У 1992 році, коли Україна лише проголосила незалежність, мій улюблений режисер, на той момент заслужений діяч мистецтв Української РСР і одесит (за місцем проживання), Станіслав Говорухін зняв чудовий документальний фільм – «Росія, яку ми втратили», пише політтехнолог Тарас Березовець для Незалежної газети.
Його не так добре пам’ятають у нинішній Росії і ще менше знають у сучасній Україні. Розповідає він про життя у тій, ще дорадянській самодержавній Росії, уявлення про яку сьогодні значною мірою сформовано серіалами на кшталт "Загибель імперії" і фільмами на зразок "Адмірал".
Коли мова заходить про Україну і особливо про її "мовне питання", мені здається, починають працювати аналогічні стереотипи, сформовані і укорінені у свідомості кількох поколінь росіян.
Витоки проблеми ідуть до моменту формування сучасної української політичної ментальності, яка знаходиться у своїй завершальній стадії. Тому закінчити дискусію стосовно того, українська, білоруська чи російська мова є "юридичним правоспадкоємцем" старослов’янської, неможливо.
"Мовний" законопроект членів парламентської більшості у Верховній Раді Колесніченка і Ківалова (представлення законопроекту у Верховній Раді минулого тижня закінчилося бійкою депутатів) не відображає балансу в нинішній Партії регіонів, яка з моменту входження у владу у 2010 році значно "вестернізувалась". І зовсім не заслуга опозиції у зриві ухвалення законопроекту (за бажання влада легко продавить цей законопроект через Раду), просто сама логіка українського політикуму сьогодні несумісна з політикою державної двомовності.
Слід чітко розуміти, що для більшості громадян України питання другої державної мови знаходиться в другому десятку проблем. Українців сьогодні набагато більше хвилюють проблеми соціально-економічного характеру: безробіття, соціальних стандартів, стану доріг, медичного обслуговування, злочинності. Навіть у найбільш російському місті України - Севастополі, згідно з результатами дослідження, що нещодавно проводилося однією з найбільших київських соціологічних компаній, питання російської мови виявилося чи то на 14-му, чи то на 15-му місці за пріоритетністю. Що вже говорити про Центральну Україну, а тим більше Східну.
У російському суспільстві популярний стереотип про "злісних бандерівців", які 20 років тому захопили владу і тепер формують порядок денний для гуманітарної політики незалежної України. Як і багато міфів, нав’язаних ЗМІ, він не відповідає дійсності. Найбільші націоналісти живуть якраз на Сході України, оскільки у їхньому розумінні "націоналізм" - поняття не стільки гуманітарне, скільки економічне.
За об’ємом інвестицій в Україну з РФ до останнього часу регіоном № 1 був не Крим і не Донецька область, а "западенська" Тернопільщина. А наймінімальніша кількість інвестицій російського походження була якраз зафіксована у Донецьку. Відповідайте мені, хто після цього більший націоналіст - вусатий вуйко, що живе десь на Волині і носить вишиванку чи рафінований бізнесмен європейської зовнішності з Горлівки або Макіївки?
З цієї точки зору, гра в "другу державну мову" позбавлена всякого сенсу. Україна за своєю суттю - така ж двомовна країна, як Канада або Бельгія, де в побуті переважають відповідно англійська з французькою і голландська з французькою.
Російська настільки ж невід’ємна для мислення жителя незалежної України, що живе у Львові, у Криму, Києві чи Донецьку, як наявність баварських сосисок і нефільтрованого пива для жителя Німеччини. Більше того, найлютіші українські націоналісти у більшості своїй зовсім не україномовні. Це нове покоління російськомовних українців, найчастіше із значною долею російської крові, що живе де-небудь в Одесі, Дніпропетровську або Харкові. І повірте, що рівень їхнього націоналізму, в його махровому російському розумінні, зашкалюватиме.
Мені легко уявити собі середньостатистичного львів’янина, який невимушено переходить на російську мову, оскільки така його економічна природа. Водночас середньостатистичний російськомовний харків’янин, донеччанин чи луганець часто сміється над жителем російської глибинки, будучи переконаним, що він-то якраз у себе в Донецьку, Луганську або Харкові є таким же європейцем, як житель Парижа, Гамбурга або Барселони. І його російська мова ніяк не робить його росіянином за світосприйняттям.
Сьогоднішня Росія "кіношедеврами" у стилі "Ми з майбутнього-2" або "Матч" не лише не поміняє цього світосприйняття, але швидше навпроти - може відлякати.

До речі, дилема "на Україні" або "в Україні" може по-справжньому цікавити лише тих, хто по-старому сміється над українцями, представляючи їх класичними любителями сала і горілки. В Україні це питання вирішене раз і назавжди. Навіть у моєму рідному Криму, де жили і поховано п’ять поколінь моїх предків, у 90% випадків ви почуєте "в".
Змінилися покоління. І навіть ті люди, які традиційно відносять себе до носіїв радянського менталітету, значною мірою сприймають Росію і радянське минуле як деяку світлу казку. Але жити у цій казці чомусь не хочуть.

Джерело: http://ua.korrespondent.net