), почалося вторгнення радянських військ – операція «Хвиля». За оцінками ООН, для придушення революції було задіяно 75-200 тисяч радянських військ, 2500 танків, 160 винищувачів і 120 бомбардувальників. Повсталі здобули зброю у казармі будівельних батальйонів. З’явилися барикади, відбувалися жорстокі сутички. На бік революціонерів перейшла значна частина угорських військ. А після розстрілу радянськими військами демонстрації на площі перед парламентом 25 жовтня, спротив поширився по всій країні. Основу повсталих становили робітники, інтелігенція, селяни. Повсюдно виникали студентські, робітничі, військові революційні комітети та ради.
Як певний компроміс, уряд очолив Імре Надь. 28 жовтня він оголосив про припинення вогню та початок переговорів щодо виводу радянських військ. Але коли довідався, що нові військові загони СРСР увійшли на територію Угорщини (радянський посол зрештою заявив, що це зроблено «для захисту російського цивільного населення в Угорщині»), оголосив про вихід країни із Організації Варшавського договору.
Увагу світової спільноти від угорських подій відволікла Суецька криза, яку єгипетський президент Гамаль Абдель Насер скоординував з радянською стороною.
Тим часом СРСР підготувався до другої фази інтервенції. 1 листопада на аеродром Тьокьоль, де базувалося радянське представництво (члени Політбюро ЦК КПРС Анастас Мікоян, Михайло Суслов та голова КДБ Іван Сєров) запросили першого секретаря УПТ Яноша Кадара. Його вивезли до Москви і змусили звернутися із «проханням про допомогу», одночасно призначивши головою нового, «законного уряду Угорщини». 3 листопада на перемовини щодо виведення радянських військ прибув міністр оборони Угорщини Паль Мелетер та його найближчі помічники. Вже після переговорів, під час «товариської вечері» все керівництво міністерства оборони було заарештоване, що стало грубим порушенням усіх можливих дипломатичних норм.
А в 4.15 ранку 4 листопада розпочалася операція «Вихор». Будапешт зазнав авіаційного удару та піхотно-танкового нападу. Штурм міста тривав чотири дні і багато в чому нагадував штурм Берліна. Тим більше, що, як і в 1945-му, ним керували маршали Георгій Жуков та Іван Конєв. Прем’єр-міністр Імре Надь та члени уряду сховалися в посольстві Югославії. З якого вийшли лише 22 листопада під гарантії недоторканості. Однак були миттєво заарештовані – СРСР вкотре демонстративно порушував всі міжнародні норми і правила.
Збройний опір робочих рад і студентських груп припинився 10 листопада. Загиблими вважаються 2652 угорських повстанців (поранень дістали майже 20 тисяч!) та 669 радянських солдат.
Була відновлена монополія Угорської соціалістичної робітничої партії (спадкоємниці УПТ), на чолі уряду став Янош Кадар. Почалися масові арешти. За рішенням судів страчено 350 осіб, 13 тисяч чоловік засуджено на різні терміни. Внаслідок таємних судів були винесені смертні вироки Імре Надю (повішений 16 червня 1958-го) та міністру оборони Палю Малетеру. Майже 200 тисяч угорців емігрували з країни.
За криваве придушення угорської революції маршал Жуков отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу, Іван Конєв – орден Леніна, а Іван Сєров – орден Кутузова 1-го ступеня.
В угорських подіях прийняло участь чимало українців, які проходили службу в полках і дивізіях, задіяних при окупації Угорщини. При цьому кілька батальйонів українських добровольців (переважно – колишніх членів УПА) вели бої проти радянських військ. Вони захищали мости через Дунай і більша частина їх загинула.
В 2011-му парламент Угорщини ухвалив закон про притягнення до відповідальності осіб, причетних до придушення революції 1956-го, що кваліфікується як злочин проти людяності без строку давності.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
Теґі:
